Місто в місті. За три тижні Майдан у Києві перетворився на живий урбаністичний організм, чисельність населення якого співмірна з райцентром. На забарикадованій території справно охороняють, годують, прибирають, навчають, розважають і рятують душі. У час спокою — служать Літургії, сповідають, підтримують тих, хто занепадає духом. Коли ж загрожує небезпека мешканцям Майдану, в столичних храмах б'ють дзвони, зі сцени лунає молебень, а душпастирі в різний спосіб навертають силовиків. Чому глави Церков, єрархи та прості священики вийшли на Майдан проповідувати — пояснив єпископ УГКЦ, який опікується вірними у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу, Борис Ґудзяк.
Генотип УГКЦ
– Ви тепер мешкаєте у Франції, приїхали в Україну, щоби взяти участь у роботі найвищого органу управління УГКЦ — Постійному Синоді. Причиною зміни місця проведення Синоду з Івано-Франківська на Київ стали події на Майдані?
– Властиво, Постійний Синод сам по собі не є органом управління нашої Церкви. Таким є Синод єпископів на чолі з главою. А Постійний Синод радше діє як дорадчий орган для глави Церкви: консультує його при прийнятті важливих рішень.
Так, переміщення синодальної зустрічі до Києва було пов'язане саме з кризою в Україні. Глава Церкви — Блаженніший Святослав — вважав, що в такий час ми мусимо бути в столиці, тому й ухвалив таке рішення.
– Через ефект, що спостерігати здалеку за революційними подіями страшніше, ніж бути безпосереднім учасником?
– У Києві цими днями приймаються доленосні рішення, відбуваються історичні процеси, від яких залежить майбутнє України і нашої Церкви. Синод також перенесли, щоб Блаженніший і єпископи могли бути ближче до людей, підтримати їх, впливати на те, щоб події відбувалися мирним способом. Як виявилося вночі з 10 на 11 грудня, це було правильне рішення. Владики вже вночі змогли відреагувати на події пастирським посланням, а зранку бути з усіма на Майдані — молитися, промовляти.
Дозвольте детальніше зупинитися на питанні страху. Думаю, певна боязнь була і є у нас всіх. Зблизька і здалеку, в інших містах і на Майдані. Ми всі люди. Ці драматичні події лякають: коли вже раз пролилася кров, коли вдруге застосовується сила, знову до крові, коли нічого не зрозуміло: нині висловлюються певні обіцянки, а дійсність навіть через ніч стає зовсім інакшою. Це викликає величезну непевність, недовіру. І тому священики, єпископи є поряд із людьми, щоб укріплювати їх в певності Божої присутності та опіки, у мирі утверджувати їх щодо правдивих основ громадянської постави.
Наша Церква є Церквою мучеників. Ісповідники віри є нашими духовними батьками і матерями. Ми виховані на безпосередньому чи посередньому прикладі людей, які дорого заплатили, іноді навіть своїм життям, щоби зберегти внутрішню свободу. Постава свідка, ісповідника, мученика стала частиною нашого церковного ДНК, геном, який передається з покоління в покоління. Хто такий свідок? Це той, хто займає ту чи іншу позицію, діє в той чи інакший спосіб, не дивлячись на те, який буде результат, а керується внутрішніми засадами, цінностями. Тобто свідок діє не за бізнес-планом, прораховуючи можливості успіху, а діє за певними принципами. Коли хтось готовий відпускати матеріальні блага, якісь вигоди, навіть віддати своє життя за істину, за цінності, тоді він не прив'язаний до того, що минає, він вільний, він здобуває велику внутрішню свободу. Така особа позбавляється страху і отримує благодать та силу, щоб долати навіть неймовірно трудні виклики.
У моєму розумінні свідок — це не той, хто спостерігає, а той, хто свідчить своїм буттям і життям. Я думаю, що УГКЦ постійно є в центрі життя своїх вірних. А в такий напружений час наша присутність на Майданах конкретизує християнські засади. Наші священики на Майдані разом із людьми не випадково: вони щодня їм служать і укріплюють їхню поставу ненасилля, поставу священної гідності, якою обдаровані всі люди, бо вони створені на образ і подобу Божу. Явище, яке ми бачимо, має свою високу цінність у тому, що мільйони українців позбуваються страху і вірять у свою Богом дану гідність.
