«Будто прирос к монитору
Чайные листья остыли
Сердце мое на Майдане»
Хоку одеського художника і поета Ігоря Гусєва
Передова українського мистецтва сьогодні – Майдан і Фейсбук. Народний креатив буяє на всі боки, арт-рефлексуючи на революційні реалії, а заодно – знімаючи психологічну напругу та реанімуючи національне почуття гумору в барикадних «приколах» та інсталяціях, графіті, фотоколажах, піснях, віршах, кліпах, смартфон-арті … Навіть відновився політичний анекдот, який був геть змілів, майже зник ще за Ющенка.
Натомість професіонали навипередки вправляються у політичному плакаті – теж ще два місяці тому був майже реліктовий жанр, «зіркові часи» якого залишились ще в радянських «Ти записался добровольцем?» і «Родина-Мать зовет!». Хто бачив хоч один розумний і стильний політичний плакат (часи виборів не рахуються, там-той креатив забезпечують супер-професіонали за супер-гроші) за двадцять два роки незалежності? Я не бачила. «Ялові» державні конкурси плакату відкривались офіціозом «для годиться», відлякуючи інтелектуалів від мистецтва псевдопатріотичним пафосом і банальністю. А тепер маємо розумних, стильних, чіпляючих за живе, щемливо- патріотичних плакатів – пачками. В лідерах - fb-спільнота Страйк Плакат та «Баба і Кіт».
Пропозиція для Порошенка від "Баба і кіт"
Страйк Плакат
Щодо класичних візуальних жанрів, то їх рефлексія на революцію стартувала з відкритої галереї «АртМайдану», яка, за словами її організатора, мистецтвознавця Юлії Островської, стала спробою «…заявити про українство і його свідоме прагнення творити нову українську історію. В такий спосіб ми, мистецтвознавці, висловили свою підтримку тим, хто зараз стоїть на Майдані. І поки тут стоятимуть люди, відкрита колекція «АртМайдану» залишатиметься ілюстрованою підтримкою людського духу і свідомого громадянського спротиву».
За два місяці протестних акцій маємо вже досить солідну добірку «мистецтва швидкого реагування»: нео-панк Андрія Єрмоленка, нео-примітивізм Івана Семесюка, дизайн Іллі Стронговського, карикатури Юрія Журавля та Ігоря Бежука, експресіоністичну графіку Леоніда Сторожука, вуличні замальовки Олександа Ком’яхова, перші спроби увіковічити героїв авторства Пала Вааккарена, Руслана Коломійця, Сергія Позняка, Марисі Рудської, живописну серію Ігоря Гусева «Лицарі революції»… Що показово, в переліку митців представлена вся географія України, і «западенців», яким весь час закидають інспірацію протестів, серед них мінімум.
Що ще дуже тішить - нарешті активно(!) і креативно (!) задіюється українська класика, в першу чергу Шевченко. І як же ж актуально промовляє!
Страйк Плакат. "Неспроста 2014 - рік Шевченка в Україні"
Дуже важливою арт-ділянкою стало створення актуальної «політінформативної» інфографіки, за що теж велике дякую художникам і дизайнерам.
Агітаційний потенціал contemporary мистецтва продемонстрував перформанс італійського художника Алессандро Раушманна на підтримку Євромайдану, який відбувся 26 січня. Лише кілька метрів сріблясто-золотої термоплівки, в яку загортають поранених і мертвих, семеро добровольців і кілька годин лежання на зимовому асфальті в одній з найактивніших точок берлінського туризму – при Брандербурзьких воротах – і при цьому жодного натяку на Україну, жодного прапору чи партійної символіки, створили настільки виразну картинку політично-кримінального українського «бєспрєдєла», що вона склала цілком успішну конкуренцію фото-репортажам з місця подій.
«Люди з усього світу приходять до Бранденбурзьких воріт, щоби побачити «щось». Щоби зробити фото, – пояснює автор. – Я хочу показати їм те, що відбувається не тут, але зараз. … Тіла перформерів символізували загиблих в Києві, але здогадатися про це глядач мав сам. Насправді люди швидко розгадали, про що йдеться. В той же час інші, переважно молоді російські туристи, знімали відразні фото, позуючи до яких, вдавали, що копають чи б’ють перформерів».
На жаль, Львів, сконцентрований на подіях у Києві, майже не помітив оригінальної акції двох львівських мисткинь – Дарини Скринник-Миськи та Наталії Колпакової, які після прийняття скандальних законів 16 січня взялися одягати пам’ятники міста у каски. Шкода, що у напрузі революційних подій не було часу розвинути цей креатив масштабніше, вбравши в каски Франка і Шевченка. Погодьтеся, оце б був образ!
Аналітичному мистецтву через специфіку необхідності дистанції та відсторонення потрібно більше часу «на роздуми», але кілька виразних співпадінь запланованих ще до Євромайдану виставок черговий раз підтверджують здатність справжніх художників бути «медіумами суспільства», візуалізуючи «діагноз» ще до появи симптомів. Наприклад, присвячений вітчизняним силовикам та мафії провокаційний проект дніпропетровського художника Микити Шаленого «Де брат твій?», реалізований восени в донецькій галереї «АртСвіт». Експонується до 13 лютого, є нагода переконатись у силі мистецтва на власні очі.
