Парад кураторів чи художників?

ARTKYIV CONTEMPORARY VIII

Цьогорічний форум ARTKYIV CONTEMPORARY VIII за своєю строкатістю (завдяки відсутності чіткої чи хоча б розмитої концепції), експозиційною виваженістю (через велику кількість індивідуальних проектів), естетичністю та зрозумілістю (мабуть через невелику кількість іноземних учасників) сміливо демонстрував потенціал висловлювань української художньої сцени в освоєнні благодатного і безкінечного простору Мистецького Арсеналу.

ARTKYIV CONTEMPORARY VIII: пресконференція

Хоча в архітектоніці приміщень комплексу існує власна ієрархія (кращих-гірших, світлих-затемнених, виразних-програшних, пафосних-прихованих) територій, вміння маніпулювати ними – особливе мистецтво архітектора-експозиціонера, що чітко промальовується після огляду кожної з виставок, що тут проходять. Починаючи з бієнале «Арсенале», де виникало багато запитань з приводу розташування тих чи інших артефактів, і закінчуючи майже ідеальною експозицією «Великого і величного», розуміння важливості навиків вміння оперувати можливостями величезного простору займає одне з чільних місць.

Достатньо рівномірна за ритмікою, цезурами та наповненням експозиція ARTKYIV CONTEMPORARY VIII приємно дивує і промовляє про набутий досвід. Нестача скандального чи жорсткого компенсується вмілим співставленням якісного і консервативного з пластичними пошуками та іронічними експериментами. Парад кураторських проектів якщо і відбувся, то ще раз підтвердив вторинність присутності куратора, провальність спекулятивних декларацій і втому від текстів. Децентралізація смислів і демонстрація різнобарвності індивідуальних практик та ідеологій – набір окремих виставок, різновекторних, самодостатніх, іноді герметичних.

Проект "Мистецтво бачити", куратор Марина Щербенко

Отож про форум. Дещо сумбурний, непереконливий початок експозиції сформований з концептуальних колективних проектів («Я – це мої мрії», «Streetstop» І. Гайдая, «Мистецтво бачити», «Незнання сила», «Індустріальний Едем», «Художники малюють», відео О. Чепелик) плавно переходить в статичні, монументальні висловлювання класиків: картини В. Сидоренка, О. Криволапа, скульптуру О. Дяченка, об’єкти Р. Романишина та ін., послідовно розміщених у головній галереї комплексу. По музейному виважена та ритмічно гармонійна колекція образів від майстрів жанру красиво і логічно завершується візуально динамічним проектом Т. Сільваші «Монохромія». Далі за поворотом на стінах колишнього заводу розвішано живописну імітацію килимових мозаїк. «Радянська Мандала» від одесита А. Ганкевича – чергова ностальгійна нотка-стьоб за безсмертним совком? Посеред зали для розрядки орнаментальної монотонності урочисто возвеличується ще один об’єкт цього ж автора – хрест, склеєний з кришталевих ваз, котрі були обов’язковим елементом обивательського серванта радянських 1970-х. Галичанину такий хрест мав би асоціюватися з льодяною фігурою перед церквою на зимові празники. Одна країна, а наскільки різні підтексти…

А. Ганкевич, «Радянська Мандала»

Далі розташовувався компактний і грамотний жест з пленера на Бірючому. На цей раз зовсім без живопису. Мінімум робіт (об’єкти, фото, відео, банер) і гарно передана атмосфера природної мистецької вольниці.

Міжнародний симпозіум сучасного мистецтва БІРЮЧИЙ

Після кімнат для дитячої науково-мистецько-пізнавальної творчості – зала з гарним живописом від молодого С. Дегтярьова і вже зрілого П. Бевзи та велична загадкова інсталяція-печера А.Бачуріної, наповнена фото та відеорядом, розташованим поруч на стіні окремим розділом у супроводі складного пояснення побаченого.

В наступному приміщенні розташовувався проект «Тральфамадор» – «нові ніжні дикі» картини та об’єкти І. Феддер та О. Золотарьова. Потім була повна анархія від А. Мухарського з інтелігентною бандою жлоб-артистів. Перезавантажений артефактами простір приміщення: живопис, скульптура, об’єкти, прилавки і розкладки з книжками, сувенірами і майками на продаж, паркан, за котрим клітка з пацанчиками, хамовита продавщиця соняшникового насіння, шум, мат, блатняк з магнітофону – все це традиційно тішило глядача веселою сатиричною енергетикою пролетарського мікрорайону, бавило очі критичною відвертістю та поверхневою легкістю сприйняття. Тут ніхто нікого не питав «а шо тут намальовано?», відповідно – ніхто нічого не пояснював. Шо не ясно? Глядачі затримувалися тут якнайдовше, але це, мабуть, єдине місце експозиції, куди не тягнуло повертатися. Чого зайвий раз дивитися на себе в криве дзеркало?

