Видним знаком недалеких зимових свят обох обрядів у Львові були від давніх-давніх літ ярмарочні будки з дешевими медівничками, "николайками" і прикрасами на ялинку, що їх уже з кінцем листопада ставляють на Ринку напроти Народньої Торговлі. Поява тих перших будок була для нас малих, "шкрабів" із вселюдної школи великою втіхою, бо вони саме вводили нас в більш, ніж шеститижневий період найкращих казок і мрій дитячих років. Ми всі бігли на Ринок дивитися на ті будки, а обійшовши їx ряд, ставали перед популярним тоді базаром, що містився коло нинішньої Народньої Торговлі і був побіч Кавчинського та Оберського на Галицькій головним доставцем для св. Миколая. Чого там не було на виставових вікнах?! І залізничка на шинах з льокомотивою, що її накручувалося ключем і ріхтерівські будівельні камінчики і маґічні ліхтарні, такі, що кидали ріжні образці на екран з малого обруса. І скриньки з усякими чародійними штуками, гри та забави. Справді, годі було між тими чудами вибирати і признатися родичам, що саме св. Миколай мав би нам принести. Найкраще було б, щоби він приніс нам цілу виставу...
Тимчасом час його приходу наближався і я вдивлювався надійно в образ його святоюрського престола та просив його, щоб він цього року був таксамо щедрий як минулого і у великій своїй ласці додав ще пачку ріжнобарвних олівців, яку я бачив у Дуткевича на Краківській чи у Купфершміда на Руській. Трудно було нам, дітям, заснути напередодні гостини нашoгo добродія. Mи переверталися боку на бік, а наша уява працювала так сильно, як тільки може працювати у малих дітей. Коли ми і заснули, то в другій-третій у ночі було вже по сні. Наші головки давили якісь пакунки і ми в сорочинках бігли з тими пакунками до вікна та при світлі наріжної аверівської ліхтарні попросту розривали їx. Є залізничка, направду є і крейдки! Боже, що за радість! Навіть вилетіла з пакунка пара нікльованих "шляйфів" з гарними ремінчиками! Сестра витягала і ляльку, таку, що закриває очі і бляшану кухню з горнятами, риночками, сковороднями! Зуби звеніли нам від холоду, а мама гонила до ліжок. Але сну вже скоро не було та ледви над ранком ми заснули, я з залізничкою, ceстpa в обіймах ляльки. Одначе прийшла раз ніч, коли сам св. Миколай до нас не зайшов. І щирі сльози лилися нам з жалю, що ми вже "старі" і розвіялася ще одна з чудових казок нашого дитинства!
Та недовго тривають траґедії юних днів. Ось уже по польських Святах і вчора "батяруси" з поблизьких камяниць бажали з банею нашим сусідам, щоб Бог дав їм "у тім домі виграти на льотерії". Батько "вифасував" пенсію і треба було полягоджувати передсвяточні орудки. Я впрошувався на маминого секретаря і мама обчислювала та мені диктувала всякі позиції, які я каліґрафічно списував на картці з мого зшитка. Ішло головно про всякі ласощі, які мама купувала в Народній Торговлі, бо муку брали ми в млині Тома на Янівській. "Фунт жовтих родзинок і пів фунта чорних дрібних". Я писав і облизувався. "Два кіля волоських оріхів, фунт чоколяди, кільо міґдалів, пів фунта цитрини", "Мамо може того буде замало і торги готові нам зіпсуватися!" "Ей, ти ласуне! — відповіла мама — "знаю вже чому тобі замало, але як ми з Маланкою принесемо кіш, то замкнемо все на два спусти". Ті всі застереження не дуже помагали і в кожній торбинці, що зберігала щось смачне, мусіла бути дірочка.
Я скидав вину на погані торбинки (хай простять мені панове начальники складу Народньої Торговлі), але мама не вірила. "Помагав" мамі ще більше, як починали варити. Тоді не один з міґдалів, з яких ми зі сестрою здіймали лушпинки, опинився у шлунку та в кишені і довго ще по святах знаходила там мама якісь родзинки чи куснички чоколяди. Мама витягала на свята "спеціяльні" приписи на торти і тісточка. Кілько вони літ мали ті пожовклі "переписи" писані ледве читким чорнилом по нашому (очевидно з йорчиками), по німецьки і по польськи! "Бачиш Олесь той перепис ще від твоєї прабабки, а цей від бабки; цей від тети Брозі, той від тети Гені, що то вже в чотирнацятім poці життя вийшла заміж і на Буковині її називали "ді кляйне Попадя". Всі ці архитвори кулінарного мистецтва зачиналися від слів: "Возьми, везь, німм" Я з такою пошаною брав їx до рук, якби вони були найстаршими памятниками письменства! Мама робила звичайно все "на око" і навіть моїй жінці трудно нині вивідатися від мами, кілько вона дає цього і того до якогось торта чи пляцка. Вино і риби належали виключно до нас обох — "мужчин" — батька і мене. Служниця брала кіш і ми одного дня ходили з нею на Краківську, до Штадміллєра за вином, а вдень перед самим Свят-Вечором на площу Рибну по риби. Я дуже любив дивитися па малу вінду у Штадтміллєра, якою їхали з пивниці овинені в жовту бібулку ріжні сорти вин. Мама і служниця розбирали риби, ми малі вичікували на плавці, які висушували на печі, щоб ними стріляти.
