Виступ сенатора Джона Маккейна з українського питання на засіданні Атлантичної Ради 19 грудня 2013 року
(…) Як ви знаєте, в кінці минулого тижня ми разом із моїм другом і колегою, членом Комітету із закордонних справ, сенатором-демократом Крісом Мерфі відвідали Україну. Ми зустрічалися з урядовцями найвищого рівня, в тому числі з Президентом Януковичем; з головними опозиційними лідерами; членами громадянського суспільства, зокрема з дочкою Юлії Тимошенко; з багатьма так званими олігархами; з українською молоддю та студентами і з представниками сотень тисяч мирних демонстрантів на Майдані.
За всі мої багато років і подорожей по світу я ніколи не бачив нічого схожого на те, чому ми стали свідками в кінці минулого тижня в Україні. В суботу ввечері ми стояли в Будинку профспілок і дивилися на Майдан, де приблизно чверть мільйона українців бурхливо аплодували і підстрибували серед моря спалахів мобільних телефонів. У неділю, коли ми звернулися до натовпу, там за приблизними підрахунками було мільйон людей. Там були українці всіх штибів життя, чоловіки й жінки, молоді й старі, з усіх частин країни. Там були українські ветерани радянської війни в Афганістані, які допомагали захистити демонстрантів і убезпечували наш прохід крізь юрбу. І коли ми говорили, тисячі людей переривали нас вигуками: «Дякуємо, Сполучені Штати!» Це був один із найзворушливіших моментів мого життя.
Ми з сенатором Мерфі їздили в Україну не для того, щоб втручатись у її внутрішні справи або віддавати перевагу одному лідерові, чи якійсь групі, чи якійсь партії над іншими, – але для того, щоб підтримати мирні прагнення всіх українців і підтвердити їхнє суверенне право визначати майбутнє своєї незалежної нації самостійно і вільно.
Очевидно, що головною подією після нашого повернення було рішення Росії придбати близько 15 мільярдів доларів в українських облігаціях і знизити ціну на газ, який вона продає Україні, – за оцінками, щорічна економія становитиме 2–3 мільярди доларів. Це, безумовно, велика справа, але ми повинні усвідомлювати кілька речей щодо російської фінансової інтервенції.
По-перше, всі ці російські гроші не вирішать структурних економічних і політичних проблем України. Це, в кращому випадку, відкладе їх вирішення, а ймовірніше, поглибить їх. За більшістю оцінок, Президент Янукович купив іще десь приблизно рік відстрочки до того, як Україна знову опиниться під дулом економічної кризи. Ми всі можемо сподіватися, що він використає цей час мудро, щоб розібратися з витоками цієї кризи, що насувається, – а саме, з підвищенням зовнішнього боргу України, нестійкою прив’язкою валюти й великими перекосами енергетичних субсидій, – як наполягає МВФ. Але я маю щодо цього сумніви. Швидше за все, Президент Янукович поставиться до цих проблем поверхово, і коли російські гроші через рік закінчаться, Україна знову зіткнеться з тими самими труднощами, що й зараз.
Ми також мусимо реалістично усвідомлювати, яким чином тимчасова екстрена фінансова допомога Україні від Президента Путіна вписується в його більші амбіції щодо так званого «ближнього зарубіжжя» Росії. В останні місяці Президент Путін доклав усіх зусиль до того, щоб погрожувати Україні, стримати й залякати її на шляху до Європи. Росія заблокувала великі обсяги торгівлі з Україною, особливо імпорт шоколаду. Вона погрожувала припинити постачання газу в розпал зими, як робилося раніше. І відповідно до інформації, яку ми одержали від офіційних осіб у Києві, Президент Путін погрожував Президентові Януковичу набагато гіршими економічними репресіями, якщо він підпише Угоду про асоціацію з ЄС. Президент Путін у вівторок наголосив на тому, що фінансова допомога Україні з боку Росії вільна від будь-яких умов. Якщо ви в це вірите, то в мене є нерухомість на березі моря в Арізоні, яку я готовий вам продати.