Микита Шалений, "Де брат твій?"
Або ж спонтанна «квартирна виставка» відомої львівської художниці сакрального мистецтва Іванки Крип’якевич, на яку я потрапила 23 січня. Виставка була запланована ще рік тому для показу в галереї ICONART в січні цього року, але з огляду на «відволікаючі обставини» авторка не встигла.
Оскільки все одно вже друзів в хаті зібрав чай та сирник щойно по тому, як суд відклав слухання чоловіка художниці, автомайданівця отця Михайла Димида, і з нагоди Іванчиних уродин, то художниця вирішила показати присутнім наразі, що мала. Цикл з п’яти робіт, створений в стилі нео-візантинізму школи Бойчука, за ідеєю авторки, включає постаті з української історії та культури, « …які загинули мученицькою смертю, а своїм життям несли дуже-дуже світлі ідеї, і у своєму покликанні служили Христові. Я хотіла включити їх в цикл розписів, які планувала для каплиці Стрітення УКУ. Хоча там це реалізувати не вдалося з ряду причин, я весь час про це думала, і згодом вирішила втілити ці особистості вже не у стінописі, а у живописі. Мені йшлося про те, аби показати в першу чергу людей мистецтва, які, може, ззовні і не завжди демонстрували своєї побожності, але які дуже глибоко в самому стержні, в самому єстві свого існування несуть ідею Христа. Тому тут не тільки канонізовані мученики… Шаблону, чому я їх вибирала, немає. Це було мені так дано, що саме цих людей.
Тут мали бути художники. Ідею з ангелом, який водить рукою митця, мені надала французька колега Надя Лорео-Прево, яка побачила його в іконі одного художника. Тут сидить розстріляний Іван Падалка. Стоїть Михайло Бойчук з дружиною Софією, і всі бойчукісти. Плюс – Алла Горська, яка була вбита в Києві, Марія Скобцова, Ніл Хасевич... Тобто, це мали бути люди з різних століть, з різних часів, об’єднані ідеєю малювання. Чому Бойчук з хлопцями був розстріляний? Тому що вони в сільських клубах, будинках культури, (церкви в той час вже були закриті) – малювали жінку, яка несе дитину, таким чином, що було ясно, що це не просто колгоспниця з дитиною, а що це – Богородиця. Вони малювали людину, що нахилилася збирати яблука, і було зрозуміло, що це – райський сад…
Це - ангел музики, який провадить композиторів і співців. Тут є Артем Ведель, український композитор, диригент, співак, скрипаль, що вів подвижницький спосіб життя, але потрапив під переслідування і був знищений імперською машиною Росії. Він залишив прекрасну переписку, де говорить: в першу чергу намагайтесь бути милосердні один до одного і прощати один одному. Стоїть тут і Микола Леонтович, автор «Щедрика», вбитий у своєму ліжку пострілом в живіт у 1921 році. Поряд – Володимир Івасюк, Роман Ковалюк, який загинув вже тепер, 1998 року, у Японії. Сидять розстріляні бандуристи: їх було триста тридцять сім – тих, яким Бог закрив очі, але відкрив уста і душу. Тобто, раптом в один день в Україні не стало співців-лірників, носіїв історичної пам’яті…
Це щойно почата річ, присвячена так званим «слугам слова». Ліворуч – ангел поезії, який тримає сувій, де написано «Спочатку було Слово…». Далі: Іван Світличний, Василь Стус, Валерій Марченко, Олекса Тихий, має бути ще Симоненко, Гонгадзе...
Вже тепер, коли я малюю на полотні, я додала ще два полотна. Це – одне з моїх улюблених – «Армія світла». Починається, ясна річ, з наших князів, Аскольда, вже беатифікованого Церквою, але для мене всі вони святі, і Борис, і Гліб… Мені хотілося показати тяглість нашої боротьби, яка йде ще з Київської Русі. Отже, тут є Калнишевський з церквою свого імені, найстарший з наших гетьманів, який загинув на Соловках. Він теж вже беатифікований. Це стоїть Зеньо Красівський, крім того, що він був поет, він ще й один із засновників Гельсінської групи, це сам початок, ще до спілки. Чому він з конем, бо у нього є такий вірш: «Гей, подайте мені Росинанта…» Архангел Михаїл стоїть в центрі, тримає меч напоготові. І, ясна річ, є Січові Стрільці – мені страшенно хотілося всіх їх намалювати, героїв Крут. Ці люди, які загинули за свою Батьківщину, далі не є належним чином подані в сучасному українському мистецтві, як на мене. Жінок мені дуже хотілося намалювати: Олену Степанівну, закатовану Ольгу Басараб... А це є Михайло Сорока і Катруся Зарицька – тобто, оцей мотив подружжя, любові, єдності – він також проходить у мене наскрізно. Тут є мій любий отець-капелан Іван Гриньох, мій близький друг, який був капеланом УГА, і те, що він був в дивізії «Нахтігаль», закрило йому в’їзд до України на багато років. Але він не тільки був правою рукою патріарха Сліпого, він ще й вів дипломатичні переговори різних рівнів, тобто був і політично активним, і дуже глибоким духівником. Вам варто знати одну фразу отця Гриньоха, яку він мав як заповіт, він казав так: «Будьте Чадами Євангелія (тобто, в дитячому віці), Синами і Дочками Воскресіння і Спадкоємцями Будучого віку». (Сучасна українська реальність поспішила скорегувати мистецький задум, тож тепер до зображених на полотні «Армія світла» героїв Іванка Крип’якевич планує додати ще й образ одного з мучеників Майдану – Романа Сеника, єдиною зброєю якого, за свідченнями очевидців, був прапор - НК.).
