Війт скликав раду та й рада поволи сходилася. Вже була с половина радних. Старші сиділи блисше стола, а молодші май подальше.
„Вуйку Іване, та добре-сьте гостили на ярмарку? — питався старший ще старшого.
„Дайте ми поки з таким ярмарком! Жиди понагонили з Басарабії кілько худоби, що люцкої худоби і не видко. Тай купца було мало. Дес від якогось пана взьили трохи худоби до лагонів — слабий був ярмарок".
„А біла худоба ще заважьиєси помежи люде?"
„От видите вже нема єї межи людьми, ще десь у жидів примкнеся та й то мало. Сама тиролска. То, видите, все, переходить. Як я став газдов то-м дістав від тестя великі воли, сірманисті. Роги такі мали, що у ворота не влізалися, а бігли як коні. Мусів-єм дзумбелати. Бувало йіду до міста, а люде з селів говоря: ого вже Іван веньграми йіде. Потім я йіх продав за дві сотці. Але тогди була худоба тана. Де, де..."
„Я протів вас молодий ґазда, а добре тьимлю, що і свині ат не були такі як тепер", — сказав злісний.
„Правда, що не були. Були, зн[аєте:] видите, і чорні і білі, шерсть стояла на них та й драганисті були, на великих ногах. А теперішні свині самі білі і гладенькі, так якби йіх кождої днини вимивав та вичесував. Все сегодни делікатне".
„Свиню не треба чисати лиш зерна єї досипати та й гладка стане така, шо муха би на ній росчихнулася" — знов злісний.
„Правда, видите, сегодни все хоче свого" — сказав старий Іван. „Славайсу
— На віки слава!"
То прийшов війт. Сів коло стола, але вперед повитався зі старшими а потім з молодшими.
„ Недурно мині староста все очи довбе за тих молодих газдів.
Каже він мині, що уводять у село распру, що ніби, вважаєте, не слухають старших але казетів слухают. А ті казети виписуют якісь ошуканці. Ото, каже, є мужиків два мілюни та й такий панок собі гадає: пустю я ту казету по левови та й хоть четверта часть закупит собі казету, а най двадцята. Та й каже мині, що такий панок, що йому, каже? Сам уміє писати, щось понаплітує, прибреше, та й тумана мужикам пускає. А мужики дурні, йому вірять. Та тому я се кажу, що вижу: старші курять люльки, а молодші лиш дзиґарі, старші у простих чоботях, а молодші у німецких.
„Ви не знали, що тому панови. сказати, ой коби так на мене — казав Петро Антонів — я би єго запитав, а ви пане відки знаєте, шо то ошуканці? Назвіт на імя, а він буде вас до суду позивати, а я буду присягати, що-м чув від вас".
„Говори до тебе, та ніби гадаш, що я таки на єго пристаю. Я потакую, а в голові собі міркую инакше. Треба мині біди. Ви собі робіт, що гадаєте, а я мусю мовчати" — оправдувався війт.
„ А я якось йшов до міста — говорив старий Іван — дивлюся, а то кілько народу, що аж. Шандарі помежи нарід снуються та разгоняють. Але йде із Ставів Михайло Дзінів. Ходіть, — каже, — вуйку на збір. Подивитеся хоть на старість, як люде єднаються. А я єму кажу, що може воно й добре але де ж би я пішов. Я ще з шандарями в житю нічо не мав. А то чутка йде, що ще до арешту запирають. Постарів-єм ся але в арешті ще м і години не був. А ото на старість щеби заперли. Всі діти в селі сміяли би ся. О, бігме би-м не пішов! Якось то молоді люде попривикали до тих шандарів, але я і вібір вібирають і збір збирають і до арешту йдуть. Не бояться нічого. То вже байка, що дзиґарі курять, але, видите нічо не бояться".
„Най-ко, най я вже буду видіти, як ви молодого віта виберете, який він буде?" — говорив війт.
„Виберемо такого, що має стояти за правду і за нами і не буде боятися".
„Дай боже!"
„Ви собі завели супереку із-за молодих і старих, — заговорив злісний, — а я дивлюся лиш на одні дівки. Де то давно було чути за паньчохи, за черевики з розтяганими холявками? Та якби-була давно дівка увійшла до церькви в черевиках то відай ксьондз службу перестав-би правити. А тепер кожда в черевиках. За червоні чоботи і слих пропав".