Росія намагається залякати не лише Україну, а й інші країни так званого Східного партнерства ЄС. Протягом кількох останніх місяців Росія примушувала Вірменію приєднатися до свого Євразійського Митного союзу. Вона прагнула утримати Молдову від підписання її власної Угоди про асоціацію з ЄС шляхом блокування імпорту молдавського вина, погрозами припинити постачання газу і заявами про те, що це підігріватиме сепаратизм у Трансністрії. Росія блокувала литовську торгівлю і розмістила ракети «Іскандер» у Калінінграді. Вона працює над зміцненням кордонів Абхазії й Південної Осетії, зводячи огорожі, які все глибше заходять на територію Грузії. І сьогодні ми чуємо новини про те, що Росія невдовзі розмістить нові наземні міжконтинентальні ракети з ядерним потенціалом.
Ця модель поведінки рівнозначна претензії Росії на свого роду квазі-імперське панування над її сусідами – новонабутій самовпевненості, яка тільки зросла за рахунок порожнечі, створеної відсутністю лідерства Адміністрації в інших частинах світу, особливо в Сирії. Президента Путіна підбадьорили порожні погрози Президента Обами і спричинена ними втрата довіри до США. Тепер у нас склалась ненормальна ситуація, в якій ми працюємо з Росією над демонтажем хімічної зброї в Сирії, тоді як Росія постачає Асада звичайною зброєю, щоб продовжувати кровопролиття і підтримувати його владу. З цього всього Президент Путін виніс ясний урок: якщо Сполучені Штати не хочуть протистояти йому на Близькому Сході, то ближче до свого дому він тим більше може діяти на власний розсуд. І він так і робить.
Україна – ключ до геополітичних амбіцій Президента Путіна. Вона має більше населення, ніж усі інші країни Східного партнерства, разом узяті. Вона має спільну з Росією культурну, релігійну й історичну спадщину. І Президент Путін досі не сприймає того факту, що Україна є незалежною державою. Він заявив про це публічно. З усіх цих причин Митний союз під головуванням Росії не може бути життєздатним без України. Справді, ідея сучасної демократичної України, яка є частиною Європи, – це найгірший кошмар Путіна, адже, зрештою, громадяни Росії подивляться на цю заможну Україну і спитають: «Чому не ми?» Ось чому Президент Путін не зупиниться ні перед чим, щоб зірвати прагнення України стати частиною Європи.
Це погані новини. Але водночас ми маємо відзначити і гарні новини: незалежно від короткочасних неприємностей, які Президент Путін може спричинити сусідам Росії, історія не на його боці. Країни Східного партнерства хочуть переваг від європейської інтеграції – і це реальність, яку було чітко продемонстровано минулого місяця, коли Грузія і Молдова повстали проти російського тиску і підписали власні Угоди про асоціацію.
Україна так само має причини для надії. Не має значення, скільки грошей дає Президент Путін, – він усе одно не може змінити той факт, що більшість українців, не тільки на заході, але й на півдні, й на сході, бачать своє майбутнє в Європі. Опитування за опитуванням підтверджують це, так само як і час, проведений з молодими українцями, які вже не пам’ятають Радянського Союзу і хочуть усього того, що може запропонувати їм Європа. З цієї причини жоден український президент – ні цей і ніякий інший – ніколи не може звернути Україну зі шляху, що веде в Європу. Робити це – означає вчинити політичне самогубство. А для Росії наполягати на цьому – значить породжувати ворожість мільйонів українців.
Справа в тому, що Росія не всесильна й не може виручити Україну назавжди. Економіка Росії зростає мляво, загрузла в корупції й відтоку капіталу і залежить від нафти й газу. За цих обставин, я гадаю, багато росіян незадоволені тим, що бачать, як 15 мільярдів доларів їхніх державних ресурсів відходять іншій державі заради задоволення корисливих ідеологічних амбіцій Президента Путіна.
