Якось у часи студентської молодості мені пощастило потрапити до дуже поважного музею у культурній столиці тодішньої моєї «нєобьятной Родіни». Потепління у міжнародних відносинах, що з об’єктивних причин приходили усе частіше, відкривали деякі можливості культурних контактів з Заходом. Здебільшого цим могли скористатися лише жителі двох головних міст Союзу – Москви і Ленінграда. Вже українцям, полякам, євреям чи тим же росіянам у Києві, не кажучи вже про білорусів у Мінську, до чогось такого на кшталт «Реквієма» Верді у виконанні хору, оркестру, солістів з міланської Ля Скаля під батутою Герберта фон Караяна – було зась.
Мирослав Скорик та Кшиштоф Пендерецький на сцені Львівської опери
Так само не доїжджали «до самих до окраїн, гдє так вольно дишит чєловєк» і Нью-Йоркські Філармоніки з Мстиславом Ростроповичем, Володимир Горовіц зі своїм «бейбі» (так 80-літній світовий маестро називав свій рояль, який возив за собою по світі) і ще багато-багато інших, хто відважувався перетнути вже підгниваючу «залізну завісу».
Чимось подібним була і ця експозиція шедеврів живопису, привезена на кілька днів до ленінградського Ермітажу з Національного Музею у Вашінгтоні, а також з Музею мистецтв ім. Пушкіна у Москві. Пригадую, з яким очікуванням і навіть трепетом я прямував до галереї і вистояв більше години у черзі, щоб нарешті побачити в оригіналі (!) знамениті «Червоні виноградники в Арлі» Ван Ґоґа, «Флейтиста» Едуарда Мане чи ту свіженьку, як ранок, «Мадам Енріо» Ренуара – вже добре знайомі з чудом роздобутих закордонних альбомів-каталогів.
Чемні радянські посполиті-ленінградці під пильним строгим наглядом музейних тьоть в уніформах досить швидко пробігали по залах і з виразом якоїсь невпевненості і розчарування на обличчі виходили з музею. Були і такі, що показово-емоційно тут же висловлювали своє захоплення: «Ах какіє краскі, ах какіє тєні!..». Аякже, було дуже престижно і модно побувати на такій виставці і засвідчити свою «елітарність».
Я належав до тих перших… Більше того, навіть відчув якийсь потаємний жаль з приводу втрачених того дня ілюзій щодо моїх улюблених імпресіоністів, яких, нарешті, вперше побачив наживо.
Насправді ж причина несподівано некомфортної ситуації і її пояснення були дуже банальними: елементарна недостатність живого денного світла у залах експозиції просто вбивала ці імпресіоністичні шедеври. Якщо пейзажі фламандців у Ермітажі ще витримували ті «свинцеві» хмари, що сунули безконечно з Фінської затоки, скупо зазираючи у вікна музею, то Моне з Ренуаром у цій ситуації були приречені на погибель.
Зрештою, за кілька днів, перебуваючи в одному вишуканому товаристві, довелося почути підтвердження та роз’яснення моїх здогадок, підозр і розчарувань із уст авторитетного метра з Ленінградської Художньої Академії. Процитувати епітети його «могучєго руского» на адресу адміністрації музею з приводу проведення тої виставки я не наважуся з етичних причин, але добре пам’ятаю, як мені і, як я зауважив, не лише мені одному відлягло від серця. Часом для розвіяння сумнівів щодо своїх відчуттів і більшої впевненості потрібен саме чийсь авторитет високого професіонала, що допомагає подолати стадний інстинкт непевності.
Цей випадок мені пригадався нещодавно невипадково. Приводом стала одна ситуація, яка, на мою думку, виявилася аналогічною до згаданої, хоч цього разу це було пов’язане не зі світлом і фарбами, а зі звуком. Два концерти на Третьому Міжнародному фестивалі «Відкриваємо Падеревського», один у залі ім. С.Людкевича у Львівській Філармонії, другий – на сцені Львівської Національної Опери, заповідалися солідними у всіх відношеннях.
Виражаючи великий респект польській стороні – організаторам і фінансовим гарантам цього, уже третього фестивалю, хочу звернути особливу увагу на політично-елегантний жест з їхньої сторони. Програма першого концерту даного фестивалю, тобто його відкриття, була присвячена українській музиці. Більше того, виконувались знакові твори «китів» української симфонічної музики – Концерт для фортепіано з оркестром Левка Ревуцького та Симфонія №3 Бориса Лятошинського. Побачити в одній афіші ці два твори – це добра сатисфакція не лише для музичного гурмана, а і для кожного культурного українця. Це – чи не найкращі твори в їх жанрах в українській музиці всіх часів.
