Корупція та спекуляція в окупованій нацистами Україні

«Те, що раніше робили євреї, у значно вдосконаленій формі нині роблять арійці. Обмін провадять на кожному рівні і у великих обсягах… Спекулянти примудряються отримати до 10 центнерів солі з Райху. Центнер солі в Україні можна обміняти на 1000 райхсмарок, а за фунт солі – отримати курку, за 10 фунтів солі – барана… Проведення обмінної торгівлі у великих обсягах можливе лише через підкуп чиновників, корупцію та грубі порушення… З України корупція поширюється на Райх…», – так описували окуповані українські землі у листах додому працівники німецьких фірм і державні службовці. Принаймні такий висновок було зроблено 1942 року після перевірки Німецькою службою пошти їх особистої переписки.

 

Гроші, що ходили в окупованій Галичині (злоті генеральної губернії)

 

Варто зауважити: як засвідчують тогочасні документи, ситуація описана управлінцями у процитованому тексті абсолютно точно відповідала стану справ на окупованих українських землях. Обмінна (бартерна) торгівля, корупція на всіх рівнях окупаційної влади, спекуляція дослівно поглинули місцеве населення та німецьких посадовців.

 

 

За гроші тоді можна було купити все і відкупитися від всього. Сприяли цьому передусім порівняно невелика кількість нацистського апарату управління, який отримав широкі повноваження з Берліну, але був мало контрольований. Більшість німецьких урядників мали слабку кваліфікацію і низькі здібності – у Німеччині їх називали «східними невдахами». Відсутність контролю з боку централізованої німецької влади спричинила, що нацистські чиновники в Україні загрузли в корупції та хабарництві. Не відставали від них і українські колеги. Таке явище було масовим і викликало заздрість та ненависть у німецьких військовиків, які називали цивільних урядників – «східними гієнами» чи «золотими фазанами».

 

 

Перший гучний корупційний скандал на теренах окупованої України спалахнув на самому початку німецько-радянської війни. 30 вересня 1941 року, лише після двох місяців перебування на посаді, за низкою звинувачень у економічних злочинах перед партійним судом постав керівник дистрикту «Галичина» Карл Ляш. Через втручання високопоставлених покровителів справа затягнулась, і чиновника розстріляли аж через рік, за особистим наказом Генріха Гіммлера. Проте жорстокість покарання нітрохи не змінила стану речей – гучні арешти посадовців за звинуваченням у корупційних діях тривали весь період німецької окупації, не впливаючи на загальну ситуацію. Так, коли у жовтні 1943 СД заарештувало чиновника з генерал-комісаріату «Житомир» Густава Хьопеля за хабарництво і незаконну пересилку партії м’яса до Німеччини, на своє виправдання той заявив, що робив лише те, що роблять всі в Україні.

 

 

Ось як характеризував окупантів, дотичних до культурницької сфери, відомий український історик Іван Крип’якевич (під час німецької окупації мешкав у Львові): «Німецька адміністрація була надзвичайно продажна. Її можна було легко купити. Всі найважливіші справи вирішувалися на банкетах. Особливо для німців була бажана ікра та гуска… Як треба було провести якусь книжку через українське видавництво, то перш за все треба було звернутися до урядовця-німця і пити з ним всю ніч. І тільки після цього можна було чекати згоди цього німця». Окрім цього, Крип’якевич зауважував, що голова Українського центрального комітету Володимир Кубійович досить часто використовував можливість через корупцію облаштувати необхідні для УЦК справи. Зокрема, він на свята влаштовував банкети, куди запрошував генерал-губернатора Ганса Франка, на цих заходах йому дарували різні коштовні речі і вирішували всі найважливіші справи. Франк постійно отримував від УЦК коштовні подарунки, зокрема Крип’якевич виділяє подарований чиновнику золотий самовар.

 

 

Колега Крип’якевича, професор Львівського державного університету Зарецький згадував у 1946 році в розмові із представником комісії з історії Вітчизняної війни на Україні, що діяла при Академії наук УРСР кілька корупційних схем, які активно діяли на території Галичини. «Одному інженеру, прізвище не пам’ятаю, казали робити якусь роботу на залізниці, – розповідав Зарецький. – Йому запропонували подати кошторис. Він зробив кошторис, підійшов до німця, щоб йому затвердили цей кошторис, а німець і каже: “Я тут ще допишу інші видатки, ще на 200 тис. злотих, 100 тисяч я візьму собі, а 100 тисяч вам дам”. Таким способом багато людей у Львові стало мільйонерами. Взагалі за гроші можна було зробити все, тільки треба було поділитися з німцем… Якби схарактеризувати все те, що творилося, то це були крадіжки і хабарництво. Такої системи ще ніхто ніколи не бачив». Прізвища інженера, ймовірніше за все, не називав, аби ним не зацікавилися співробітники НКВД.

