В Україні, Сирії та інших частинах світу Москва поводиться так, неначе може не побоюватись жодних наслідків.
Майже сім років тому Владімір Путін приїхав на Мюнхенську конференцію з безпеки у пошуках ґлобальної трибуни, щоб розповісти світу, «уникаючи надмірної чемності», що він «справді думає» про Сполучені Штати.
Це був грубий виступ: Америка, що вважає себе «єдиним господарем» планети, є головною причиною міжнародної нестабільності, безвідповідальною, войовничою машиною, яка однозначно знищить себе зсередини внаслідок зловживання власною силою.
У лавині умисно слабких реакцій (Анґела Меркель) або просто відписок лише один коментар – Карла Більдта, міністра закордонних справ Швеції – вирізнявся своєю унікальною відвертістю. Він сказав: «Зараз це була справжня Росія, і, можливо, через чотири або п'ять років вона могла б піти ще далі у цьому напрямку».
Росіянам знадобилися заледве 18 місяців, щоб кинути виклик Заходу, вторгаючись до Грузії, і Кремль з наскоку проголосив стару радянську доктрину «обмеженого суверенітету», тобто права втручатися коли завгодно у справи країн колишньої радянської імперії.
Росія наважилася кинути виклик «господарю» та його друзям у НАТО та Європейській Унії. І, як виявилося, нічим не ризикувала і не була визнана винною у чому-небудь.
Тож минулого вікенду ми були у тій самій залі, на 50-ту річницю конференції, що після виступу Путіна 2007 року еволюціонує (або деґрадує) з товариського дискусійного клубу для атлантистів у нагоду вставити своє слово для пропаґандистів з таких країн, як Іран, що сподіваються здобути увагу західних політиків, представників оборонних відомств та оглядачів.
Цього року в центрі уваги була Україна, її повстання, і що можна зробити не так для того, щоб воно перемогло, як щоб його закінчити. Зовсім не дивною була відсутність під час дискусії таких людей, як держсекретар Джон Керрі, міністр оборони Чак Гейґел, та міністрів закордонних справ Німеччини, Франції, Польщі та Росії.
Ніхто не хотів чи не наважувався говорити про конкретну відповідальність Росії за те, що вона успішно, вдаючись до тиску, змусила Україну відмовитися від пропозиції угоди про асоціацію з Європейською Унією, що встановила б органічні відносини цієї країни із Заходом. Предметом численних тихих розмов у коридорах між друзями стало обговорення можливості конкретних кроків Росії проти Молдови та Грузії (що погодилися підписати угоди про асоціацію з ЄУ) після Олімпіади в Сочі, але вони видавалися надто схожими на шмагання Росії за її прямий, відкритий вплив.
Натомість конференція звелася до нерішучої спроби обговорити майбутнє України, не вдаючись до формулювання західної чи європейської політики щодо Росії. З практичного погляду це було визнанням того, що Росія, яка знає, чого вона хоче, ухвалить вирішальне рішення.
Я запитав Карла Більдта, як він тепер оцінює стан справ. Він відповів: «Путін каже собі: "Я не можу собі дозволити втратити Україну". Вона є частиною російської фортеці».
І Москва загалом поводиться у ці дні так, неначе може не побоюватися жодних наслідків. Вона далі постачає зброю режиму Ассада, граючи роль посередника у справі ліквідації сирійського арсеналу хімічної зброї. За американськими даними, вона також випробувала нові крилаті ракети наземного базування, порушивши договір Рейґана-Горбачов 1987 року, стовп системи міжнародного контролю над озброєннями. Коли колишній американський дипломат підняв справу ракет на конференції, міністр закордонних справ Росії Сєрґєй Лавров відмахнувся від нього зі зневагою.
Україна відхилила пропозицію асоціації з ЄУ, тому що Росія запропонувала більше грошей (ймовірно, у поєднанні зі згодою приєднатися до євразійського інтеґраційного проекту Кремля під дулом пістолета). Пізніше Москва ясно продемонструвала невдоволену реакцію на будь-які закиди на свою адресу. Поки що позиція Росії є безпрограшною: жодного істотного опору Заходу, брак єдиної волі щодо застосування санкцій проти українських бандитів в уряді, нічого такого, що може неґативно вплинути на російські інтереси.
Вже заявивши, що він ніколи не «втручатиметься» у справи України, Путін у властивій йому манері авантюриста запевнив ЄУ, що він дуже хотів би обговорити «непорозуміння» двох сторін.
У будь-якому разі ЄУ, та меншою мірою США (що розглядають запровадження санкцій проти Києва), є справді збентежені своєю м'якою позицією під час цієї кризи, що зводиться до обіцянок Заходу допомоги та висловлення обережних слів підтримки людям, які хочуть цілком вийти з-під російського контролю.
Один впливовий держслужбовець з однієї з великих країн ЄУ, у приватній розмові телефоном кажучи, що він цілком не згоден з поглядом власного уряду, заявив мені таке: «Європа виявилася боягузом у справі України, зіґнорувавши те, що буде історією величезного злочину. В неї ніколи не було мужності чи інтересу пообіцяти українцям, що угода про асоціацію призведе до реального членства у ЄУ. Вона залишила їхню долю у довгостроковій перспективі підвішеною».
І справді, канцлер Меркель створила прецедент у 2008 році, коли взяла гору над адміністрацію Буша на саміті НАТО й перешкодила організації надати Україні статус кандидата у члени. Такий зв'язок міг би означати зобов'язання НАТО прийти на допомогу Україні, якби Путін вкотре відрізав би її від енергоресурсів, щоб покарати за її прагнення зблизитися із Заходом.
Цього вікенду президент США Барак Обама звернувся до «тих людей на вулицях» з натяком, що у будь-якому рішенні щодо майбутнього України її тісні історичні та торговельні зв'язки з Росією «не треба приносити у жертву».
Водночас президент США нічого не сказав про те, чим, на його думку, доведеться пожертвувати Путіну, щоб заспокоїти прагнення до демократії «тих людей». Своєю чергою, міністерство закордонних справ Росії, як писала у вівторок Süddeutsche Zeitung, застерегло протестувальників у Києві від «погроз та ультиматумів» на адресу тамтешнього уряду.
Отож оптимізм щодо сміливості Заходу домінує. У цьому обнадійливому контексті варто згадати проникливу публічну реакцію Меркель, присутньої у Мюнхені у 2007 році під час викривального виступу Путіна.
Вона сказала: «На своїх переговорах з Вами я відчула, що Росія буде надійним і передбачуваним партнером».
Джон Вінокур – колишній випусковий редактор The International Herald Tribune
John Vinocur
Putin Unplugged
The Wall Street Journal Europe, 05.02.2014
Зреферував Омелян Радимський