«80% вагонов моєго завода покупаєт Россія. Нігдє в другом месте іх брать нє хотят. Єслі подпішем Європу – етого нє будєт. Рабочіх сократят, мої дєті остануться бєз куска хлєба».
Попри усю мою проєвропейську налаштованість, ці щирі слова простого луганського робітника, сказані на Європейській площі на «Антимайдані» у Києві, не можна просто проігнорувати. Більше того, реальні контраргументи, реальні шляхи вирішення подібних проблем, не можуть бути компенсовані жодними найпатріотичнішими лозунгами і закликами, не до кінця реально обґрунтованими і роз’ясненими.
Лицемірством і самообманом було б бачити цю проблему лише як наслідок низької свідомості і затурканості наших співвітчизників з промислових регіонів Сходу України.
Вже напівздохла «синиця в жмені», підкріплена брехнею, шантажем і залякуванням з боку влади, стає приорітетом для простого обивателя у густонаселених районах Сходу, у порівнянні з «непевним» і навіть страшним європейським «журавлем у небі».
І навіть відповідь на запитання: хто винен у тому, що за 22 роки незалежності на заводі так нічого і не змінилося, і його, совдепівської якості, вагони задовольняють (поки що ще!...) лише "глибинку" Росії, є лише сумною констатацією невтішного факту, але проблеми не вирішують.
І все ж, уже у самому цьому факті усвідомлення проблеми є позитив. Полягає він у виникненні розуміння – далі так не можна, найвищий час щось міняти.
І це вже не пов’язане з тим, бути чи не бути у Європі?
Це стає зрозумілим і тим, хто ці 22 роки, будучи «нагорі», лише захланно «споживав» і створював видимість компетентності, ведучи суспільство у всіх сферах його діяльності фактично наосліп, а точніше – дрейфуючи за постсовдепівською інерцією. На сьогоднішній день енергія цієї інерції, як виглядає, наблизилась до «0». Час втрачено, запаси з’їдено і… як це пояснити роботязі з Луганського вагоноремонтного, не відомо.
У той же час відважитися на справжні зміни ні сьогоднішній лінивий скорумпований чиновник-начальник-керівник, ні простий, але по-совдепівськи лінивий і теж скорумпований на своєму рівні бідака-роботяга не в стані. Для перших – це позбавлення корита і втрата тої якості життя, яку вони собі забезпечили у процесі цього «дрейфу», для других – страх невідомості, що нагнітається тими першими згори.
У такій критичній ситуації кидається брехливий заклик: «Збудуймо Європу вдома!». Питання – хто і з ким? Що тут раптом змінилося? І чому не будували її дотепер?
Ні, шановні. Не лігши у жорстке на сьогодні для нас, але життєдайне у перспективі європейське «прокрустове ложе», ми з цього болота не виліземо і не одужаємо. Є ще й інший шлях – у ще більше болото. Та про це навіть не хочеться думати…
Щоби бути об’єктивним і, що дуже важливо, подати соломинку оптимізму, слід згадати про деякі рідкісні сфери життя нашого, застряглого у пост-совковому болоті суспільства.
Але всі ці успішні ай-тішники, поодинокі ще не задушені фірми і підприємства, що вийшли і якось тримаються на міжнародних ринках, зрештою, зубопротезно-лікувальні приватні клініки, що досить успішно забезпечують «зубний туризм» до Львова, – усе це лише світлі винятки, що вказують на похмуру загальну закономірність і… великий потенціал наших талановитих людей.
А тепер запитання: чи є якась різниця стосовно самої суті проблеми – між сферою економічною і сферою культури у цій державі?
Будучи добре обізнаним з цією другою, можу з певністю сказати, що суть проблеми є та сама.
Отже, за 22 роки незалежності, у сфері академічного музичного і музично-театрального мистецтва, Україна залишилася на рівні часів розвалу Союзу.
Здобувши державну незалежність, Україна завдяки небажанню «згори» (Міністерства, Управління, Спілки…) і за підтримки, у першу чергу, «культурних еліт» країни (директори установ, Народні артисти, Лауреати, Герої…), не зважилася навіть на найменший крок у напрямку хоча б якогось реформування всього цього заскорузлого грандіозного культурно-совкового господарства. Результатом цього стала затяжна стагнація саме професійного мистецько-музичного процесу у 46-мільйонній (!) країні.
Україна на сьогодні далі залишається у ролі колонії, яка справно постачає талановитий ресурс, але вже не одній метрополії, а багатьом, культурнішим і по-діловому мудрішим країнам у світі.
Чого вартий лише перелік імен українських оперних співаків, які сьогодні знаходять запотребування на перших оперних сценах світу (Метрополітан-Опера, Ля-Скаля…) і… стали непотрібними ні у столичній Національній Опері, ні у будь-якому іншому театрі в Україні.
Тим часом ці шість українських Оперних Театрів (у всіх більших обласних центрах), повністю зберігають усю структуру, організацію роботи і методи у найгірших совкових традиціях 1970-1980-х років.
600–1500 осіб у штаті такого театру. Коефіцієнт віддачі (кількість нових постановок, задіяння виконавців-солістів, якість виконавства, якість режисури, якість технічного-світлового забезпечення…) – на «кам’яному» рівні, який був би недопустимим не лише у якійсь країні «старої» Європи, а й у недавно «воскреслих» із совдепівської сплячки Чехії чи Польщі.
Стан більш ситої (національні театри) чи менш ситої (державні академічні) сплячки, як виглядає, усіх влаштовує – і нагорі, і внизу. Кому ж не спиться, той тікає подалі від неньки-України і служить на славу мистецтва як не Росії (від імені Маріїнського театру на сцені Метрополітан Опера у Нью-Йорку), то десь у Німеччині, Італії, Польщі…
Неньці-Україні, офіційне культурне лице якої сьогодні представляє виключно київська скорумпована сірість, ця категорія людей не потрібна.
Ні міністру, ні директору Національного театру чи Національної філармонії, ні якомусь худ. керівнику-Герою, ні Шевченківському лауреату чомусь не стає соромно (чи хоча б дискомфортно) від усвідомлення того факту, що жоден Державний оперний театр України, чи жоден Державний симфонічний оркестр навіть близько «не світиться» в обоймі провідних аналогічних колективів Європи. І це у країні з 46-мільйонним населенням і, відповідно, з величезним музично-професійним ресурсом!
Чи може ці українці якось особливо нездатні до цього мистецтва? Та ні ж бо! Просто тут повсюдно (від музичних академій до Національних колективів і закладів) усе «схвачєно» і утримується у такому стані сірими діячами, які диктують політику і правила гри, що відповідає саме їхньому рівню і їхнім потребам.
То ж чи треба їм у Європу? Та упаси і сохрани! У Європі ці вагони далеко не заїдуть. А всі совдепівські «аусвайси» на зразок «Народних», «Заслужених» і т. д. там не дійсні. Тут же за них тримаються, як той паразит кожуха, і проти їх відміни виступають не лише представники канцелярської культурної номенклатури, а й митці – Герої-патріоти.
Так-так, не проста то справа – ця стара та вибаглива Європа. Та все ж, якщо є амбіції і потреба спробувати за життя чогось справжнього, а не лише другосортного місцевого розливу, треба наважитись і спробувати.
Ті, хто це хоч раз розсмакував і відчув десь на поважній європейській сцені, уже навряд чи погодяться на довічне існування у цьому фальшивому світі суцільних дешевих підробок. На щастя, таких уже є немало і вже час, щоб умови і правила гри диктували саме вони.
16.12.2013