“Національність і мова в Австро-Угорській імперії. Нормативно-правова база, політична реальність і програми реформ” – з такою лекцією нещодавно виступив у Львові, в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи директор Австрійського культурного форуму в Києві д-р Якуб Форст де Батталья.
Доктор Форст де Батталья працював дипломатом у Мадриді, Празі, Москві, був послом в Естонії. Захистив докторат в Інституті східноєвропейської історії Віденського університету. Наукові зацікавлення: Габсбурґська монархія, Чехія, Польща, Галичина, національне питання, міжнародні відносини 18-20 століть.
Пан доктор відповів на питання «Збруча».
- Австро-Угорська імперія була багатонаціональною державою, на теренах якої нині існує 13 країн. Історію Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперії у XIX та на початку ХХ століть характеризувала постійна боротьба цих націй за незалежність і самовизначення. Водночас, чи протиставляла імперія національним прагненням своїх народів ідеологію, яка об’єднувала б їх в одну цілість?
- По-перше, необхідно визначити поняття «незалежність», бо у Вашому питанні воно носить радше ідеологічний зміст. Я не погоджуюся з тезою, що національності, які населяли Австро-Угорщину, всі однаково боролися за незалежність. Ви сказали «самовизначення», і це поняття краще відповідає історичним реаліям. «Незалежність» означає намагання створити окрему державу, але це можна стверджувати лише стосовно деяких з них та тільки в окремі періоди. Тому я би радше сказав «вільний національний розвиток», що значить мати змогу використовувати свою мову у публічній сфері, друкувати нею книги, пресу, здобувати освіту і т. д. Проте національності, які у ХІХ столітті населяли імперію, аж ніяк не прагнули відділятися. Теза, що багатонаціональна держава, якою була імперія Габсбурґів, суперечить інтересам окремих націй, не є вірною. Навпаки – невеликі нації часто шукали захисту в рамках ширшої державності.
Соціально-економічні умови у багатьох з них характеризувалися гострою нерівністю, і ця нерівність була особливо нестерпною, коли класові поділи збігалися з національними, тобто шляхта та буржуазія належали до однієї національності, а селяни – до іншої. Тож це питання надто складне, і його не можна спрощувати. Прагнення до незалежності як домінуюча риса національної ідеології характеризувало лише нації з давніми традиціями власної державності, передусім угорців, поляків та частково італійців. Угорці піднялися на національно-визвольну боротьбу 1848 року, яка, проте, не завершилася успіхом, бо військо придушило революцію. Згодом угорці досягли компромісу з Австрією, й у рамках дуалістичної монархії мали певною мірою власну державу. Щодо поляків, то вони мали традицію власного королівства, яке припинило існування наприкінці XVIII століття внаслідок трьох поділів. Чехи також мали традицію середньовічної богемської державності. Що стосується таких народів, як русини (згодом українці), румуни, словаки тощо, то впродовж тривалого часу під австрійським пануванням вони не мали політичної еліти. Головною їхньою метою було одержати національну автономію, яка означала для них поступ, економічний, соціальний і національний розвиток. Умови для створення власних держав з’явилися лише наприкінці Першої світової війни, яку програли держави Центрального блоку (Австро-Угорщина, Німеччина та Османська імперія).
Ідеологією монархії, своєю чергою, було створення спільного дому для національностей під протекцією корони. Саме тому офіційно у ній не було панівних мов чи націй. До 1914 року цю ідею також підтримували політичні мислителі різних її народів, які бажали поєднати інтереси своїх націй з загальним інтересом ширшої цілості, адже поодинці їхні нації були надто слабкими, що, на жаль, згодом підтвердилося.
- Чи можемо стверджувати, що австро-угорські часи остаточно пішли у небуття? Чи, може, на такій значній території – від Львова до Венеції – імперія таки створила спільну культурну спадщину, яку досі можемо відчувати?
- Я би сказав, що спільна культурна спадщина досі міцна, незважаючи на те, що спливло багато часу, й економічні та соціальні умови в різних країнах дуже різні. Після Першої світової війни змінилися насамперед політичні кордони: Австро-Угорщина перестала існувати, а разом з нею і її армія та бюрократичний апарат. Тим не менше, соціальні та економічні структури імперії значною мірою збереглися. Аристократія, буржуазія та єврейське населення залишилося практично неторкнутими. Набагато радикальніше ситуація змінилася після Другої світової війни. Нацисти знищили єврейство, а згодом прийшли комуністи, які конфіскували власність у знаті та буржуазії, прагнучи створити так зване «соціалістичне суспільство». Тим не менше, стара культура та світогляд значною мірою перетривали протягом буремної воєнної та післявоєнної епохи, і тому після падіння у державах Східного блоку комуністичних режимів ці традиції вдалося знову покликати до життя. Щодо України, то ситуація на її території набагато складніша, адже впродовж більшої частини своєї історії Україна була поділена між багатьма імперіями та державами. Більшість її території була під Росією, а решта – під Польщею, Румунією, Чехословаччиною та Австро-Угорщиною (у XIX та на початку ХХ століть). Тож у випадку України набагато складніше створити спільні культурні передумови для розвитку.
