Парад кураторів?

ARTKYIV CONTEMPORARY VIII

Цьогорічний форум ARTKYIV CONTEMPORARY VIII за своєю строкатістю (завдяки відсутності чіткої чи хоча б розмитої концепції), експозиційною виваженістю (через велику кількість індивідуальних проектів), красивістю та доступністю (мабуть із-за невеликої кількості іноземної присутності) сміливо демонстрував можливості висловлювань української художньої сцени в освоєнні благодатного і безкінечного простору Мистецького Арсеналу.

ARTKYIV CONTEMPORARY VIII: пресконференція

Хоча в архітектоніці приміщень комплексу існує власна ієрархія (кращих-гірших, світлих-затемнених, виразних-програшних, пафосних-прихованих) територій, вміння маніпулювати ними – особливе мистецтво архітектора-експозиціонера, що чітко промальовується після огляду кожної з виставок, що тут відбуваються. Починаючи з бієнале «Арсенале», де виникало багато запитань з приводу розташування тих чи інших артефактів, і закінчуючи майже ідеальною експозицією «Великого і величного», розуміння важливості навиків вміння оперувати можливостями величезного простору займає одне з чільних місць.

Достатньо рівномірна за ритмікою, цезурами та наповненням експозиція ARTKYIV CONTEMPORARY VIII приємно дивує і промовляє про набутий досвід. Нестача скандального чи жорсткого компенсується вмілим співставленням якісного і консервативного з пластичними пошуками та іронічними експериментами. Парад кураторських проектів якщо і відбувся, то ще раз підтвердив вторинність присутності куратора, провальність спекулятивних декларацій і втому від текстів. Децентралізація смислів і демонстрація різнобарвності індивідуальних практик та ідеологій – набір окремих виставок, різнобарвних, самодостатніх, іноді герметичних.

Проект "Мистецтво бачити", куратор Марина Щербенко

Отож про форум. Дещо сумбурний і візуально непереконливий початок експозиції сформований з концептуальних колективних та індивідуальних проектів («Я – це мої мрії», «Streetstop» І. Гайдая, «Мистецтво бачити», «Незнання сила», «Індустріальний Едем», «Художники малюють», «Колайдер» О. Чепелик) плавно переходить в статичні, монументальні висловлювання живих класиків – картини В. Сидоренко, О. Криволапа, скульптуру О. Дяченка, об’єкти Р. Романишина та ін., послідовно розміщених у головній галереї комплексу. По музейному виважена та ритмічно гармонійна колекція образів від майстрів жанру красиво і логічно завершується візуально динамічним проектом Т. Сільваші «Монохромія». Але хтось може слушно зауважити – це contemporary art?

За поворотом на стінах цехів колишнього заводу розвішано живописну імітацію килимових мозаїк. «Радянська Мандала» від одесита А. Ганкевича – чергова ностальгійна нотка-стьоб за безсмертним совком? Посеред зали для розрядки орнаментальної монотонності урочисто возвеличується ще один об’єкт цього ж автора – хрест, склеєний з кришталевих ваз, котрі були обов’язковим елементом радянського обивательського серванта 1970-х. Галичанину такий хрест мав би асоціюватися з льодяною фігурою перед церквою на зимові свята. Одна країна, а такі різні підтексти…

А. Ганкевич, «Радянська Мандала»

Далі розташовується компактний і грамотний жест з пленера на Бірючому. На цей раз зовсім без живопису. Мінімум робіт (об’єкти, фото, відео, банер) і гарно передана атмосфера природної мистецької вольниці.

Міжнародний симпозіум сучасного мистецтва БІРЮЧИЙ

Після кімнат для дитячої науково-мистецько-пізнавальної творчості йшла зала з гарним академічним живописом від молодого С. Дегтярьова і романтичними мотивами вже зрілого П. Бевзи та велична загадкова інсталяція-печера А.Бачуріної, наповнена розташованим поруч на стіні окремим розділом фото та відеоряду, та супроводжена складним поясненням побаченого.

В наступному приміщенні розташовувався проект «Тральфамадор» – «нові ніжні дикі» картини та об’єкти І. Феддер та О. Золотарьова. Потім була повна анархія від А. Мухарського з інтелігентною бандою жлоб-артистів. Перезавантажений артефактами простір приміщення: живопис, скульптура, об’єкти, прилавки і розкладки з книжками, сувенірами і майками на продаж, паркан, за котрим клітка з пацанчиками, хамовита продавщиця соняшникового насіння, шум, мат, блатняк з магнітофону – все це традиційно тішило глядача веселою сатиричною енергетикою пролетарського мікрорайону, бавило очі критичною відвертістю та поверхневою легкістю сприйняття. Тут ніхто нікого не питав «а шо тут намальовано?», відповідно, ніхто нічого не пояснював. Шо не ясно? Глядачі затримувалися тут якнайдовше, але це, мабуть, єдине місце, куди не тягнуло повертатися. Бо нащо зайвий раз дивитися на себе в криве дзеркало?

