Неефективність як вона є

Закономірність і гармонія усього, що відбувається навколо нас, хоч як би часом абсурдно це не звучало, є беззаперечним об’єктивним фактом.

Саме такою була моя перша «підсумкова» думка після концерту 18 грудня у Львівській Філармонії.

Комусь Миколай носить подарунки під подушки, а львівським філармонійцям пасувало б різки. Зрештою, чого тільки їм?..

Певна комбінація ДНК передбачає ті самі ознаки і властивості усього живого сущого навколо, якщо навіть воно на перший погляд може виглядати, чи свідомо маскуватися під щось інше.

У кожній структурній складовій суспільства – як у краплі води відображено усе суспільство-океан з усіма його характерними ознаками.

Якщо простіше, то такою краплиною є кожен ЖЕК, державна освітня установа, державний медичний заклад, будь-яке державне підприємство, управління, міністерство…, кожне з яких є міні-моделлю Держави, у якій вони існують.

Кращі уми сучасної науки, які аналізують проблеми нашого сьогоднішнього суспільства, вже чітко визначилися щодо окреслення теперішньої української біди: неефективність керівництва і корупція.

Ці дві реалії є визначальні на сьогоднішній день по всій вертикалі – від високих управлінських кабінетів аж до будь-якої державної установи чи підприємства.

І немає різниці – чи десь у столиці група випадкових людей, що назвалися Кабінетом Міністрів, «докеровує» 46-мільйонну країну до катастрофи-дефолту, чи це відбувається в якійсь окремій галузі (освіті, медицині…), чи просто у якомусь ЖЕКовому господарстві десь у районному центрі. Суть проблеми скрізь та сама, вище вказана – неефективність керівництва і корупція.  

Не винятком, а навпаки – чи не найяскравішим прикладом такої «генетичної» спорідненості, щодо суті проблем «нагорі» і «на місцях», є і кожна наша державна культурна установа.

Аналізуючи і намагаючись зрозуміти поняття «неефективність», кожного разу, на кожному рівні і у кожній сфері бачу ту саму головну причину – низька професійність, відсутність справжніх глибоких сучасних(!) знань предмету та підміна їх  якогось роду амбіціями – як не високими політичними десь на столичних рівнях, то матеріальними і посадово-захланними на рівні будь-якої з вищезгаданих установ чи підприємств.

Деяке відхилення від такої сумної традиції часом стається лише за наявності якогось керівника – професіонала з великої букви, людини принципів і честі.

Тільки такий буде робити спроби покращити і оздоровити ситуацію, знаючи – що робити.

Не буде боятися конкуренції і підтримає навколо себе талановитих працівників, як і саму атмосферу порядності, принциповості і професійної гідності – основних засад успішного функціонування керованої ним установи.

З сумом можна констатувати – цих мамонтів на теренах сучасної «великої країни» України  лишилося вже дуже мало, якщо взагалі вони ще десь збереглися…

Не той клімат…

Ліси стали чагарниками, озера – болотом, вода здебільшого каламутна.

Але життя продовжується. І в каламутній воді щось живе, та ще й, як виглядає, добре себе почуває.

 Важливо – вчасно адаптуватися, не намагатись змінювати болото, у якому усі барахтаються, а зайняти тут чільне місце і… користати.

Для більш талановитих ця каламуть є проблемою, але для сірості це є чимось дуже природним, органічним і рідним.

Гарантом втілення таких мрій і необхідним грунтом для задоволення амбіцій цієї захланної агресивної сірості, стає незамінима у такій ситуації, її величність – Корупція.

Ну як ще можна пояснити чи зрозуміти цю реалію – задіяння саме у такий спосіб професійного державного ресурсу – Державного академічного симфонічного оркестру, оплачуваного з бюджету держави, - як не задоволенням лише власних амбіцій у ситуації, коли влада в руках, а вода навколо… ну, дуже каламутна?!

Сподіватися на критичну реакцію що до таких дій – «згори» (Міністерство, Управління) - марна справа. Там теж некомпетентність, розгубленість (що з цим усім робити?) і прагнення спокою у ввіреному їм на «залишкових» принципах господарстві Культури.

Спокій - це у кращому випадку, бо ж ще є корупція-гешефти – у гіршому.