Експозиція жлобарту

Наступна зала демонструвала мінімалістично лінеарні роботи про місто М. Павленко та експозиції запорізької галереї «Ленін» та Івано-Франківського Центру сучасного мистецтва. Запорожці привезли до столиці статичні техногенні об’єкти С. Моріна, а ЦСМ демонстрував колекцію подарованих центру художниками робіт, котра представляла творчі погляди різних поколінь станіславівських митців, але, відповідно, була вельми еклектичною, позбавленою концепції та.

Експозиція ЦСМ (Івано-Франківськ)

В затемненому просторі наступної кімнати демонструвалося одна з найцікавіших робіт форуму – відео з колекції Prix Ars Electronica. Можна було без поспіху, довго сидячи на лаві, спостерігати за плином і перипетіями життя мешканців двору, що об’єднував декілька будинків. Ідея фільму запозичена у Гічкока, але в даній роботі важливим було технічне вирішення – багатоканальна відео проекція супроводжена комп’ютерними правками.

Р. Жук, "Поцілунок"

К. Павлишина з його живописом О. Соловйов вважає «послідовником Савадова», а картини В. Шерешевського сміливо можна було б розмістити в колекції «Жлоб арту». Експозиція «Поцілунок» рафінованого живопису від Р. Жука невиправдано ускладнена і перезавантажена додатковим декором – відео проекціями, гламурно-трешовою інсталяцією та гіперболізовано театралізованими живими персонажами, що походжали кімнатою під музику патефону і блискотіння дискотечних ліхтарів. Невже художник сумнівається в сучасності живопису? Ще одна невиразність від знаного майстра – «Kiss my Google» С. Браткова: серія оброблених на комп’ютері фотоколажів про засмічену рекламою і медіа свідомість обивателя – виглядала прямолінійно і непереконливо. Натомість «Російський музей» О. Алексєєва у навмисне спрощеній і доступній формі дорожніх знаків демонстрував розуміння арт-штампів у тій же свідомості, що звикла ковзати поверхнею без заглиблення чи спроб розуміння зображеного.

О. Алєксєєв, "Російський музей"

Ще один проект від Prix Ars Electronica – «Реклама як мистецтво» наглядно демонструвала лінь глядача, що не бажає брати активної участі в інтерактивних цифрових забавках.

А. Савадов масштабною кримською фотосесією «Commedia dell’arte: Арлекін і Пֹ’єро в Криму» немовби підбиває підсумки, підводить жирну риску, підсумовує враження після завершення оглядин форуму. Перевантажені деталями, багатофігурні, яскраві, сюжетно абсурдні, маньєристичні, великоформатні фотокомпозиції з сумними персонажами немов би ілюструють стан речей в українському contemporary. Багатий історичний бекграунд, різнобарвна природна підкладка, насичена реквізитна база, нескінченний літературний наратив… Усього багато, воно різноманітне, переважно іронічне, але поверхове і вторинне. Бутафорське. Несправжнє. Від цього сумно. Але чому мистецтво має тішити? Може, час вже задуматися?

А. Савадов, проект «Commedia dell’arte: Арлекін і Пֹ’єро в Криму»

Живопис А. Максименко апелює до пошуків магії краси, а інсталяція З. Ліхачової бравурно заграє з модерністським надбанням постмодерними засобами. Бравурненькі картинки Е. Колодія, використовуючи дитячу дидактику доступними засобами арабського коміксу, оповідають про глобальні катаклізми. О. Ройтбурд втомлено і живописно незграбно рефлексує щодо інтернет-іронії, переводячи зону уваги з фактури картини на текст. Печаль проймає цю завершальну зону форуму ARTKYIV CONTEMPORARY, та як без неї?

А. Максименко, проект «Із приватного листування»

PS. Виставка вдалася хоча й не повною (не вистачало декількох імен та ширшої презентації регіонів), але своєрідною демонстрацією зрізу того, що переживає нині українське contemporary і показала свою потрібність, як можливість співставлення, поглядів збоку та нагоди виставитись в унікальному просторі.

Подібний підхід проведення виставки – без чіткої чи з пальця висмоктаної кураторської концепції – міг би слугувати своєрідною ідеологемою для проведення чергової «Арсенале» і бути новітньою пропозицією щодо проведення подібних масштабних акцій. Крім того, що: а) економія грошей, які виплачуються в якості гонорару куратору; б) декларування пропозиція ігнорування інституту кураторів і нав’язаної ними спекулятивної ідеології псевдоконцептуалізації всіх і всього. В Україні так і не було впроваджено досвіду жорсткого кураторського відбору, не вдалося зростити двійко-трійко незалежних критиків-мистецтвознавців, які б оперували власними знаннями та інтелектом незалежно від мистецької ситуації, груповим декларація художників чи індивідуальним жестам. Тому саме в нас органічним видається відмова від запрошення до роботи над концепцією бієнале іноземних посередників імпорту продукції друзів, приятелів, знайомих… Від надуманого, змодельованого підбору праць на виставку до своєрідної анархічної моделі. Але і на цей раз організатори «Арсенале» пішли випробуваним шляхом і запросили іноземних фахівців для росту престижності виставки.

Але це вже тема наступної розмови.