Ольга Перехрест

Спершу кілька слів від редакції. Зазвичай у цій частині нашого інтернет-видання публікуємо думки відомих уже людей – досвідчених, вирозуміли, зрілих. Нині ж тут текст особи доволі юної. Ольга Перехрест – студентка Школи журналістики Українського католицького університету.  Вона з того нового, невідомого нам ще покоління українців, яке дехто дотепно назвав «непоротим», себто вільним, бо безстрашним. Її слова – щирі і зворушливі – дозволяють нам наблизитися до розуміння того феномену юнацького євромайдану, з якого почався загальнонаціональний чин спротиву діям влади . Отже, слово Ользі Перехрест.

 

 

Починалось усе, як завжди, просто. Є ти, твої друзі і ваше приблизно спільне відчуття справедливості. Є статті, які ви читаєте майже одночасно і переказуєте один одному. Є глибинне відчуття співпричетності і співпереживання. Яке згодом переросте в сотні нових імен і тисячі нових голосів.

 

Нам дуже хотілось свободи. Але справжня свобода полягає у тому, щоб змінювати те, що в твоїх силах. Як слушно сказала моя подруга, цей майдан став найкращим тестом на дорослість. Чи зможеш ти бути корисним для інших, чи просто сидітимеш на «євродивані»? Користь може бути різною: від нарізання канапок і носіння дров до рятування автобусів від ДАІ й ведення прямих трансляцій із Банкової. Кожному знайшлася б якась робота, якщо вийти з зони комфорту на вулицю. Залишити вдома весь свій цинізм і скепсис, розкрити очі і просто вийти.

 

Ці давні традиції козацького віча десь сидять в нас на рівні генетичної пам’яті. Тому що, коли треба, виходять усі, щоб нагадати про свою присутність. І марно говорити, що соціальні мережі поглинули це бажання висловлюватись. Тому що коли нас не чують – ми голосуємо власною присутністю. Стаємо краплями в морі. Це море на наших площах важко розкачати, але якщо хвиля вже пішла – спинити її не легко. Тому що єдиною формою прямого народовладдя в Україні є майдан.

 

Попри весь сюр, який відбувається в опозиційних кулуарах, попри абсолютну відірваність політиків від реальності, попри холод, страх і провокації наша країна зараз жива як ніколи. Сотні тисяч людей витягують її на собі з того туману і мороку, в якому ми ховались останні роки. Відновлюється справжній сенс незалежності. Повертаються голос і почуття власної гідності. Міцнішають рукостискання. Погляди стають впевненішими. Усмішок більшає. Хтось сказав, що влітку Україна дуже красива, а взимку – дуже розумна. Як на мене, то прекраснішою, ніж зараз, Україна ще не була.

 

Поруч із гаслом нашого університету «Візьми і зроби» зараз для мене стоїть гасло футбольних фанатів «Разом – і до кінця!». Тому що ця революція показала, як важливо триматися один одного. Байдуже: чи просто не губитись у натовпі, чи витягувати «своїх» із міліцейських відділків. Велика сила стоїть за людьми, які готові пліч-о-пліч йти до своєї мети. Коли я бачила, як чоловіки і ще хлопчиська чатують на київських барикадах – серйозні від усвідомлення власної важливості, смішні від кінематографічності свого вигляду – мені ставало спокійно за всіх тих, хто спав у наметах. Коли я бачила старших жінок, які приїжджають на майдан з термосами і ледь не примусово напоюють чаєм змерзлих і втомлених мітингувальників – мене розпирала гордість за цих людей і за своє місто. Коли ми з друзями їхали і поверталися, коли ночували на майдані і засинали на світанку, коли ділилися всім, чим мали – я знала, що з ними я готова піти хоч у вогонь.

 

І зараз, коли впевненість у наступному тижні – це розкіш, яка нам не по кишені, єдиним сталим і надійним залишаються люди. Бо коли сил бракує, а натхненні колонки всі перечитані, ти повертаєшся туди, звідки починав. Щоб нагадати собі, заради чого стояли. Не заради кровної помсти чи безвізових поїздок у Польщу на закупи. А заради власної честі та гідності, заради майбутнього, до якого нам іще зовсім трошки. Заради свободи стояти й висловлюватись. Заради того, щоб спокійно засинати й не боятись за своїх близьких. Заради батьків, за яких ми переживаємо більше, ніж за себе. Заради себе воювати сил вже справді немає. Заради них – треба.

 

Попри молодість і легкість, із якою ми ставимось до життя, ми далеко не діти, як нас люблять називати журналісти. За ці дні на вулицях і площах українських міст виросла нова генерація з власними переконаннями та позицією. Якщо спочатку ми й закривали ґештальти 2004-го, то зараз уже пишемо свою історію. Свобода, яку ми відчули ще тоді, вночі 21 листопада, дорогою до проспекту Свободи, рухала нами на майданах Львова та Києва. Не гасла, які з’явились уже потім, не промови зі сцен, які робили вже не ми, не стрічки, які хтось приносив, щоб ми пов’язували їх на свої рукави. Тільки ця нестримна свобода і відчуття творення чогось більшого. Це й був той майдан, який ми здобули. Це й було головне, чого ми там навчились.

 

 

 

10.12.2013