- Імперія Габсбурґів припинила існування під час Першої світової війни значною мірою через невирішене національне питання. Проте висувались різні проекти її реформування, один із яких передбачав, зокрема, створення так званих «Сполучених Штатів Великої Австрії» (його ініціатором був убитий ерцгерцог Франц Фердинанд). Історія не любить спекулювання, але, як Ви думаєте: чи можна було би зберегти імперію, трансформувавши її у «Сполучені Штати», якби історичні обставини були сприятливіші?
- Я думаю, що так. Дійсно, монархію треба було реформувати, й висувалося багато планів таких реформ. Австро-Угорщина була конституційною та ліберальною державою. Кожен у ній міг відкрито висловлювати свою думку, і тому появлялися різні проекти її реформування, які відображали інтереси різних національностей і груп. Такі плани могли бути впроваджені лише у складній політиці компромісу, і, на мою думку, за спільної волі зберегти імперію, такий компроміс неодмінно знайшли би. Головне, що перед 1914 роком така воля дійсно була. Задум демонтувати монархію з’явився лише під час Першої світової війни, й немає підстав вважати, що він був широко поширений раніше. Перед початком війни були спроби передусім створити більш збалансовану систему між населенням, що розмовляло німецькою, угорською та слов’янськими мовами. Теоретично такі спроби могли завершитися успіхом, але історія не дала шансу це перевірити. Згодом, як ми знаємо, імперія розпалася. Тому досить просто стверджувати, що до цього прямував її природний розвиток. Я не підтримую детерміністського погляду, що австро-угорська держава була приречена від самого початку. Можливо, вона і могла би вижити, хоча у період формування національних держав і особливо під час Першої світової війни вже здавалася анахронізмом. Наприкінці свого існування вона попадала в дедалі більшу залежність від Німецького Рейху, де домінувала Пруссія, а також ставала неспроможною задовольнити зростаючі національні прагнення ненімецькомовних народів. Деякі історики стверджують, що, якби імперія вижила, вона могла б стати прообразом об’єднаної Європи, яку нині уособлює Європейський Союз.
Я не погоджуюся з думкою, що тріумф націоналізму становив домінантну рису історії імперії, хоча цей чинник, безумовно, був дуже важливий. Етнічна ситуація у Центральній Європі у ХІХ столітті була дуже складною. Чітких етнічних кордонів часто не існувало. На багатьох територіях проживало мішане населення, і домінував за таких умов той, хто був сильніший. Офіційна державна ідеологія проголошувала, що у країні немає жодної домінуючої національності. Той факт, що німецькомовна група була найпотужнішою, мав місце на практиці, але не у державній ідеології, незважаючи навіть на те, що австрійські німці вважали себе кістяком монархії та не хотіли втрачати свою де-факто привілейовану позицію (як і мадяри в Угорщині). Суспільні верхи та низи у багатьох регіонах часто належали до різних національностей, що провокувало незадоволення широких народних мас. Тому Гітлеру та Сталіну пізніше було відносно легко брутально змінити етнічну ситуацію, як це описано у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі», у якій колишня Австро-Угорщина, разом із Польщею, країнами Балтії та західними регіонами Білорусі й України, названа найбільш стражденним регіоном Європи. Складна етнічна ситуація полегшила жахливий терор, який прийшов згори – від комуністичного та нацистського режимів. Цей терор став можливий ще й тому, що напередодні Другої світової війни у регіоні не було потужної держави, яка могла би протидіяти подвійному тиску з боку СРСР і Третього Рейху. Польща була надто слабкою, попри свій героїчний опір у 1939-му.
- Яка форма врядування мала постати відповідно до згаданого плану?
- Це мала бути федеративна монархія, але на більш демократичних засадах. Задум полягав у тому, щоби надати більше прерогатив парламенту й органам самоврядування окремих територій. Що ж до Франца Фердінанда, який був натхненником цієї ідеї, то слід пам’ятати, що він був радше авторитарною особистістю. Його завданням було зберегти цілісність держави, а розширення прав її окремих суб’єктів мало на меті лише посилити усю структуру загалом.
Важко сказати, що би сталося з Європою, якби ерцгерцога не застрелили в Сараєві. Але, повторюю: думка, що напередодні його убивства імперія була приречена, не має під собою підстав. Це – хибний детерміністський підхід.
