Торгівля зброєю на «чорному ринку», корумпованість правоохоронних органів, «кришування» поліцією бізнесменів, уникнення покарань за скоєні злочини через відкуп – усі ці проблеми, притаманні сучасному українському соціуму, були поширені 70 років тому, в роки німецької окупації України.
Загально відомий факт, що на початковій фазі зародження радянського партизанського руху в Україні «народним месникам» не вистачало зброї та вибухівки. Вихід із такої ситуації знаходили різний – відшукували боєприпаси на місцях боїв, крали в німців чи поліцаїв, відбивали силою, нападаючи на невеличкі пункти поліції. Поряд з цими методами для поповнення власного арсеналу активно використовували купівлю зброї у німців і їх колабораційних формувань.
Про купівлю вибухівки в німців за золото радянськими партизанами розповідає у своїй книзі «По той бік фронта» Герой Радянського Союзу Антон Бринський (керував партизанським загоном особливого призначення УПШ Червоної Армії в Рівненській області). Причому автор зазначає, що провести таку операцію можна було винятково за коштовний метал. Те ж саме зазначала у своїй розмові з представниками радянської влади від 22 листопада 1946 року підпільниця О.Кузенко (Черкаська область). З її слів, один із партизанських зв’язкових (прізвище не вказала) часто купував в угорців зброю за радянські гроші.
Цим же методом для поповнення своїх збройних арсеналів користувалися й українські повстанці. Наприклад, агентам ОУН вдалося у жовтні 1942 року купити два кулемети та 15 рушниць у службовців Васильківської районної поліції на Київщині. Дійшло до того, що в Києві – найбільшому транспортному вузлі України і центрі перегрупування військ на південній ділянці фронту – встановились «тверді» ціни на купівлю зброї у німецьких вояків. Так, італійська «Беретта» коштувала 900 крб, німецький «Вальтер-ПП» та радянський ТТ – 400-500 крб, револьвер «Наган» – 150 крб. Що більше, з найвідомішої в’язниці Галичини – тюрми на Лонського в 1943 році повстанцям вдалося витягнути свого товариша, підкупивши охорону – це був чи не єдиний випадок втечі в такий спосіб із цього закладу. На жаль, історичні джерела не зберегли нам прізвища цього повстанця.
Парадокс, але в ті важкі часи, як і тепер, за гроші можна було викупити себе з правоохоронних органів або ж зменшити строк ув’язнення. Навіть, здавалось би, із зловісного гестапо, звідки рідко хто виходив живим (а надто запідозрені у зв’язках з партизанами) за наявності певної суми та комунікабельності медіатора, арештовані швидко поверталися додому.
Наприклад, житомирська підпільниця Людмила Вирвич, потрапивши в каземати місцевого гестапо, уникла неминучої смерті завдяки підкупу слідчого, що вів справу. Гестоповець отримав від підпільників хабар розміромі 10 тис. крб. і закрив справу. Аналогічна ситуація сталася в вересні 1943 року з партизаном Троянівського району (Житомирська область) Миколою Петренком. При перевірці документів його затримала жандармерія Троянова. Під час слідства гестапівці дуже швидко довели належність затриманого до місцевих партизанів. За законами того часу, горе-партизану загрожувала смертна кара. Але за 20 тис. крб. німецький слідчий організував так, що замість розстрілу Петренко отримав півроку в’язниці. Ці факти засвідчують самі ж підпільники та партизани в своїх післявоєнних звітах про здійснену роботу.
Іноді мешканцям доводилося давати хабарі кримінальній поліції, аби вона ретельно та безпристрасно розслідувала справи. До таких змушений був удатися підпільник Юрій Савченко. В своєму звіті за 28 січня 1945 року він, зокрема, зазначав, що, продавши корову на базарі Житомира за 40 карбованців золотом, він разом із дружиною зайшов у міське кафе пообідати, і тут його обікрали. Засмутившись, він звернувся до поліції за допомогою, але начальник поліції, зі слів потерпілого, натякнув йому, що гроші вони можуть знайти в найкоротші строки при умові, що він і його заступник отримають від заявника «певну суму на могорич». Давши начальнику поліції 1000 крб, а заступнику – 500 крб., Савченко дослівно наступного дня отримав свої гроші.