Навіть у болотно-спокійні часи сподіватися на якусь адекватну реакцію на щось подібне з боку вищестоящих органів, – було марно. У даний же час «народної смути» про це і гадки нема.

Ба більше! У такі часи «рибалити» навіть безпечніше. Лиш би той шторм греблі не прорвав… Бо як каламутна вода спливе, а чиста прибуде, то це вже не аби-які проблеми для усієї цієї сірої рибацької братії.

Отож, краще рибалити в каламуті тут, за цим старим і таким рідним совдепівським парканом, ніж пхатися на чисті води Європи. Адже там правила гри дещо інші, бо ж вода чистіша і «рибнадзор» свою справу добре знає. Отож, пильнуймо цю стару греблю – як зіницю ока!

Так, багатьох ця ситуація влаштовує і демагогія про прагнення до цивілізованого світу – є лише прикриттям і, власне, демагогією.

Питання інше – що з тими, котрі платять податки, забезпечуючи реалізацію подібних ґешефтів, і з тими, які споживають кінцевий продукт, як ті 200-300 людей, що відсиділи «Вечір музики Бетховена» у залі Львівської філармонії 18 грудня?

Насправді писати про власне концерт 18 грудня у Львівській філармонії – не хочеться. У цьому немає змісту через те, що ця подія є лише наслідком, як і багато інших таких подій – чогось глобального і трагічного у теперішньому житті і Львова і всієї України.

Усі ці постійні підганяння темпу і з’їдання останніх нот чи не в кожному такті у Першій і Третій – швидких частинах Фортепянного концерту №2 Л.В.Бетовена (солістка Меланія Вільшанецька) відверто дратували.

Якщо Св.Миколай з 18 на 19 грудня мав би щось покласти під подушки цим двом митцям (солістці і диригенту), то окрім хороших різок - обов’язково по метроному (є такий корисний прилад «тік-так»…).

 «Ні про що» гра і солістки, і оркестру у Другій повільній частині, де оркестр ще й заглушав хоч якісь потуги «щось сказати» у «Рiano» (тихо) солісткою і, відповідно, почути хоч щось з боку фортепяно-соло публікою.

Учнівсько-примітивне  «відтактовування» (диригент Володимир Сивохіп) і, відповідно, таке саме дубувате «звукове відтворення» (інакше не назовеш) Академічним симфонічним оркестром львівської філармонії – чи не найтоншої за нюансовим, тембровим і темповим колоритом бетовенської симфонії «Пасторальної» №6, - це лише дуже узагальнене і тільки «згрубша» відображення почуттів і емоцій, що виникали того нещасливого вечора.

Уже перший мотив у перших чотирьох тактах «Пасторальної !» симфонії був виконаний  струнними вайлувато, незграбно і без вишуканості та елегантності у традиційному тут – швидше «легкому пригальмуванні», ніж відвертому – rallentando (розширенні). Зрештою, це переважно вдається «метрам»… І не тільки це у саме цій симфонії! Можна говорити і не про вищі матерії: смак, стиль чи естетику у цьому геніальному творі.

 Для початку можна було б постаратися домогтися точного ритмічного (не час від часу, а протягом усієї Першої частини !) виконання головного мотиву-зерна, де дві «вісімки» (нотні тривалості) на слабу долю такту після двох «шістнадцяток» – не зїдалися б, не підганялися.

У цьому є власне один з секретів створення відчуття стану врівноваженості, спокою, пасторальності, а не недоречної тут грайливої гостроти та суєти.

Узагалі-то, мало хто з композиторів може потягатися з Бетовеном що до тонкощів, делікатності і чуттєвості у його повільних «негероїчних» частинах симфоній, концертів і не тільки…  І взагалі австрійська та німецька музика – це не завжди «все-таки» марш.

 Але цього разу саме це відчуття виникало і не покидало навіть там, де мало б йтися про щось зовсім інше.

 Можна продовжити докладний аналіз усього того довгого процесу, але застановлюся на головному і базовому: за чим люди приходять до концертного залу, де геніальну музику виконує професійний (!) оркестр?

Та не за тим, щоб втішатися, що контрабаси і тромбони не відстали (урра!) від скрипок і флейт, а акорди деревяних інструментів звучать чисто, як і унісони скрипок десь там трохи вище «третьої позиції» (дещо вищий і складніший для якісного виконання регістр).

 Нас цікавить не ремесло, а вища естетична і духовна суть процесу – музикування.