Там, де свистять кулі, немає атеїстів
– Студенти, які після кривавої ночі 30 листопада сховалися під куполами Золотоверхого Михайлівського монастиря, мабуть, змінилися. Як і позиції різних конфесій в Україні — замість того, щоб бути пасивними свідками, Церкви стали співучасниками Майдану.
– Церкви не були пасивними свідками. Можу говорити лише за нашу Церкву, яка століттями стояла поруч та була солідарна з народом і брала нищівні удари за свою активну позицію в часи Російської імперії, епоху тоталітаризмів, коли вона взагалі була заборонена, в катакомбах. У часі здобуття української незалежності і розвитку демократії голос УГКЦ звучав стосовно практично кожного соціального і політичного питання. Словом, текстом і конкретною дією Церква активна.
Якщо говорити про сьогоднішні питання, Всеукраїнська Рада Церков та релігійних організацій неодноразово чітко висловлювалася з приводу євроінтеґрації України. Члени Ради кілька разів відвідували Брюссель та зустрічалися з українськими політиками, і з урахуванням усіх можливих ризиків підтримували євроінтеґрацію України.
Проте справді, ніч 30 листопада змінила нас усіх. Душпастирі від самого початку були з людьми на Майдані, з молитвою та душпастирською опікою. У перші дні Майдану його керівники не завжди пускали священиків, досі звучать закиди від деяких, не лише провладних, але й ліберальних середовищ, мовляв, чому священики пхаються? Може, не треба їм там бути.
Церква не змінила своєї позиції, змінилися потреби. Ситуація стала тривожнішою, люди, під реальною загрозою, потребують більше підтримки, це зрозуміли навіть ті, які в демократичному таборі зі скепсисом дивляться на Церкву. Це як на фронті — там, де свистять кулі, мало атеїстів. Так було в страшну ніч з 10 на 11 грудня. Священики, які були на Майдані, з молитвою, з Русланою, з гімном України, з малою горсткою мирних людей відстояли гідність цілого народу перед чорною хмарою озброєних силовиків. Молитва, пісня і мир перемогли над брутальними намірами і засобами.
Іншими словами, духовне служіння на Майдані в різних моментах було радикальним. Усі світові інформаґенції облетіли фотографії священика, який стоїть перед трактором чи бульдозером, що намагався їхати на протестувальників. Оце сила свідка, про яку щойно згадував раніше: одна людина не може зупинити трактор чи танк, проте може засвідчити безстрашність, силу духу, віру. Таких мужніх священиків в ніч на 11 грудня було немало.
Церкви не є передусім рупорами гасел, а пішли туди, де є люди, яким вони покликані служити, впливаючи на загальну атмосферу, — щоб не було насилля, а панував мир і панувала правда.
Діалог — довготермінова стратегія
– Майдан став своєрідним ареалом свободи та екуменізму. Є наметова капличка, де правлять священики різних конфесій, сповідають людей. Уночі 11 грудня, коли наступали силовики, зі сцени найчастіше лунала молитва. На багатьох фотографіях видно, що отці були на передовій — ставали між мітинґувальниками та беркутівцями, переконувати спецпризначенців зупинитися. Тобто служіння таки перейшло в політичну площину?
– Священики завжди є там, де виникають найбільші моральні виклики. Дуже часто вони є тихими — їх не висвітлюють в пресі, не показують на екранах телевізорів, про них не пишуть в Інтернеті.
Сьогодні найважливіший український виклик є в столиці. Так, питання — політичне, проте священики не вирішують його політичними інструментами. Вони моляться, сповідають, а також розчищають сніг, допомагають підтримувати порядок. Вони пішли туди, де є потреба. Їх вирізняє одяг, тому присутність дуже помітна, але я б не сказав, що служіння перейшло в політичну площину.
– Ви часто говорили про те, що досягти порозуміння можна лише через діалог. Так, як це свого часу робили Нельсон Мандела, Махатма Ганді, Мартін Лютер Кінґ. Але чи варто сідати за один стіл з теперішньої владою? Адже сьогоднішній круглий стіл з опозицією та представниками духовенства був провальний — жодної вимоги Майдану не було виконано.
– Діалог — це довгострокова стратегія, результат може виявитися лише з часом, тому складно зараз передбачати плоди теперішнього скромного і двозначного початку. Результативність діалогу залежатиме від того, чи виконуватимуться певні декларації, наприклад мораторій щодо насильства.