Отож питання тепер у тому, які наші подальші дії.
По-перше, ми повинні й далі підтримувати мирні прагнення українців до демократії, верховенства закону, некорумпованого врядування, рівних можливостей та інтеграції з Європою. Ми мусимо наполягати на тому, щоб український уряд підтримував громадянські права всіх українців, особливо право на свободу слова і зборів. І якщо українські громадяни продовжують перебувати під вартою за мирне відстоювання цих основних прав, ми мусимо закликати до їх негайного звільнення і працювати задля цього.
По-друге, ми повинні й далі вимагати, щоб усі сторони наявної політичної кризи утримувалися від насильства, – те, що чудово продемонстрували протестувальники на Майдані. І Адміністрація, й Конгрес довели до відома української влади, що будь-яке наступне застосування сили або інше порушення прав людини проти мирних громадян викличе цілеспрямовані санкції проти осіб, відповідальних за це. Це не порожня погроза, і я сподіваюся, нам ніколи не доведеться її виконувати. Але ми пильно стежитимемо за розвитком подій в Україні і, незалежно від того, чи продовжуватимуться демонстрації, будемо готові відреагувати в разі потреби.
По-третє, ми мусимо підтримати українські вимоги щодо відповідальності тих, хто віддав і виконав накази застосувати насильство проти мирних демонстрантів. Президент Янукович почав цей процес, і ми повинні підтримувати українські зусилля, спрямовані на те, щоб довести його до кінця і розширити його межі, якщо для цього будуть очевидні підстави.
По-четверте, ми мусимо підтримати масові українські вимоги прозорості щодо умов угоди, підписаної в Москві цього тижня. Багато українців бояться, що Президент Янукович прийняв рішення, яке ставить його власні інтереси над найкращими інтересами країни. Це було б не вперше. Ми вважаємо, що громадяни України мають право знати деталі того, що з цієї угоди матиме Росія.
По-п’яте, якщо українська політична криза триватиме чи поглиблюватиметься, що цілком реально, ми муситимемо підтримати творчі зусилля України, спрямовані на її подолання. Ми з сенатором Мерфі чули кілька таких ідей в останні вихідні – від проведення дострокових виборів, чого вимагає наразі опозиція, до встановлення технічного уряду з відповідними повноваженнями, щоб провести складні реформи, необхідні для довготермінового економічного оздоровлення і сталого розвитку України. Такі рішення повинні приймати українці, і ніхто інший, і якщо вони попросять нашої допомоги, ми повинні надати її, наскільки це буде можливо.
Нарешті, ми мусимо заохочувати Європейський Союз і МВФ тримати свої двері відчиненими для України. Безумовно, підтримка обох цих інституцій обов’язкова для майбутнього України. І, зрештою, український Президент, цей чи майбутній, має бути готовий прийняти фундаментальний вибір, який стоїть перед країною: тоді як існують реальні короткотермінові затрати, пов’язані з політичними й економічними реформами, необхідними для допомоги МВФ та інтеграції з ЄС, і тоді як Президент Путін, швидше за все, додасть до цих затрат певні репресії проти економіки України, довготермінові вигоди для України у здійсненні цих нелегких кроків набагато більші й майже безмежні.
Це рішення не може прийматися одноосібно, кимось одним в Україні, і не повинне прийматися таким чином. І ризики, і позитивні наслідки такого рішення має бути розподілено серед усіх громадян України, що насамперед стосується опозиції та бізнес-еліти. Свою частку у цьому розподілі повинні мати і Євросоюз, МВФ та Сполучені Штати. Всі ми на Заході повинні бути готові допомогти Україні – як фінансово, так і іншими шляхами – подолати ті болючі проблеми, що на короткий час постануть у ході реформ чи які може спричинити Росія. Коротше кажучи, Захід має показати керівникам і народові України, що на шляху до кращого майбутнього у найближчій перспективі їх не спіткає економічна катастрофа.