Цього ж разу «щебетання пташок  над струмком» у кінці Другої частини «Пасторальної» симфонії (флейта, гобой, кларнет), що майстерно вималював у звуках Людвіг ван Бетовен, хоч і було зіграно чисто і ритмічно, все ж скоріше нагадувало сухий механічний писк зловісних «пташок» Гічкока з його відомого фільму жахів.

Отже, кому потрібні такі концерти?

Хто в Державній філармонії (Директор, Художній керівник, Художня рада, Головний диригент, Головний бухгалтер, Сторож?..) приймає рішення що до того – хто буде на даній Програмі солістом,  хто – диригентом,  і якими при цьому є критерії та орієнтири?

У цивілізованих країнах для цього є спеціальні Комітети, прискіпливі Ради меценатів, які хочуть бачити – яку віддачу і у якій якості дає кожен вкладений ними в Оркестр, в диригента, у соліста-гастролера, цент.

 Зрештою, є ще й професійні обєднання самих музикантів, які є зацікавлені у підтриманні високого професійного рівня і реноме свого оркестру. Тобто – хто нами керує, хто з нами виступає як соліст, яку опінію, у результаті, ми собі творимо? І чи зможемо ми у такий спосіб заробити ті свої обов’язкові (!) 30% до нашого бюджету, щоб, ( лише за цієї умови!!!), отримати ще 35% фінансування від Держави і 35% - від прискіпливих меценатів і спонсорів, котрі не безоглядно викидають гроші (що не оподатковуються), а контролюють ситуацію і безпардонно можуть запитати : «чому зал неповний, чому запросили саме цього «сіренького» диригента чи соліста, чи, може програма концерту – не та... чи не вмієте продати?»

Подібні ситуації довелось спостерігати особисто і у далеко не бідній країні. Подумалося – чи можливе щось таке у моїй рідній Неньці і коли вже нарешті?..

Ой, не скоро, як виглядає. І винен у цьому не лише один наш рідний пан Прем'єр Міністр.

Бо коли корупція стає основною доктриною діяльності (і самого існування усієї вертикалі суспільства), попри постійну «декларативну боротьбу» з нею на державному рівні, то вона стає морально погодженою і узаконеною умовою успіху на будь-якому рівні – від Приймальної Міністра у столиці – до каптьорки кочегара десь там на містечковому рівні.

Але ще є питання – чи усі інші багаточисельні «співучасники», що так чи інакше, добровільно чи насильно заангажовані до цього процесу, теж при цьому користають?

Щиро сумніваюсь.

Частина їх (смію сказати – та краща) саме через це рушила на Майдан. Решта – тримаючи «синицю в жмені» номіналом 1500-2000грн. зарплати, «вписується» у схиблену систему на правах рабів. І, виглядає – їх є немало…

Тому-то є висока ймовірність і навіть гарантія, що за 15 млрд. від Владіміра Владіміровіча, жодна реформа не лише в економіці, а і у заскорузло-совдепівському філармонічному і оперному господарстві навіть не розпочнеться. Будемо просто їсти (ще трохи).

Зрештою, саме на це Він і розраховує… Бо ж голого босого і голодного можна брати і без беркутів, танків, «іскандерів»…

 Ну, може якийсь шакал, більш наближений до вовчої годівниці, встигне урвати якийсь «національний» статус, чи ще якусь регалію… У принципі ж – нічого не зміниться.

Тобто те саме болото, та сама каламутна вода, та ж сама… протухла рибка у цій смердючій воді, і зграї вудкарів – ще не старого, але генетично-схибленого покоління.

Звичайно, нетактовно у цей передсвятковий час виливати такий песимізм. Вибачаюсь.

Але реалії є такими – якими вони є.

І не лише десь там поміж холодних донецьких териконів, чи збанкрутілих перед усім світом київських владних кулуарів.

Нажаль це є і наші львівські сьогоднішні реалії.

Можна по-різному сприймати складні процеси, у яких перебуває зараз наше суспільство.  Великі емоції , драматизм, можливо чиясь ейфорія і сподівання на швидкі позитивні зміни і вирішення проблем у короткий найближчий час – змінюються з кожним днем Протистояння на щось тверезе, реальне – яким би воно нам не здавалося.