Водночас така ситуація завжди передбачає підвищену відповідальність для виконавців. У цьому ж випадку відповідальність була ще більшою. Справа у тому, що «відтарабанити» добре відомий і часто виконуваний фортепіанний концерт Гріга, Рахманінова чи того ж Моцарта – це погано, але не настільки шкідливо, як у випадку з безсумнівно вартісним, але мало «розкрученим» і рідко виконуваним (і зовсім не виконуваним поза межами України) саме українським (!) твором. Саме після таких виконань «українська культура», зокрема музика, опиняється у «неформаті» світового культурного процесу й залишається там надовго.
Цього разу Левку Ревуцькому пощастило. «Браво!» для знаного львівського піаніста Йожефа Ерміня були цілком заслуженими. Оркестр під батутою Іллі Ступеля теж показав чутливість у акомпанементі і, якщо й не надто допомагав драматургічно солістові, то й не шкодив. І це вже тішило та вселяло оптимізм і надію щодо другої половини концерту, де мала прозвучати Симфонія №3 Лятошинського.
Цікава і корисна для слухачів інформація про історію написання симфонії і її духовно-емоційні джерела, пов’язані з нещастями України у роки голодоморів і політичних репресій 1930-1940-х років, була дуже доречною. Навіть було «кинуто» інтригу до залу : «оригінальна Перша редакція симфонії, яку свого часу де-факто заборонив Сталін, нещодавно була віднайдена (урра!) і вже виконана Національним Симфонічним Оркестром України у Києві».
А далі сталося, як у старому радянському анекдоті: «…нє випєндрівайтєсь, товаріщ Горнштейн, – слушайтє Полонез Огінского!» (у концерті по радіо для трудящіхся «В рабочій полдєнь» він, на відміну від інших, просив виконати «Політ Валькірій» Ваґнера). Приблизно так чарівна ведуча концерту Софія Іванова остудила запал очікування публікою нецензурованого першого варіанту Симфонії, тобто її початкової, не підлаштованої під смаки радянських бонз редакції. Отож, після інтригуючого інформативного спічу було запропоновано послухати… все ж другу редакцію. «Пощо город було городити?» – щось подібне читалося на скислих обличчях у залі. Буває.
І все ж для втаємничених це не могло стати трагедією, бо відомо, що цензурні зміни торкнулися лише останньої частини Третьої симфонії.
Борис Лятошинський у 1955 році «под чуткім руководством…» переробив Фінал і скінчив свій найкращий твір, як і вимагалося «згори» не за упокой, а за здравіє. Для мільйонів заморених голодом чи розстріляних українців це вже не мало суттєвого значення, але для їх потомків, що залишились… це вже питання зовсім інше і серйозне. Для самого ж композитора такий вимушений крок у 1950-х був питанням життя та смерті, і не лише у фігуральному, а й у буквальному значенні. Зрештою, і з цим переробленим фіналом Симфонія №3 Лятошинського – це могутній високохудожній твір світового рівня. Це предмет нашої культурної гордості і це… наша велика відповідальність.
Щодо останнього, то це означає, що ставитись до виконання музики такого рангу безвідповідально – у будь-якому значенні цього слова (не хочу чи не можу – без різниці!) – не можна. Тримаючи культурно-національно-патріотичну лінію, може, краще взятися за щось простіше – зіграти якусь популярну гарну мельодію, чи той же симпатичний Танець юнаків, чи ще раз «пощедрувати»? Головне, щоби це було зроблено якісно.
Те виконання, яке довелось почути на відкритті Міжнародного Фестивалю того вечора у залі Львівської філармонії, – це ще один великий цвях у труну української музики, що наче приречена на невідомість і забуття – і, що особливо трагічно, для одного з її найкращих зразків.
Насправді говорити про те місиво звуків, переважно дуже голосних, пробувати щось аналізувати – зовсім не хочеться. Власне місиво, а не чіткі виразні пласти оркестрових фактур, що у геніального Лятошинського народжуються, виринають, переплітаються, затихають, доповнюють один одного, творять зрештою могутні кульмінації рівня катарсису чи вселенського колапсу. І це не має нічого спільного зі звуковим терором, від якого людські вуха за тих 45 хвилин просто атрофуються.
Саме ось тут я хочу повернутися до початкової думки цієї статті. Попри проблеми власне виконання, інтерпретації, зрозуміння глибокого змісту цієї музики, є проблема ще одна і чи не найголовніша. Ідеться про акустику і величину-об'єм приміщення, де виконується така музика. Виконувати якісно цю симфонію, де задіяно потрійний склад дерев’яних духових (3 флейти, 3 гобої), чотири труби, три тромбони, туба, дві арфи, потужна батарея ударних і струнні, яким у даній ситуації просто не судилося хоч якось зрівноважувати вищевказану армаду, – справа малоймовірна і невдячна.