Експозиція жлобарту

Наступна зала демонструвала мінімалістичні лінеарні роботи про холод архітектури міста М. Павленко та експозиції запорізької галереї «Ленін» та Івано-Франківського Центру сучасного мистецтва. Запорожці привезли до столиці статичні техногенні об’єкти С. Моріна, а ЦСМ демонстрував колекцію подарованих художниками робіт, котра демонструвала творчі погляди різних поколінь станіславських митців, але, відповідно, була вельми еклектичною.

Експозиція ЦСМ (Івано-Франківськ)

В затемненому просторі наступної кімнати демонструвалося одна з найцікавіших робіт форуму – відео «Rear window loop» Jeff Desom з колекції Prix Ars Electronica. Можна було без поспіху довго сидячи на лаві спостерігати за плином і перипетіями життя мешканців двору, що об’єднував декілька будинків. Ідея фільму була запозичена у Гічкока, але в даній роботі важливим було технічне вирішення: багатоканальна відеопроекція, супроводжена комп’ютерними правками.

Р. Жук, "Поцілунок"

К. Павлишина з його магічним чи-то парадоксальним живописом О. Соловйов назвав «вірним послідовником Савадова», а картини В. Шерешевського сміливо можна було б розмістити в колекції «Жлоб арту». Експозицію «Поцілунок» файного, великоформатного, самодостатнього живопису від Р. Жука була невиправдано ускладнено і перезавантажено додатковим декором – відеопроекціями, гламурно-трешовою інсталяцією та гіперболізовано театралізованими живими персонажами, що походжали кімнатою під музику старого патефону і блискотіння дискотечних ліхтарів. Невже художник сумнівається в сучасності живопису? Ще одна невиразність від знаного майстра – «Kiss my Google» С. Браткова, серія оброблених на комп’ютері фотоколажів про засмічену рекламою і медіа свідомість обивателя, виглядала по школярськи прямолінійно і непереконливо. Натомість «Російський музей» О. Алексєєва у навмисне спрощеній і доступній формі дорожніх знаків демонстрував розуміння арт-штампів у тій же свідомості, що звикла ковзати поверхнею без заглиблення чи спроб розуміння зображеного.

О. Алєксєєв, "Російський музей"

Проект від Prix Ars Electronica - «Реклама як мистецтво» наглядно демонструвала лінь глядача, що не бажав брати активної участі в інтерактивних цифрових забавках чи витрачати час на перегляд відео.

А. Савадов масштабною кримською фотосесією «Commedia dell’arte: Арлекін і Пֹ’єро в Криму» немовби підбиває підсумки, підводить жирну риску, підсумовує враження після завершення оглядин форуму. Перевантажені деталями, багатофігурні, яскраві, сюжетно абсурдні, маньєристичні, великоформатні фотокомпозиції з сумними персонажами немов би ілюструють стан речей в українському contemporary. Багатий історичний бекграунд, різнобарвна природна підкладка, насичена реквізитна база, нескінченний літературний наратив… Усього багато, воно пістряве, переважно іронічне, але поверхове і вторинне. Бутафорське. Несправжнє. Від цього сумно. Але чому мистецтво має тішити? Може вже час задуматися?

А. Савадов, проект «Commedia dell’arte: Арлекін і Пֹ’єро в Криму»

Живопис А. Максименко апелює до пошуків магії краси, а інсталяція З. Ліхачової бравурно заграє з модерніським надбання постмодерними засобами. Веселі картинки від Е. Колодія, використовуючи дитячу дидактику доступними засобами арабського коміксу, оповідають про глобальні катаклізми та трагедії. О. Ройтбурд втомлено і живописно незграбно рефлексує на інтернет іронію, переводячи зону уваги з фактури картини на текст. Нудно і нецікаво. Печаль проймає цю завершальну зону форуму ARTKYIV CONTEMPORARY, та як без неї?

А. Максименко, проект «Із приватного листування»

PS.

Виставка видалася хоча не повною (не вистачало декількох знакових імен та ширшої презентації регіонів), але своєрідною демонстрацією зрізу того, що переживає нині українське contemporary, і продемонструвала свою актуальність в царині співставлення, поглядів збоку та нагоди виставитись в унікальному просторі.

Подібний підхід проведення виставки – без чіткої чи з пальця висмоктаної кураторської концепції, міг би слугувати своєрідною ідеологемою для проведення чергової «Арсенале» і бути новітньою пропозицією щодо проведення подібних масштабних акцій. До того ж це: а) економія грошей, які виплачуються в якості гонорару куратору; б) декларування пропозиція ігнорування інституту кураторів і нав’язаної ними спекулятивної ідеології псевдоконцептуалізації всіх і всього. Адже в Україні так і не було впроваджено досвіду жорсткого кураторського відбору, не вдалося зростити двійко-трійко незалежних критиків-мистецтвознавців, які б оперували власними знаннями та інтелектом незалежно від мистецької ситуації, групових декларацій художників чи індивідуальних жестів. Тому саме в нас органічним видається відмова від запрошення до роботи над концепцією бієнале іноземних посередників-імпортерів продукції друзів, приятелів, знайомих… Від надуманого, змодельованого підбору праць на виставку, до своєрідної анархічної моделі. Але і на цей раз організатори «Арсенале» пішли випробуваним шляхом і запросили іноземних фахівців для росту престижності виставки в світі.

Але це вже тема наступної розмови.

PРS. Чому не згадано жодного імені куратора? А ви їх знаєте?