Політична культура депутатів українського парламенту дуже далека від цивілізованих стандартів західної демократії. Сесійна зала Верховної Ради, залежно від ситуації, часто нагадує ґладіаторську арену, цирк або театр абсурду, атрибутами яких є блокування трибуни, бої без правил, димові шашки, сирени, надувні кульки та специфічний спосіб ухвалення рішень, у народі більше відомий як «кнопкодавство» чи «піаніно».
Особливого розмаху ця сумнозвісна «традиція» набула під час двох останніх скликань ВР, де завдяки реґіоналам механізм голосування картками фізично відсутніх депутатів був доведений до практично безвідмовного автоматизму. «Кнопкодавство» (навіть для опозиції) поступово стало нормою, яка, можливо, й обурювала суспільство, проте навряд чи дивувала його.
УДАРна блокада
Самостійно в парламенті голосували тільки поодинокі депутати, яких більшість колеґ сприймала за диваків. Утім, напередодні виборів-2012 ставлення до «піаніно» почало змінюватися. Під тиском громадськості (зокрема руху «Чесно») та мас-медіа з необхідністю виконання конституційної (!) вимоги персонального голосування погодилися влада й опозиція. Нові політичні сили, УДАР і «Свобода», які прийшли у ВР VII скликання, також чітко задекларували, що дотримуватимуться цієї норми та стежитимуть за її порушенням з боку несумлінних нардепів. Перші місяці роботи парламенту продемонстрували, що пропрезидентська більшість начебто готова припинити «концерти» своїх «віртуозів» (тим більше, що опозиція пильно стежила за руками), але, як невдовзі виявилося, Партія реґіонів не збирається позбуватись шкідливих звичок. Січневі голосування за звільнення і призначення голови Нацбанку стали промовистою ілюстрацією того, як реґіонали тримають слово. Не зумівши забезпечити фізичну присутність достатньої кількості однопартійців (попри майже небачену раніше мобілізацію біло-блакитних депутатів), вони вдалися до перевіреного методу: прикриваючись газетами, «більшовики» спочатку сором’язливо тиснули на кілька кнопок «за», а згодом і взагалі перестали ніяковіти й боятися. Повернення ПР у рідну стихію фальсифікації голосування відбулося легко і природно. Цього їм, звісно, не змогла подарувати опозиція.
Напередодні відкриття другої сесії ВР VII скликання «Батьківщина», УДАР і «Свобода» вдалися до контрзаходів. Вони заблокували парламент з вимогою покінчити з «кнопкодавством» і нарешті запустити в дію систему голосування з сенсорною кнопкою «Рада-3», яку ще п'ять років тому безуспішно намагався запровадити тодішній спікер Арсеній Яценюк. Чи не найактивніше на виконанні цього пункту наполягали «ударівці», які тримали блокаду навіть уночі, на відміну від двох інших опозиційних фракцій, що відверто здивувало багатьох політичних оглядачів і спонукало їх засумніватися у щирості намірів деяких борців з панівним режимом. Відповідаючи на ці закиди, Андрій Павловський заявив, що «Батьківщина», мовляв, багато разів блокувала парламент у попередніх каденціях, а нині дає шанс новачкам набути цього досвіду й переконатися, що то не дурниці. Арґумент, м’яко кажучи, не надто переконливий. Тим більше, якщо пригадати, що Миколу Катеринчука, який вирішив підтримати нічну варту УДАРу, за таку «самодіяльність» розкритикував лідер фракції «Батьківщини» Арсеній Яценюк. Також не цілком виразною була й позиція «Свободи», яка не брала участі в чергуваннях. Тож найбільше бонусів, схоже, отримав УДАР, що виявив ініціативу та задав протестний тон на Грушевського.
В атмосфері взаємної недовіри
Окрім блокування й нескінченних перемовин, у політичному житті опозиційного табору відбулися ще кілька подій – можливо, й не надто визначних, але вельми показових. Так, нещодавно безпартійні члени «Батьківщини» В’ячеслав Кириленко, Ксенія Ляпіна, Іван Стойко й Олег Медуниця відновили членство в партії «За Україну!», здивувавши колеґ та експертів, адже це відбулося на тлі заклику Юлії Тимошенко до єднання опозиції в потужну політичну силу.
Ще одним сиґналом про тертя в начебто Об’єднаній опозиції стали критичні коментарі Анатолія Гриценка на адресу Арсенія Яценюка й Олександра Турчинова, який в інтерв’ю газеті «2000» звинуватив їх у волюнтаризмі та програші виборів-2012, а переважній більшості колеґ у фракції дорікнув за байдуже ставлення до визволення Тимошенко. Водночас екс-міністр оборони заявив про свою готовість брати участь у виборах мера Києва. Опозиційні сили постійно наполягають на тому, що кандидат від них має бути узгодженим, але вже сьогодні в лавах опозиції спостерігається ледь не парад амбітних висуванців. За всім отим шумовинням партійних процесів і взаємних звинувачень з порядку денного чомусь випали питання про так і не скликану позачергову сесію ВР, «справу Тимошенко» й ініціювання відставки спікера парламенту Володимира Рибака, на чому ще донедавна так гаряче наполягали опозиціонери (показово, що із заблокованої президії кудись зник банер «Рада гниє з Рибака»). Чи все це, можливо, було лише передвиборчим піаром?
Нині боротьба сконцентрувалася довкола славнозвісної кнопки, запровадження якої, безперечно, потрібне з огляду на масштаби політичного шулерства в Раді, хоч це навряд чи стане панацеєю від перманентних криз. Так, з одного боку, фракції меншості демонструють принциповість в обстоюванні конституційних норм, але з іншого — блокуючи роботу парламенту (також, до речі, незаконно), вони самі ж підкидають козирі владі, яка може розповідати суспільству та світовій спільноті, що це саме «неконструктивна» опозиція не дає ухвалити термінові урядові законопроекти й гальмує процес євроінтеґрації напередодні важливого саміту Україна — ЄС. Отже, виникає замкнуте коло, розірвати яке не наважується жодна зі сторін, адже в умовах взаємної недовіри будь-які політичні домовленості швидко втрачають силу, а поступку однієї сторони інша сприймає за слабкість. І тому нібито досягнутий компроміс часто закінчується ще одним «кидаловом», «розведенням кошенят» або силовим розблокуванням.
18.02.2013