Прийшов Святий Вечір. Чудовий це був для нас день. Ми ходили просто навшпиньки, щоб тільки не заколотити його святошної тишини. Я і моя рідня, передовсім служниця боялися, щоб не влізла перша "баба" до мешкання. Найтрудніше було з молочаркою. Але і вона в повнім зрозумінні наслідків, що їх можепринести перша її поява, висилала на той день свого чоловіка з молоком, хоч він мусів соромитися йти до міста з бабським "тлумаком". Часто приходив перший каменичний сторож з сіном, яке стягнув з якоїсь селянської фіри, певний, що за свою приналежність до "мужчин" дістане чарку доброї житнівки від Бачевського.
З кухні плили на ціле мешкання дивні пахощі. В великих горшках варився святочний борщ, голубці з грибками і суш куплений у синевідських бойків під парасолями. На столі родилися смачні креплики і капуснячки, на "ринці" смажився мід до горівки з цинамоном. Я з татом прибирав ялинку в замкненім перед цікавими очима молодшої рідні "сальоні". Скоро сходив нам день Уже кидають креплики до борщу, вже на сковородці досмажується риба, тато "коштує" медівку, чи не за міцна. Всі убираємося святочно. Мама застелює стіл білим як сніг oбрусом, під обрус по середині стола кладе сіно і на ньому святковий колач. Займаємо по старшині місця, побіч нас сідає наша служниця. Батько бере тарілку з проскуркою, приступає до мами, тато і мама бажають одне одному всього найкращого і потім ідуть до нас. В очах усіх сльози. Зачинаємо від борщу, потім іде риба; мама вибирає з кусників, призначених для молодшої рідні "ости". Сміло вже їмо налисники з грибами і голубці. Але я жду на кінець вечері і вже біжу до "сальону" засвітити свічки на ялинці. Отвираю наскрізь двері і очі молодшої рідні аж вискакують з радощів. Потім іде "Бог Предвічний", а за цією колядою інші. Полумя свічечок пестить сині, червоні, зелені кулі, золоті горіхи та інші прикраси ялинки. Десь свічечка огортає своїм полумям шпильки ялинки і кімнату наповнює живичний запах галузочки. Свічечки освічують чудові коронкові взори на замерзлих вікнах. Батьки і ми молоді дивимося на ялинку і стараємося вичитати у світляних її кільцях нашу долю в найближчому році.
А ті роки плили тоді так скоро, і приносили вони всяке так, як це воно в людському житті мусить бути. Місце мого батька заняв я, як представник дальшого покоління. І в моїй хаті стоїть така сама ялинка, як колись у нас на Городецькій з такими самими свічечками і прикрасами. Не висять на ньому самі елєктричні лямпочки, з визивним, самопевним світлом скоробагатька та позбавляють ялинку цілої тої краси і цілого того чару, який йому дають тремткі вогники свічечок. На ялинці пишаються різноманітні кулі і прикраси. Найстарші з них мають уже цілих 16 літ і до них рвався цілим своїм кількамісячним тілом старший мій син. Потім ми докуплювали щороку нові чічки аж до найновіших, куплених вже цього року. До кожного з них привязані якісь спомини, кожне з них, це нова сторінка мого родинного життя. Тішилася ними також моя маленька Оленка, але не так палко, як мій Данко. Тільки оченята в них робилися такі великі і такі чудові, як ті кулі у світлі кільканацяти свічечок. Та і ми дивимося не менше цікаво, бо раз у рік завдяки святій вечері і цій ялинці стаємо малими дітьми. Це єдина казка з дитячих літ, що щороку повторяємо собі.
А серед тих мрій очі наші звертаються до їдальні і дивляться на ще одну свічку на столі та на крісло, що його ставимо для когось неприсутнього і сподіваного. Може цей гість прийде за рік, за два, може на нього ждатимуть ще наші діти. І в тій надії черпаємо заохоту до життя, до праці, до боротьби з вітрами серед моря нашого теперішнього життя.
Гасне одна свічечка, за нею друга, третя, а з ними гаснуть теж спомини: один, другий, десятий. Діти рахують, кілько треба дати нових свічечок, щоб на другий день Христового Різдва могли засяти новим, повним світлом.
[Діло]
07.01.1939