Остання картина циклу умовно називається «Душпастирі тюрем». Її я намалювала буквально на одну ніч. Бо якось довго переймалася тим, що багато художників малюють набагато краще, що те, що я роблю – несучасне, але приїхав з Криворівні отець Іван Рибарук і сказав: «Треба просто зробити, а потім ти побачиш, чи добре, чи ні?» Після того я встала і намалювала, не відриваючи вугілля від полотна. В центрі стоїть отець Омелян Ковч, відомий як парох Майданека, тут на колінах мій стрийко Роман Лиско, блаженний священомученик, якого живим замурували в стіні на Лонцького. Тримає хреста Володимир Стернюк, який працював санітаром, надавав першу допомогу. За ним – замерзлий на Сибірі Іван Кипріян. Поряд – Климентій Шептицький, що помер у Росії, у Володимирській в'язниці. Климентій ніжно обіймає ще одну фігуру. Я ще не визначилась, хто б то мав бути. Але я хотіла заакцентувати і в цій, і в усіх інших роботах на ніжності людей один до одного. Навіть за таких страшних обставин. Особливо у таких обставинах. На жаль, в сучасному світі такі от прояви ніжності, (наприклад, у вигляді обіймів) трактуються дуже вульгарно, як це двоє чоловіків можуть обніматися?... Тут же начерк фігури мого діда Артемія Цегельського зі скрипочкою, ще непромальований. Він був одним з тих небагатьох священиків, які не приховував у тюрмі, що вони священники. З ним пов’язана історія, яку мені розповіла мама. Коли Артемія випадково завели до камери, де було багато в’язнів, він тут же оголосив, що він священик. В камері на той час знаходився владика Павло Василик, який дуже страждав від того, що якраз був Великдень, а він був невисповіданий. Він встиг висповідатись, і в той же момент Артемія звідти забирають, кажуть, що це помилка, не в ту камеру посадили. Я сподіваюсь, що я все це завершу. Бо події, які розвиваються, приспішують всі плани».
Замість епілогу – резюме історика та журналіста Андрія Павлишина.
– Це революція хіпстерів, революція інтелектуалів, революція успішних людей, революція студентів… Можливо тому її так ненавидять тітушки і люмпени, які з садистським задоволенням луплять цих хлопчиків і дівчаток, що збираються заробляти головою, а не злочинами. Ця революція є моментом істини. І тому вона відкрила людський потенціал. Бо люди не відчувають жодної маніпуляції політтехнологів над собою. Тієї, яку ми певним чином відчували 2004 року. Тоді ми розуміли свою роль в певній театральній постановці, і що ми не можемо вийти за її межі…
– Тому обмежились карнавалом…
– Натомість зараз нам відкрилася вся безмежність свободи. І за це довелося платити життям, здоров’ям. Цей трагічний компонент став каталізатором дуже потужних мистецьких явищ в усіх формах і жанрах. Я постійно натрапляю на надзвичайні вірші, яких в Україні вже давно ніхто не писав. У нас було якесь мляве бігання по колу: молодечі вірші про кохання і заумні спроби мистецтва для мистецтва. Натомість зараз ми маємо мистецтво з плоті і крові, воно домінує. Отже я гадаю, що революція – могутній рушій і для майбутнього. Нею надихатимуться, до неї повертатимуться, тут уже є реальні сценарії для книжок, фільмів, кліпів… Діяльність студії "Вавилон-13" – феноменальна, це вже статус культурного феномену, який посяде поважне місце в світовій культурі. І не виключено, що його зауважать найвідоміші фестивалі.
– Хіба наша історія дотепер не мала таких героїчних сюжетів: Січ, Мазепа, Січові Стрільці, ОУН, УПА?…
– Це було давно, і ми цих сюжетів не відчували. Вони були залиті гігантським шаром ідеологічного імперського та радянського «бетону», з-під якого історики помалу щось видлубували. Наші митці не пережили ситуації духовного визволення. Бо важливо не тільки мати матеріал, важливо мати митця… Сьогодні у вогні революції, як би банально це не звучало, народжуються нові митці, які нададуть нової якості українській культурі.
Юрій Журавель
31.01.2014