Хроністи кажуть, що план тієї кампанії узгодили ще у різдвяні дні 275 років тому у замерзлому Петербурзі. Різдвяний настрій спонукав до того, щоби вигадати щось супроти тих, котрі не визнавали Христа. Принаймні так, як то собі уявляли у Петербурзі.
Війна, задумана на підставі обурення, почалася пізніше, коли з'явилася молода трава, необхідна для кавалерії.
А влітку 1739 року наші околиці стали місцем плачу і лементу, вогню і крові. Сталося таке, що здивувало всю тогочасну Європу, досить, між іншим, призвичаєну до політичного цинізму.
Росія тоді далі провадила свою чергову війну з Туреччиною. Щоправда війна ця відбувалася на тих територіях, які тепер мало кому можуть асоціюватися з далекою Туреччиною – Молдавія, Волохія, Буджак, Південна Україна.
І от у серпні від переможного російського війська раптом від’єднався кавалерійський корпус – кільканадцять тисяч козаків – і увірвався на сусідні землі нейтральної Польщі. Якраз у прикордоння, тобто туди, де ми живемо.
Зрозуміло, що ніхто не сподівався такого нападу – ні держава, ні військо, ні громадяни. Росіяни перейшлися горами і долами, грабуючи все, що трапилося на шляху. Переважно їх цікавили гроші і худоба. Величезні стада волів, коней, овець, корів і навіть кіз, які спеціально випасалися у цих краях для експорту у Європу, солдати переправили через Черемош, вивівши їх з Речі Посполитої. А самі повернули на Покуття, на Городенку.
Страшним рейдом вони пройшлися через Рожнів, Снятин, Кути, Жидачів, Тисменицю, Долину, Тлумач, Чернелицю. Грабували, убивали, палили, нищили.
11 серпня корпус зупинився на Бистриці перед Станиславовом. Було висунуто ультиматум – негайно видати всіх вірменів разом з їхнім майном. Але наше місто не зрадило вірменської громади, яка кілька десятиліть тому втекла сюди від турецької експансії і весь цей час найбільше доклалася до економічного процвітання краю. Фортеця відповіла артилерією. Росіяни не мали що відповісти супроти таких аргументів. Наступного ранку вони повернули назад до Молдавії, залишаючи впродовж шляху трупи і згарища. Ще кілька днів, і їх уже не було на території чужої країни. З точки зору великої політики нічого ніби й не сталося.
Врешті вони мали власну серйозну мотивацію. По-перше, російський генерал Кантемир хотів відомстити власникові цих земель Потоцькому за то, що кілька років тому Кантемирові довелося посидіти ув’язненим у Станиславові. А по-друге, Потоцький ніколи не симпатизував Росії і завжди наголошував про потенційну небезпеку з боку такого сусіда. По-третє, кілька тисяч вгодованих тварин ніколи не бувають зайвими, якщо їх можна забрати. По-четверте, кількадесят тисяч зарізаних є не менш корисними у своїй смерті від всієї тієї здобутої худоби…І так далі.
Хроністи, політики і аналітики XVIII століття назвали весь цей ексцес чимось небувалим. Вони – як то переважно буває – помилялися. Тодішня віра у загальносвітовий прогрес виявилася ілюзорнішою від простих життєвих висновків. Принаймні стосовно поняття «небувале». Бо якщо щось подібне вже було колись, то воно може бути ще. Історичні епохи і декорації, географічні орієнтири не можуть тут відігравати ролі запобіжника чи презерватива.
09.01.2014