Один крок уперед — мало, коли два зроблено назад. Але якщо вже йдеш, то за тим одним буде ще один крок, і ще, і ще…
Тільки початок
Якби ми малювали графік втілення для тої мрії, яку ще плекалося ввечері 21 листопада (тоді на Майдан Незалежності в Києві вийшли більше тисячі активістів, виступаючи проти рішення уряду згорнути євроінтеґрацію), – то треба визнати, що порівняно з тим знаменитим вечором ми відкотилися назад. Нині Україна вже не в «точці нуль», а «в мінусі». Але тільки формально.
«Мінус» цього графіка зумовлений щільними домовленостями українського керівництва з Російською Федерацією. Володимир Путін виявився навдивовижу щедрим, обіцявши Вікторові Януковичу пасок для підтримання штанів. Янукович віддячив чимось ґлобальнішим, бо інакше з Москвою би взагалі не сторгувався. Тож кремлівський пасок у певний момент може (має) виконати функцію зашморга.
Українці багато чого пробачали Віктору Януковичу за ці роки. 21 листопада чаша переповнилася. Краплі одна за одною почали падати на столичний Майдан Незалежності. «Теплий океан», «Я крапля в океані» — щось є у тій символіці з краплями… Те, що зробив Янукович із асоціацією, було концентрованим розчином його автократичного правління: зневага до громадської думки, невігластво, перевага власного інтересу над громадським, волюнтаризм, брехня, дріб'язковість, скорумпованість... Можна сказати, що влада забрала в орієнтованих на Європу українців мрію.
А 30 листопада виявилося, що за мрію можуть ще й побити.
Рани зарубцювалися
Часом ставиш собі запитання: чого досяг Майдан? Знову ж таки, якщо судити формально, то первинно озвучених вимог (звільнення активістів, покарання винних, недопущення репресій) не виконано. За цілий місяць не проведено розслідування подій 30 листопада. Кілька активістів, затриманих під час протестів, досі перебувають за ґратами; хвалений закон про «амністію» фактично не діє; при цьому над більшістю звільнених хлопців і досі висить загроза кримінального покарання. Припинення репресій? Репресії тільки розгортаються! Зокрема, у вотчині знавіснілих Добкіна й Кернеса. Це теж не «нуль», а «мінус».
Ці речі не знеохотили Майдан. Обставившись барикадами, він продовжує боротьбу. Майдан уже пережив кілька криз, зокрема «кризу стояння», «кризу (а)політичності». Попри певний скепсис, перестояв Новий рік і навіть не планує розбирати барикади до весни. Здається, розкол країни вже трапився. Країні Януковича більше ніколи не вдасться жити в одних кордонах з Країною Майдану.
Що ж до влади, то треба визнати: грудень 2013 року виявився врожайним для Віктора Януковича. По-перше, він втримав свою вертикаль у час, коли її найбільше хитало. Зокрема, погамовано бунт у Партії реґіонів; у ненадійного Сергія Льовочкіна відібрали більшість повноважень; вдалося втримати у власному човні всіх олігархів, почасти завдяки газовій знижці від Російської Федерації. Колись Євген Ґендін дотепно зауважив: «Що не вбиває Партію реґіонів — робить її сильнішою».
По-друге, Віктор Федорович мобілізував власних виборців. Не могло бути інакше: будь-яка дія породжує протидію. Реагуючи на Майдан, мешканці Сходу й Півдня почали пробачати Януковичу минулі грішки й знову висловлюють готовість голосувати за «нашого президента». Якщо порівняти грудневу соціологію з жовтнем, то президент почав набирати відсотки. Ще трохи — і Віктор Медведчук зможе повторити фразу, кинуту у 2004-му: «Власть сильна как никогда». Поки що з-за поламаного паркану донеслося: «Воювати ми вміємо…»
Проекція на 2004-й
Якщо вже проводити паралелі з 2004 роком, то Україна зараз десь… у Мукачеві. За багатьма мірками ситуація тотожна з виборами міського голови, які відбулися в закарпатському місті за півроку перед президентськими і які тоді називали «генеральною репетицією» головного голосування. В Мукачеві влада грубо переступила закон — сфальшувавши вибори, застосувавши силу до спостерігачів і членів виборчих комісій. Участь у злочинах брала міліція. Біля дільниць купчилися молодики спортивної статури — прообраз нинішніх «тітушків». Тоді вперше заявив про себе проґресивний молодіжний рух — всеукраїнська кампанія «Пора» (нині зароджується ВО «Майдан», спинається «Демократичний альянс»). Приблизно з тими виборами почала тріскати парламентсько-урядова коаліція на підтримку прем'єр-міністра Віктора Януковича (до опозиції почали тяжіти фракції Кінаха, Пустовойтенка й Губського). Водночас починалася зачистка інформаційного простору. І був Віктор Медведчук: Закарпаття тоді вважалося вотчиною есдеків (з губернатором Різаком і Шуфричем, який комунікував з «тітушками» та міліціянтами).
Багато неподобств, які пізніше повторилися вже в межах усієї України, вдалося б уникнути, якби винні «за Мукачеве» отримали належне покарання. Леонід Кучма не пішов на поступки опозиції: зокрема, міністр внутрішніх справ і губернатор залишилися при посадах. Можу помилятися, але в жертву принесли тільки керівників райвідділку міліції, яких навіть не звільнили, а відсторонили (як-от Сівковича та Попова).