Чи варто сідати за стіл переговорів? Варто, бо інакше можна загрузнути в насиллі і протистоянні. Мандела зміг сісти за стіл перемовин з тими, які вважали чорношкірих напівлюдьми, і цей діалог породив нову Африку. Треба зустрічатися, навіть коли на підставі поважних причин переговори виглядають неперспективними.
Яка роль Церкви? Церква не бачить себе за столом перемовин з якихось конкретних політичних питань. Церква навряд чи повинна бути посередником. Тим більше в цьому хаосі, коли невідомо, чи слово має значення і яке воно має значення. Церква має чітко пропонувати та пояснювати моральні принципи. В цих обставинах головна засада — щоби не було насилля, щоб зберігалася правда. Церква не підтримує мовчанку і пасивність перед обличчям кричущої кривди і неправди. Необхідно притримуватися властивої ролі Церкви та не допускати політизації.
– Чи не думаєте, що якраз присутність за круглим столом глав Церков може стати своєрідною леґітимізацією подальших кроків влади?
– Круглий стіл 13 грудня показав, що Церкви можуть бути потужним рупором вимог справедливості. Чи прислухаються до церковних лідерів інші учасники перемовин? Важко сказати. Церкви не мають інших важелів впливу, окрім слів переконання, і вважають своїм обов'язком використовувати цей резерв переконання настільки широко, наскільки це можливо.
За студентів — горою
– У багатьох українських вишах адміністрація залякує студентів репресіями за участь у житті Майдану. В УКУ навпаки — організовують виїзди викладачів та студентів до Києва, ректорат відмовляється спілкуватися з людьми в цивільному, які хочуть дізнатися прізвища тих, хто на Майдані. А як поєднувати навчальний процес із висловленням громадянської позиції?
– Громадянська позиція є невід'ємною інтеґральною частиною навчального і виховного процесу, вона має бути в ядрі вищої освіти, адже університети формують тотожність, а не просто дають знання. Наші студенти — не ходячі комп'ютери, а цілісні особи, з розумом та інтелектом, які мали б розвиватися у мудрість з емоціями, душею і духом. Вища освіта і суспільство переживає антропологічну кризу, що пов'язана не лише з посттоталітарною, постгеноцидальною та постколоніальною спадщиною. Наша криза має витоки з раціоналізму доби Просвітництва, що проявляється у крайньому індивідуалізмі і суб'єктивізмі постмодерності. Богу дякувати, що Майдан дає відповідь на моральний релятивізм і своїм духом зцілює людину, дає антропологічну відповідь, яка відрізняється від меседжу леді Ґаґа, Жириновського чи пропаґандистів людського клонування та евтаназії.
Не ректорат і викладачі УКУ були ініціаторами університетської участі в Майдані. Наші студенти першими зібралися на міні-акцію у Львові (кілька десятків осіб) ще перед самітом у Вільнюсі, яка переросла у великий рух. Викладачі не перешкоджали, а підтримали.
Цими днями академічну спільноту УКУ і багатьох інших університетів тривожать дзвінки і візити від слідчих органів, але ми не боїмося, адже з такими особистостями, як Мирослав Маринович, який понад десять років провів в таборах та засланні, отець Богдан Прах, ми можемо бути спокійними. Постава спільноти сконсолідована, корпоративна культура чітка, захист студентських прав та їхньої гідності в УКУ буде максимальним.
– Український католицький університет пішов не безпрецедентний крок — публічно оголосив громадянську непокору президентові. Що саме передбачає це формулювання, якими методами та діями спільнота УКУ буде доводити нелеґітимність теперішньої влади?
– Думаю, що цю заяву необхідно інтерпретувати, беручи до уваги кроки влади, які в особливий спосіб торкаються студентів. Коли силові органи, які підконтрольні владі, порушують фундаментальні моральні засади, зрозуміло, чому академічне середовище ставить під питання леґітимність таких втручань та моральну леґітимність самої влади. Цю заяву треба розуміти у контексті свободи академічної спільноти, не лише УКУ, але цілої України. Внаслідок жорстоких заходів силовиків на Майдані велика частина студентства України сьогодні відчуває, що влада України не стоїть на сторожі його громадянських прав, що державна вища освіта не має на увазі реальні потреби студентів.
