Офіційні взаємини Єревана й Брюсселя дуже нагадують українську ситуацію. Президент Серж Саргсян теж довго й палко розповідав про той історичний шанс, який здобуде Вірменія, підписавши Угоду про асоціацію з Європейською Унією. Але врешті-решт учинив усе навпаки, не надто обтяжуючи себе поясненнями.
Несподівано для всіх у вересні Саргсян оголосив про намір країни стати членом Митного союзу. Йому зробити це було набагато простіше, адже, згідно з останньою соціологією, російський вектор підтримують 64 % вірменів. Зрозуміло, що цілковито вірити офіційній статистиці в країні, яка чимраз далі просувається у напрямку авторитаризму, не варто. Але факт залишається фактом: ніхто євромайданів у Єревані не влаштовував. Щоправда, на хвилі шоку від кардинальної зміни геополітичного вектора у вірменській столиці пройшла спонтанна маніфестація прихильників євроінтеґрації. Але вона була нечисленною й нетривалою.
І тут проблема не лише в браку людей, яким близькі західні цінності. Треба нагадати, що в березні 2008 року після сумнівної перемоги Саргсяна в країні таки відбувся масовий захід спротиву, що його можна без перебільшення назвати «Вірменським Майданом». Приблизно півмільйона людей вийшли на столичну площу Свободи протестувати проти виборчих фальсифікацій. Але вірменська влада вирішила не церемонитися з протестувальниками. Через якийсь час правоохоронці за підтримки військовиків жорстоко розігнали маніфестантів. За підрахунками правозахисників, близько 60 осіб під час зачистки загинули.
Після того кривавого березня ніхто не створював собі великих ілюзій щодо Саргсяна, якого багато хто вважає взагалі нелеґітимним президентом. Зрозуміло, що почавши з жорстокого розгону протестної акції, режим Саргсяна — хотів він того чи ні (а складається враження, що радше хотів) — мусив уже й надалі продовжувати політику закручування гайок. Так, у Вірменії методично нищили опозицію і придушували вільну пресу. Зрозуміло, що з таким політичним багажем йти до Європи було б якось незручно. Тому рішення врешті-решт приєднатися до Митного союзу відповідає духу режиму .
У самій Вірменії тамтешній режим називають «карабахським кланом», який, за твердженням експертів, тісно пов'язаний з російськими спецслужбами. Клан контролює основні сеґменти економіки, адміністративну вертикаль і відповідно формує під себе депутатський корпус. Варто зазначити, що нині зі 130 депутатів вірменського парламенту лише сімох-вісьмох можна назвати опозиціонерами.
Не дивно, що два останні президенти Вірменії вийшли з Карабаху. Лише перший президент Вірменії Левон Тер-Петросян не був карабахцем. Вже 1998 року найвищу посаду в країні здобув Роберт Кочарян, уроджений в Степанакерті — столиці Нагірно-Карабахської Республіки. 2008 року йому на зміну, як ми вже знаємо, прийшов його земляк Саргсян.
Зрештою, на Заході вже давно погодилися з тим, що Вірменія перебуває у сфері інтересів Росії, яка, своєю чергою, традиційно розглядає Вірменію як свій форпост у Закавказькому реґіоні. Приміром, навіть після кривавих подій березня 2008 року Захід не висловив Єревану якихось нот і протестів. А міжнародні спостерігачі від ОБСЄ, ПАРЄ та Європарламенту заявили, що «президентські вибори у Вірменії в основному відповідали міжнародним стандартам».
Ускладнює внутрішньополітичну ситуацію у закавказькій країні ще й геополітичний чинник, який безпосередньо пов'язаний з тим-таки Нагірним Карабахом. Оцінюючи вересневі рішення Єревана, експерти не раз наголошували, що Саргсян погодився на входження в МС ще й через проблеми зовнішньої безпеки. Патронат Росії над Вірменією ґарантує, зокрема, що Азербайджан не намагатиметься силовими засобами повернути собі НКР.
Чи так воно є насправді? Сумнівно, адже Росія, дипломатично підтримуючи Вірменію, одночасно постачає зброю до Азербайджану. Бо в питанні вірмено-азербайджанського протистояння головна мета Кремля — не допустити мирного діалогу між Баку і Єреваном. Загроза ескалації конфлікту явно допомагає Москві тримати під контролем і Саргсяна, і Алієва.
А економічна ситуація у Вірменії досить складна. Сьогодні середня зарплата в країні — близько 100 доларів. Тим часом взимку рахунки за комуналку можуть сягнути 80 доларів. Однак мало хто вірить, що вступ до Митного союзу позитивно вплине на стан речей. По суті, Вірменія давно вже в руках російського бізнесу: для погашення зовнішнього боргу перед Москвою уряд як компенсацію передав їй практично всі провідні об'єкти промисловості — від АЕС до залізниці.
Утім багато хто в Вірменії твердо переконаний, що треба зціпити зуби і погодитися на вступ до Митного союзу заради збереження НКР. Все вказує на те, що Москва, чітко розуміючи, наскільки тема Карабаху важлива для вірменського суспільства, ще довго зможе маніпулювати карабахським козирем.
16.01.2014