Очевидно, що влада сьогодні поведеться аналогічно. Здати своїх — це знеохотити «гвинтиків» перед вирішальним боєм. Тому бійці «Беркуту» замість повістки від слідчого отримують похвальні грамоти. Міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко — одна з найодіозніших фіґур режиму — отримав чи не найбільший імунітет з-поміж усіх посадовців. Президент у кадровій політиці піде від протилежного: захищатиме кожного, чиєї голови запрагне опозиція.
Сила: дух проти кийків
Упертість влади — очікувана. Однак те, що вона стала рогом на захист своїх репрезентантів, по-перше, не може розчаровувати й знеохочувати активістів, по-друге, це має сприйматися як урок і, може, як рецепт для подальшої перемоги.
Майдан-2013 не є остаточний бій. Це рукавичка, кинута суперникові.
В перші дні Майдану, коли вулиці Києва вирували десятками й сотнями тисяч демонстрантів і коли барикади тільки зводилися, довелося не раз чути: «Або зараз — або ніколи». Заклик до відставки президента й дострокових виборів Верховної Ради був добрий за змістом, але невиправданий у часових межах.
Майдан має бути інструментом впливу й фронтом змін (без лапок, Арсенію Петровичу) у переддень президентських виборів. Він неминуче впливатиме на політичний істеблішмент (у тому числі той, із боку «реґіоналів»), на посполитих виборців, на військо та міліцію. Попри шалений натиск пропаґанди, прокручування відеороликів з «битви 1 грудня», збочену політінформацію — правоохоронці не раз могли впевнитися в мирності протесту й доброті намірів. Цей «теплий океан» має розширюватися. Починати «вирішальний бій» зараз — означає боротися з тими, хто за тиждень, місяць, квартал під впливом цього тепла міг би стати союзником. Час — на боці тих, хто має внутрішню силу й терпіння.
«Січ» на Майдані Незалежності стала несподіванкою і для влади, і для опозиції. Громадськість у цьому протистоянні великою мірою стоїть збоку. Готові боротися зі злом і не готові безоглядно йти за тими, хто називає себе добром. Це ще одна перевага, яку дала «розвідка Майданом». І влада, і опозиція продемонстрували, в чому вони мають слабкість, в чому є їхні вади.
Є ірраціональне відчуття, що грудень-2013 — це демонстрація максимуму сил, на який сьогодні може спиратися влада. Полчища правоохоронців у центрі, вантажівки на перехрестях, водомети… Звичайно, міліцейським чинам ще є куди «тягнутися»: якщо цього разу на Київ висунули бійців внутрішніх військ МВС з кийками, то в 2004-му їм видавали бойові набої. Таки добре, що ці хлопці побачили Майдан у спокійний час і не стали для нього ворогом… Для того, аби запрацював радикальний сценарій, в голові того-хто-віддає-накази має забуяти безумство. І навіть цього мало — це безумство має посіятися на підлеглих і на підлеглих підлеглих, від відданості яких залежить перебіг операції. Ірраціональне відчуття підказує, що все буде добре.
Перспективи… є!
У своїй програмній статті «Час бою» Юлія Мостова малює перед Майданом перспективу 2017 року, і вже опісля описує можливості 2015-го.
Можливо, й так…
Це означає: тимчасова перемога ворога, спроба «білорусизації», збурення серед тих, хто був проти такої влади, і отверезіння тих, на кого вона встигла вчасно спертися.
Якщо це й станеться — не уявляю, як владі позбирати докупи всі ці краплини, перемістити їх у посудину й замкнути з міркувань шкурної безпеки. Крім громадськості, на повен голос про себе заявили митці, моральні авторитети, міцний пласт журналістів. Якщо подивитися на line-up, то такого не бачила навіть Помаранчева революція. З тими людьми, що почали Майдан, не страшно жити навіть у підпіллі. Пішла хвиля, яку вже не стримати. Рано чи пізно — прорве!
…Чим є оте явище — «майдан»? Багато хто помітив: на Майдані люди стають кращими: можливо, стають тими, ким вони ще не є, але хотіли би бути. Ідеолог ненасильницького спротиву Махатма Ганді казав: треба бути носієм ідеалу, який ти хочеш мати у суспільстві. І ти береш лопату й допомагаєш незнайомцеві чистити тротуар від снігу. У житті траплялося мало оказій, коли вдалося бачити стільки чемності, доброти, готовості допомагати. Кількість «дякую» і «будь ласка» на Майдані перевищує середньостатистичну норму в кілька разів. Ти бачиш тих українців, якими би хотів їх бачити завжди. Відчуваєш гарячу підтримку, якої бракує нащодень на вулицях, у транспорті, в магазинах.
Колись щось подібне довелося пережити й під час Помаранчевої революції. Чому зникла ця солідарність? Можливо, через те, що Майдан — це українська утопія. Це країна мрій, якою нам хотілося б бути, яка є поки що тільки в уяві. Можливо, саме тому питання «за що ви тут стоїте?» збирає на Майдані стільки відповідей. Ніхто не може обіцяти, що кожну з тих мрій вдасться втілити, але шана тій людині, яка виходить на Майдан задля того, щоби цю мрію обстояти.
З цього все починається.
З новим кроком!
03.01.2014