Будьмо щирими і признаймося, що віра у швидке щасливе вирішення великої проблеми історичного масштабу, а саме – остаточне «полюбовне розлучення» зі «старшим братом», могла бути тільки самообманом з боку представників середнього і старшого покоління українців і щирою наївністю і незрозумінням суті проблеми з боку молодшого покоління.

Проблема «внутрішня» (Президент, Кабмін…) без тої «зовнішньої» могла би бути розв’язана досить швидко, але…

 Як на мене, то для зрозуміння цієї аксіоми не конче мати докторський ступінь з історії. Вистачає 40-50 річного життєвого досвіду на цих теренах, у цих умовах, щоб не бути наївним.

Молодих же можна зрозуміти. Важкого негативного життєвого досвіду, який покоління їхніх батьків здобуло у часи імперського тиску і тоталітаризму – у них немає. І це велике щастя і велика надія для майбутнього цієї держави. Тому цілком закономірним стало те, що саме 18-20річні розпочали цю справу цього разу.

Але наступне питання – чи енергія, завзяття, віра і оптимізм цієї частини суспільства є достатніми для того, щоб сьогодні його кардинально змінити?

Звичайно ж ні. І справа не лише у тому, що на ключових директорських постах є не вони, а їхні батьки. Є також і брак усякого роду знань та досвіду, що є закономірним.

І ось саме тут, як на мене, є визначальний момент.

Чи підтримають батьки, що згідно природній закономірності (курка-яйце), володіють і керують ситуацією у державі, і у той же час є носіями совдепівського негативного досвіду у найрізноманітніших його проявах, – молоду генерацію у її прагненні до чогось нового і кращого?

Попри усі прогресивні декларації, справа не виглядає простою. І зокрема зараз, на 22-гому році існування Держави, в якій усі разом живуть.

Якщо бути ще відвертішим, то слід конкретизувати проблему, визнавши недостатність  свідомої інтелектуальної культурної «критичної маси» саме серед цього вікового контингенту (45-60) - якщо не у Державі вцілому, то у владних структурах (не лише політичних, державних…) усіх рівнів і кольорів – однозначно.

З кого ж формується ця «критична маса» і чому вона є недостатньою, щоб повести за собою суспільство і, зокрема тих 20-річних,  до чогось кращого, у даному випадку до європейських цінностей і стандартів?

Усе дуже просто.

До цієї когорти мали б належати у першу чергу справжні конкурентноздатні і самодостатні особистості-професіонали, для яких вихід у європейське «вільне плавання» не становить великої загрози, хоч, можливо, і передбачає докладання на якомусь етапі адаптації - трохи більших зусиль. Мова йде про справжніх професіоналів, незалежно від сфери їх діяльності.

Я знаю шеф-кухаря, котрий емігрував за океан і чудово дає собі раду у найпрестижніших ресторанах Америки і Канади. А ще знаю лікарів, до яких приїжджають пацієнти з Заходу, і не лише тому, що тут дешевше… Просто багато хто з цих професіоналів регулярно (за свій кошт) їздять на світові наукові конференції-симпозіуми, відповідно володіючи англійською чи німецькою не «со словарєм». Також знаю львівських професорів (щоправда мізерне число), що читають лекції в університетах Німеччини, Великобританії, США… А ще є кілька бізнесменів, котрі навіть у сучасному українському  «агресивному» для бізнесу середовищі, все ж створюють робочі місця і – як не процвітають, то все ж успішно існують.

Але є ще й інший і, нажаль, численніший контингент. Це ті, що просто мають дипломи, і… зрозумівши правила гри у цьому схибленому суспільстві, знаходять тут своє тепле місце.

Розраховувати на такий самий статус десь у більш цивілізованому світі, де справжні речі мають справжню ціну – їм не світить. Вони це чудово розуміють, і тому, попри усі демагогії що до вибору вектора, бережуть і будуть берегти це болото. Для цього їм конче необхідною є умова – бути при владі (у широкому змісті – від ЖЕКу до міністерського крісла) і контролювати ситуацію. Найстрашнішим для цієї сірої когорти є будь-що яскраве, талановите, справжнє і… особливо, якщо це своє.

Сфера культури, і , зокрема, академічне музичне мистецтво, у цьому відношенні не є винятком. Переконатися у цьому неважко, якщо навіть поверхово оцінити стан сьогоднішнього академічного музичного «господарства».