Як зауважує дослідник допоміжних поліційних формувань в Україні Іван Дерейко, німецькі каральні установи, покликані боротися з означеними явищами, були просякнуті ними ніяк не менше. Очевидці згадують затримання і вибивання хабарів з успішних комерсантів службовцями Київського СД – їх утримували у внутрішній тюрмі на Короленка, 33 на привілейованих умовах, а «розмови» з ними (властиво, вибивання коштів) проводив особисто заступник начальника окружного СД оберштурмбанфюрер Ейблінґ. Також зафіксовано випадки фальшування офіцерами СС і СД кримінальних справ заради вигороджування «своїх» від звинувачень у посадових злочинах. А німецький офіцер 124-го поліційного батальйону відмовився виконувати накази есесівців з Кіровоградського СД, які заарештовували і ґвалтували місцевих дівчат, яких потім вимагали розстріляти за звинуваченням у співпраці з партизанами.
Михайло Селешко (світлина з його книги «Вінниця. Спомини перекладача комісії дослідів злочинів НКВД в 1937-1938». Нью-Йорк-Торонто-Лондон-Сідней, 1991)
Українець Михайло Селешко, який безпосередньо спілкувався з німецькими спецслужбами по роботі, у своїх спогадах «Вінниця. Спомини перекладача комісії дослідів злочинів НКВД в 1937-1938» характеризує їх так: «Характерним для гестапівців були хабарництво і заздрість. Вони робили людям різні послуги, розуміється приватно, як хтось дав пляшку горілки. Знаю кілька випадків, що гестапівці на власну руку, без наказу згори, робили обшуки в приватних помешканнях на прохання того, хто дав пляшку водки, або як того просила жінка. В заміну за таку вигоду, що більше мала характер особистої пімсти, гестапівець не ночував кілька ночей вдома».
Дерейко зазначає, що за хабар тогочасні підприємливі «бізнесмени» могли організувати «дах» української поліції у діях, які німецька влада офіційно забороняла. Так, хоча ввезення товарів для приватної роздрібної торгівлі в Київ було заборонене, це можна було організувати за суму у 3000 крб. службовцям столичної Допоміжної водної поліції. Ця сума, рівна десятимісячній зарплаті рядового поліцая, свідчить про непогані зиски, які можна було отримати на нелегальній торгівлі у цей період.
У Вінниці, як зауважує Селешко, був такий собі підприємець Крац із будівельної організації «Тодт». Він зумів організувати спекулятивний бізнес із продуктами харчування. Постійно робив великі поставки до Райху, на чому збагачувався. Досить швидко ним зацікавилися гестапівці, після арешту Крац зумів відкупитися від слідчих і отримав висновки слідства, що весь його бізнес існує на законних підставах, а поставляючи продукти до Німеччини бізнесмен дбає про свою країну, яка переживає важки часи. Одним словом, Крац завдяки хабарам перекваліфікувався із злочинця в благородну людину, яка рятує свою країну від голоду.
Наприкінці війни, коли Вермахт відступав на Захід, у військах його союзників панували марґінальні настрої та значні перебої з продуктами харчування й обмундируванням. Все це призводило до того, що більшість вояків розчарувалася у війні, занепала духом, тому думала винятково про можливість повернення на Батьківщину й отримання харчів для власних потреб. У них можна було за гроші чи харчі купити зброю та боєприпаси. Варто зауважити, що цією можливістю скористалася значна частина населення, зокрема, підпільники та партизани різних спрямувань. Так, в одному зі звітів СД в Україні за 1943 рік зазначено, що в Києві щораз частіше союзні Вермахту війська продають зброю та боєприпаси на ринках. Зокрема, що італійські військові продавали на київських ринках своє озброєння, навіть була відповідна такса: за гвинтівку правили 600 карбованців, а за пістолет – 400. При цьому італійські солдати казали, що зброя їм ні до чого, головне добре попоїсти.
Український повстанець із німецьким автоматом (світлина з державного кінофотоархіва імені Пшеничного)
До речі, такими настроями серед італійців і угорців певною мірою користувалися вояки УПА, які вимінювали у відступаючих угорських, румунських, італійських вояків зброю на харчі. Такі факти кваліфікувати як корупційні важко, вони більше належать до обмінної торгівлі, але певною мірою показують ще одне з можливих джерел поповнення озброєння партизанських рухів на території окупованої німцями України.
10.12.2013