- З-поміж усіх політичних режимів, під якими українці жили впродовж більшої частини своєї історії, перш ніж отримати незалежність у 1991 році, включаючи Російську імперію, Другу Річ Посполиту та Радянський Союз, Австрійська (згодом Австро-Угорська) імперія була до них чи не найбільш сприятливою, і навіть зараз галичани згадують «бабцю Австрію» з деякою ностальгією. Як би Ви коротко окреслили становище українців під владою Габсбурґів? Які плани мала щодо них імперія, не реалізовані через початок Першої світової війни?
- Причиною ностальгії є те, що Австро-Угорщина асоціюється з парламентаризмом, верховенством права, завжди коректною адміністрацією та мирним розвитком. Тим не менше, становище українців (спершу їх називали русинами) не було легким. Українці були суспільством, яке розвивалося дуже швидко. Його основу становило селянство, а елітою спершу були вчителі та священики. У цьому селянському середовищі невдовзі появилися інтелігенція – випускники гімназій, які стали провідною верствою українського населення. Інтелігенція попервах вимагала національної автономії на теренах Східної Галичини та Буковини, а під час Першої світової війни зажадала утворення незалежної Західно-Української держави. Національні прагнення українців підтримувала частина австрійської еліти, яка вбачала у них противагу прагненням поляків, яких центральна влада трактувала як менш лояльних, зважаючи на їхню традицію власної державності (тим не менше, так зване «австро-польське рішення», яке передбачало створення окремої польської держави під егідою Габсбурзької корони, мало значну підтримку серед польських політиків у Галичині аж до підписання Брест-Литовського миру з Центральною Радою на початку 1918 року). Цю підтримку до певної міри втілював Василь Вишиваний (архикнязь Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотрінґен), який проголосив себе українцем, вивчив українську мову та плекав плани стати королем України, відродивши традиції середньовічного Галицько-Волинського князівства.
Звичайно, життя у Габсбурзькій імперії не було раєм. Селяни, які становили більшість українського населення, жили надзвичайно бідно. Відносини між українцями і поляками були дуже напруженими (що в кінці кінців вилилось у українсько-польську війну 1918-1919 років). Я не ідеалізую стару Австрію. Але, якщо порівняти життя у ній з тими страхіттями та репресіями, яких українці зазнали під іншими режимами, особливо радянським, то в контексті своєї епохи її справді можна вважати чи не найбільш сприятливим вибором.
- Політичний процес у сучасній Україні характеризують спроби її керівництва зробити історичний вибір між західною та східною моделями розвитку, втілений у Європейському та Митному союзі. Історія, зокрема, той факт, що 4 мільйони українців у Габсбурзькій монархії понад півтора століття жили пліч-о-пліч з такими націями, як австрійці, угорці й італійці, свідчить про те, що Україна належить до західної (європейської) цивілізації, а масові протести, які викликала відмова В.Януковича підписати договір про Асоціацію, слугує додатковим арґументом до цієї тези. Як би Ви оцінили шанси нашої країни на цьому складному етапі свого історичного розвитку стати повноправним членом сім’ї народів об’єднаної Європи?
- Це дуже довгий шлях розвитку. Насамперед вам необхідно рухатися крок за кроком та набратися терпіння, адже завершення цього процесу ще не близько. Країни Європи запрошують приєднатися до ЄС, якщо їх політичні, соціальні, економічні та правові умови відповідають європейським стандартам. ЄС нагадує клуб, який має свої клубні правила. І якщо хтось хоче стати членом цього клубу, повинен погодитися з прийнятими там правилами гри. Кожна країна без винятку, яка приєдналася до ЄС, пройшла довгий і складний шлях переговорів. Для Австрії, Швеції та Фінляндії, які приєдналися 1995 року, цей процес зайняв кілька років. В інших випадках він може тривати довше.
Говорячи про ЄС, необхідно зауважити, що існує так звана європейська перспектива, відповідно до якої всі країни Європи запрошені стати членами Європейського Союзу. ЄС підтримує намір таких країн, як Сербія, Македонія й Україна, приєднатися до Союзу, але для цього вони мають створити необхідні передумови, тож це не значить, що приєднання повинне відбутися вже в найближчому майбутньому. Тим не менше, на мою думку, цим шляхом треба йти. Адже що таке Європа? Насамперед це мир, процвітання та верховенство права. Цінності Європейського Союзу побудовані довкола спільної відданості його народів ідеям демократії, правам людини, плюралізму, ринкової економіки та правової держави. Я впевнений, що шлях в Європу найкращий для України. З іншого боку, ніхто не заперечує, що Україна має свої інтереси на Сході. Тому вона сама повинна зробити свій правильний вибір. Ми підтримуємо європейський вибір, але ваша країна вільна сама обирати своє майбутнє. Ми надіємось, що ваші політики зроблять правильний вибір.
Розмовляв Євген ЛАНЮК
16.12.2013