„То не за дівки йде бесіда але зато, що нарід тепер став якийсь инший" — зачав війт.
„Не, не і в тото не йде. Говоримо, що за правду йде, аби не потакувати там, де треба сказати, що ні. Аби не казати там ні, де треба казати: так — казав Петро Антонів.
„Мой, ти мині не підкидай під ніс, бо такі смаркачі ще мині не підкидали" — кричав лютий війт.
„Ви мині смарків не обтирали і зась вам до мене! Ви можете мині так потакувати як старості..." — відгризався Петро Антонів.
„Мовчь!" — крикнув війт.
„Най риба мовчить і війт у старости, а я буду говорити" спокійно казав Петро.
Тепер вже вмішався у сварку старий Іван.
„Ти небоже Петре, мовчи, все хто старший то не менший, чи наш війт коли йшов протів громади? Все видиш молодий мусить старшому змовчати. А ви, віте, не гнівайтеся, ві[н] Петро, видите, пруткий чоловік, але він за вас зле ніколи не казав".
„Лишіт сварку, а ви, віте, скажіт чого ви нас скликали?" — питався якийсь свояк Петра, аби сварка закінчилась.
„Коби-м добув ще рік та най вас тогди другий скликує. Будете ще нагадувати. Та говоріть, Василю, ви щось мали за церькву".
Старший брат церковний встав почав росказувати справу. „Сталася крадіжка. Стара Романиха пікрала з-під церькви дошки, що лишилися від дзвіниці. Правда, дошки вже були погнилі але як то з-під церкви красти. Ксьондз каже, що то Романисі закону не дасть. Тай я кажу отут, ґазди, що ви повинні єї осудити, чи воно приходиться з-під церькви красти?"
Всі мовчали, бо всім стало якось жаль старої Романихи. Ніколи не було чутки, аби вона давно або тепер крала.
„Йди Най увійде Романиха" розказав війт поліціянови.
За хвилю увійшла обдерта Романиха і зачала борзо крізь плачь говорити.
„Я, газдики, вкрала ту дошку, бо в хаті було так студено, що-м на печи замерзала. Я ніколи нічо не рунтаю, най ціле село прикаже, але було мині дуже студено, ані віхтика солімки, аби хоть покурити в печи".
„Але з-під церькви красти, жінко? Таже ваші гони не довгі, та памятайте на тот бік. Я кажу, радні, що бабу не треба ані кувати, ані давати до арешту, лиш най лева дасть на церькву та най собі йде з богом".
Всі радні похитували головами. Романиха взялася просити: „ей, віточку, та вітки я того лева озму? Я вже лева давно не виділа, не, а бих мала".
„Нічо не поможе, мусите дати та й решта" — казав війт.
_______________________________________
ПРИМІТКИ
Перша чистова редакція новели «Засіданє». Друкується за ПЗТ, I, 281 (першопублікація автографа), де зазначено „кінець не зберігся“ (?):
В Інституті української літератури ім. Т . Г. Шевченка А Н УРСР зберігається перша редакція цієї новели під назвою „Старі і молоді" [...] .
Автограф — чистовий, з незначними поправками, в розшитому ненумерованому зошиті in 4 ° , де першою вписана новела „Мужицька дитина" (перша редакція новели „Вечірня година"); другою — новела „Старі й молоді" (рання редакція новели „Засіданнє"); третьою — первісна редакція новели „Дорога"; четвертою іде перша редакція новели „Моє слово" (початок не зберігся).
Дата написання твору — кінець 1897 або початок 1898 року.
В. Стефаник в листі до О. Маковея ( 1 1 . 3. 1898 р.) пише про новелу
„Засіданнє":
„...Або зійшлися радні на „засіданє". Йде товариська розмова. Зарисовуєся в тих розмовах і старий мужик-твердовірець, і новітний, що щось читав з літератури радикальної, і війт-боягуз. Зарисовуєся якась зміна, що наступить за якийсь час і поділить тих радних на табори. Але все те неясне ще як неясні ті думки, котрі привандровують з міста в село.. Такі засідання нині по всій Русі можна найти. Хотів-єм дати образ такого» засідання, а не злодійки. Чому мині редакція радить описувати злодійку?" [ПЗТ, I, 339]
16.07.1949