Це – той виклик, що нині постає перед нами у відносинах з Грузією та Молдовою, які вирішили поглиблювати свої зв’язки з Європою та Заходом. Ці країни повинні знати, що ми допоможемо їм пройти через будь-які негаразди, пов’язані з втратою економічної активності чи постачання енергоресурсів. У певному сенсі, допомагаючи Грузії та Молдові вирішити короткотермінові проблеми перехідного періоду, ми на Заході здатні переконати Україну та інших у тому, що і вони можуть на нас розраховувати.
Врешті-решт, якщо ми налаштовані на розширення тієї перспективи, яку обіцяє євроатлантична спільнота, нам слід буде рішучіше опиратися тому тискові, який чинить Росія. Це не те, що має бути, і, безумовно, не те, чого ми бажаємо. Країни Східної Європи не повинні обирати між добрими відносинами з Євросоюзом і добрими відносинами з Росією. Це не той вибір, який ми просимо їх зробити; це облудний вибір, корені якого – у застарілому баченні світу як системи, де якщо хтось виграв, то хтось інший обов’язково програв. На жаль, це саме той вибір, який хоче нав’язати цим країнам Президент Путін.
І допоки це не припиниться, існуватиме напруження у відносинах з Росією, яку не зняти жодною оптимістичною риторикою чи перезавантаженнями. Останні два десятиріччя американські адміністрації, що представляли обидві політичні партії, бажали співпрацювати з Росією там, де це можливо, і конкурувати з нею там, де це необхідно. Невтішна реальність полягає в тому, що, незважаючи на наші найкращі наміри та зусилля, нині існує більше конкуренції, аніж співпраці. Нам слід відверто сприймати цю реальність і бути готовими підтримати наших партнерів, коли у відповідь на прийняття ними власних суверенних рішень Росія вдається до несправедливого тиску.
У багатьох американців виникає питання: чому нас має це цікавити? Чому нас має цікавити те, що відбувається у такій державі, як Україна? Чому це впливає на наші національні інтереси? А от чому: протягом усього минулого століття США, наші друзі та союзники намагалися втілити бачення єдиної, вільної та мирної Європи. Заради цього ми знов і знов витрачали власні ресурси і проливали власну кров. І робили ми це не лише тому, що таке бачення майбутнього Європи правильне і справедливе, хоча саме таким воно і є, але ще й тому, що це – єдиний шлях до тривалої стабільності на європейському континенті, це сприяє економічному добробуту американського народу і, зрештою, робить його життя безпечнішим.
Сьогодні загострюються проблеми на Близькому Сході, в Азії та в інших частинах світу, але нам не слід забувати про те, що роботу зі створення єдиної, вільної та мирної Європи не завершено. Боротьба за неї триває і сьогодні – в Україні, у Молдові, у Грузії та інших східноєвропейських країнах. І сьогодні ми маємо залишатися не менш рішуче налаштованими, ніж раніше, на забезпечення нашого національного інтересу – існування єдиної, вільної та мирної Європи – і права всіх країн користуватися тими перевагами, які вона пропонує. Це стосується і Росії.
Це – те бачення, яке завжди об’єднувало європейців та американців, українців та американців, і ми бачимо свідчення цього повсюдно. Лише за милю звідси, у вашингтонському районі Дюпон Серкл, стоїть пам’ятник великому українському поету Тарасові Шевченку. Майже 50 років тому, відкриваючи цей монумент, Президент Ейзенхауер висловив надію на те, що цей пам’ятник «знову пробудить у серцях, душах і свідомості людей, у їхніх словах і вчинках нескінченний рух до незалежності та свободи поневолених народів усього світу.
Вашингтон. 19 грудня 2013 року
Переклад на українську здійснило Посольство Сполучених Штатів Америки в Україні
21.12.2013