Об’єм, висота стелі залу Львівської філармонії – це для Моцарта, Гайдна, Бетовена ще, може, Брамса – це якщо підходити до справи серйозно і за мірками цивілізованого музичного світу. Для Лятошинського, Шостаковича, Стравінського, Лютославського та старших їх попередників – любителів «могутніх оркестрових складів і звучань» – як-от Малєр – цей зал насправді непридатний. Він більше спотворює, ніж передає суть і красу цієї музики. Тим часом мало хто у залі здогадується, що найголосніший нюанс, який іде від такого потужного складу симфонічного оркестру, повинен потужно, але м’яко і об’ємно огортати вуха слухача, а не жорстко і тупо вдавлювати його в крісло (ще й за його ж власні гроші!).
Проблема відповідного сучасного акустичного залу – це проблема не лише Львова, а й усієї 45-мільйонної країни. По нинішній день їх в Україні нема. Зал Київської національної філармонії – це теж такий собі клуб з колонами на 600 місць, де ні сісти оркестру на якогось Малєра…, ні слухати його за великим рахунком не можна. Кажуть, «українська культура – не у форматі». Дійсно, формат не той, і у широкому розумінні цієї трагічно-пафосної фрази теж.
Аналогічна проблема виявилася і на другому знаковому концерті Фестивалю – у залі Львівської Опери. Присутність у програмі концерту (і безпосередньо у «золотому» залі) двох «метрів» сучасної симфонічної музики – Мирослава Скорика і Кшиштофа Пендерецького – ще перед початком дійства підносила його градус. Цьому сприяла також присутність на сцені без перебільшення висококласних співаків: солістів з Варшавської Камерної Опери, соліста-скрипаля – лауреата з Німеччини Андрія Бєлова, молоденької солістки-альтистки зі Швайцарії Валентини Пришляк і ще необтяженого рутиною і тягарем років молодіжного оркестру "ІНСО-Львів". Особливої уваги мали би заслуговувати дитячий хор з Польщі «Радуніца» і (що викликало особливі сподівання) Національна заслужена хорова капела «Думка» з Києва.
Відразу констатую факт – старалися і працювали з повною віддачею без винятку всі. Так само позитивно, напевно, треба було би сказати і про твори, що виконувалися того вечора: Концерт для скрипки й оркестру №9 Мирослава Скорика та його ж Концерт для альта з оркестром – у першому відділі, а також CREDO Кшиштофа Пендерецького, що було виконано вперше у Львові у другому відділі цього концерту.
Цінуючи всі потуги всіх учасників концерту, чиюсь, можливо, геніальність, чийсь більший чи менший талант, мушу виразити моє (і не лише моє) справжнє враження і чесну думку.
В акустиці даної сцени та залу це була не якісна презентація музики двох досвідчених маститих майстрів, а скоріше профанація, що межувало з дискредитацією. Особливо хотілося поспівчувати солістам-струнникам (скрипка і альт). Їх старання у тих акустичних умовах давали приблизно такий самий результат, який міг би бути десь у безмежних відкритих степах чи преріях. Якщо скрипка – це десь ще більше віртуозність, яку навіть у полі можна розгледіти, то альт – це в першу чергу м’якість тембру, теплота, камерність… Особисто мені було шкода обох.
Не менше шкода було і молодих оркестрантів. Їх сценічно-акустична проблема ще підсилювалася і специфічно-композиторським диригуванням маститого метра Пендерецького. Він «мега-зірка» – йому можна, і це традиція, і я це кажу щиро. Але якби музиканти трохи краще могли би чути один одного на цій сцені – і їм, і маестро, і… публіці було б легше.
Яке щастя, що зовсім недавно мастита київська «Думка» показала акапельну (без оркестру) «Всенощну» Сергія Рахманінова на сцені Львівської філармонії! Тоді подумалося – це дійсно найкращий хоровий колектив України! Цього ж разу, спостерігаючи їх старання у глибині сцени за оркестром, теж ставало сумно.
Ситуація могла б виглядати дещо оптимістичніше, якби організатори концерту подбали про біжучу стрічку на табло над сценою. Дуже сумніваюся, що кожен другий у залі розумів і усвідомлював тексти CREDO, які, будучи відомими усім «практикуючим християнам», у даному випадку пов’язувалися з музикою і доповнювали її виразність, логіку і форму. У такому випадку твір сприймався би краще навіть в умовах цієї акустики і для більшості у залі ці 45 хвилин могли би стати не випробовуванням на чемність, а все ж таки задоволенням.
Найдивніше і найсумніше, що піднімати цю проблему – акустика, концертні зали.., ні у Львові, ні в Україні не бажають не лише випадкові клерки від культури усіх рівнів, а і культурна музична еліта – і містечкова, і столична. Дивно.
26.11.2014