 

 

Однією з головних причин поширення корупції та спекуляції у той час слід вважати слабку централізацію влади. Німецькі чиновники на місцях мали можливість, ба навіть вважали своїм обов’язком заробити капітал, не хвилюючись про порядок і законність. Такій настрій від них досить швидко перейшов до солдатів Вермахту, що прагнули заробляти гроші буквально на всьому – від продажу обмундирування (місцеве населення охоче носило німецькі шинелі, попередньо їх перефарбувавши, як теплий одяг) до зброї.

 

 

Галичанин Михайло Холевчук в період окупації західноукраїнських земель працював у сільськогосподарський сфері. У червні 1946 року в розмові з науковим представником Інституту партії він розповів, як німецькі бізнесмени шляхом спекуляції заробляли гроші на селянах. «Німецькі чиновники доручали скуп товарів у селян приватним торгівельним фірмам, ті, звичайно, хотіли також заробити собі якнайбільше. Вони примушували селян купувати у них за спекулятивним цінам живність, а потім через рік годівлі купували у них за державними цінами. Наприклад,селянину пропонували купити порося за спекулятивною ціною в 200-300 злотих,через рік він мав його здати за державною ціною в 160 злотих, максимум 200 злотих. Таким чином приватні фірми наварювали собі певні капітали», – зауважував Холевчук.

 

Київський базар Євбаз. Вересень 1942 року (К.Беркгоф. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою. – К., 2011)

 

 

В своїх листах додому німецькі солдати постійно стверджували, що в Україні гроші дослівно «валяються на вулиці» і «за короткий час тут можна збити собі статок». Дійсно, люди із завдатками комерсантів, потрапляючи на українську землю, досить швидко ставали заможними вже після кількох вдалих спекулятивних операцій – наприклад, із сіллю, дуже дефіцитним на той час товаром, за центнер якої на чорному ринку платили 1000 рейхсмарок. Або ж на продажі уживаних німецьких костюмів, які в Райху купляли за безцінь, а на окупованих територіях продавали по 600 райхсмарок за штуку. На зароблені гроші в Німеччині такі комерсанти купували собі автомобілі, квартири та землю.

 

Імпровізований базар в одному із окупованих міст України. Світлина 1943 року (Державний кінофотоархів ім. Пшеничного)

 

 

Ще однією проблемою, яку відзначали німецькі чиновники 1942 року, була обмінна торгівля в Україні, яка набирала загрозливих форм навіть для самого Райху. Ось, що з цього приводу писано в одному з німецьких звітів: «Між усіх проявів загроз в Україні на першому місті стоїть обмінна торгівля на «чорному ринку». У більшості листів з України йдеться про обмін; обмін – це єдине, що вабить великий відсоток кореспондентів до роботи в Україні. Обмінюється все можливе і неможливе на українські сільгосппродукти… Складається враження…, що Україна стала «блошиним ринком Райху» і що Німеччина збуває всі непотрібні товари в Україні».

 

Німецький вояк перевіряє документи українських жінок, які прямують на міський базар. Світлина 1942 року (Державний кінофотоархів ім. Пшеничного)

 

 

Масштаб тогочасних спекулятивних операцій німецьких посадовців досі вражає. Наприклад, як зауважує історик Іван Дерейко, у Києві для їх проведення було задіяно ледве не весь штат і організаційні ресурси місцевих представництв армійської розвідки – вербувального штабу «Оріон» і абверштеллє «Київ». Використовуючи зв’язки і можливості спецслужби, абверівці привозили з Берліну та Варшави дефіцитні промислові товари і речі повсякденного вжитку, які реалізовували через мережу магазинів місцевого підприємця Андрія Ступницького і на Євбазі. Одна партія товару приносила середньо близько 50 тис. крб. чистого зиску, який вкладали у продовження бізнесу, а також у скупку знецінених в умовах окупації виробів з дорогоцінних металів, коштовного каміння, килимів, картин тощо. Частина грошей витрачали також на хабарі – наприклад, активна діяльність Ступницького привернула увагу СД, тож абверівцям довелось його «відмазувати» від есесівських «колег». Але в сумі, схема давала небачені прибутки – наприклад, керівник київського представництва «Оріону» Антон Маєр за 2 роки зміг збити статок у 40 тис. марок (при офіційній зарплаті у 300 DМ/міс.), на які відкрив у Варшаві власний ресторан.

 

Отже, як засвідчують документи і спогади очевидців, корупція та спекуляція пронизали буквально всі сфери життя населення на окупованих територіях і стали основним джерелом доходів більшості українців. При цьому варто пам’ятати, що коли для німців спекулятивні та корупційні операції були однією з можливостей збагачення, то для українців – способом виживання в ті важкі та голодні роки.

 

 

09.12.2013