Що це означає на практиці? Університет не буде сприймати якихось незаконних антиконституційних чи антигуманних вимог чи дій з боку влади, до прикладу, не надаватиме журнали відвідування занять, не заохочуватиме студентів погоджуватися на «профілактичні» розмови з працівниками прокуратури, не буде йти на компроміс там, де порушуються чи ставляться під загрозу громадянські права наших студентів чи викладачів. Іншими словами, не залякуватиме, а навпаки підтримуватиме студентів.
Майбутнє — без страху та ґарантій
– Наприкінці 80-х років минулого століття у Європі Церкви або активно допомагали, або перешкоджали революціям. У Польщі Римо-Католицька Церква стала символом свободи, бо активно підтримувала рух Солідарності. У Румунії навпаки — до останніх днів режиму Ніколае Чаушеску панувала симфонічна єдність влади та Православної Церкви. Що робити, коли в Україні є Церкви, які засуджують дії владоможців, а найчисельніша — підтримує?
– Що означає підтримує? Найвищий авторитет УПЦ МП — це митрополит Володимир Сабодан, і він підписав спільну заяву Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій про засудження насильства і жорстокості. Саме в його словах там треба шукати відповідь на це питання — УПЦ МП виступає проти насильства, заохочує владу слухати людей та не ділити Україну.
– Натомість митрополит Вишгородський і Чорнобильський УПЦ МП і намісник Києво-Печерської Лаври Павло (Лебідь) виправдовує дії силовиків, які розганяли Майдан, та заявляє, що студенти там стояли за гроші. Можливо, на найвищому щаблі церковної ієрархії і є єдина позиція, але що нижчий рівень — то менша одностайність?
– Хоча існує добрий консенсус щодо критичних питань, які зараз хвилюють Україну, трапляються різноголосся у різних конфесіях. Тому треба найперше брати до уваги думку керівництва Церкви — це єдиний авторитетний голос. Через скандальні жести, вислови і дії митрополита Павла, яких, на жаль, немало, багато членів його Церкви вже роками червоніють. У Церкві різні особи мають право на власну думку, але треба розуміти, що приватні судження, які заперечують Євангеліє, не висловлюють позиції всієї Церкви, у тому числі Української Православної Церкви Московського Патріархату.
– Папа Римський Іван Павло ІІ сказав, що 11 заповіддю могла би стати «не бійтеся». Про це зараз найчастіше говорять і священики. Але в людей страх уже трансформувався — із всеохопного інстинкту самозбереження, коли боїшся за своє здоров'я та життя, у страх, що ця тривала мирна революція може закінчитися поразкою. Як давати собі раду з таким страхом?
– Треба сягати дуже глибоко. Ми не маємо жодних ґарантій. Перед нами стоїть питання, що в таких світоглядних моментах стає для нас опорою. Варто звернутися до духовного начала. Коли ми, християни, зосереджені на Слові Божому, живемо з Богом, чуємо Боже благословення, віримо, що Господь переміг своєю смертю смерть, нам і смерть уже не страшна. Вже не кажучи про якісь тимчасові політичні чи соціальні кон'юнктури. Це високе покликання. Це нелегко. Проте це та відповідь, до якої Церква стремить, до якої вона провадить. І ми бачимо приклад Христа, Його учнів і послідовників, якими стали перші мученики чи мученики ХХ століття. Вони принесли свою жертву в час, коли здавалося, що все намарно. Але власне їхня жертва призвела до нашої свободи, утвердження нашої гідності. В 2015 році ми згадуватимемо 1000-літній ювілей жертви братів-страстотерпців Бориса і Гліба, які є першими святими української землі і є для нас символом ненасилля.
– Люди на Майдані дуже потребуть підтримки, тому підписують петиції до президента США, до керівництва ЄС щодо застосування персональних санкцій проти В. Януковича та його поплічників. А який інструментарій тиску може використати Церква? Накласти анафему може лише УПЦ (МП), бо президент є вірним цієї конфесії. Чи можливо, щоб УГКЦ звернулася до Папи Римського, щоби той засудив дії влади?
– Важливо пам'ятати, що Церква не є інституцією, яка шукає причин для анафеми. Сам Бог, який має повну владу над людьми, дозволяє нам свобідні хибні вчинки. Папа Римський у сьогоднішній день не робить таких моральних втручань. Сьогодні ми покликані вірити, молитися, діяти та своїм буттям свідчити про важливі речі. І, що не менш важливо, остерегтися від жестів, які є не властиві природі Церкви.
Розмовляла Леся ГОЛОВАТА
14.12.2013