Ініціативна група молодих львівських художників створила проект до 80-ї річниці Голодомору у Музеї історії релігії, і назвала лаконічно – «Хліб». Автори вважають, що про голодну смерть мільйонів українців час говорити без патетики. Тому вони не ілюструють, а створюють асоціативні ряди, щоби відвідувачі змогли спробувати відчути і переосмислити історію національної трагедії на особистому рівні, з тим, аби більше з нами такого не повторилося.
Охрім Кравченко. «Голодомор на Україні: «Скорбота» (1972)
До мистецького проекту «Хліб» долучилося четверо художників-однодумців: Остап Лозинський, Ольга Кравченко, Уляна Нищук-Борисяк, Данило Мовчан. Центральним експонатом виставки є полотно діда Ольги Кравченко – художника-бойчукіста Охріма Кравченка - «Скоробота», датоване 1972 роком.
«З цього полотна і почався проект, - розповідає художниця Ольга Кравченко. - Працівник Музею історії релігії Наталія Матлашенко довідалася від своєї мами, що в майстерні мого діда вона ще в ‘70-х бачила велике полотно, присвячене Голодомору. То ж тепер в основі виставки саме ця картина мого діда – «Голодомор на Україні: «Скорбота». З ‘46-го року Охрім Кравченко жив у Львові, працював у стилістиці бойчукізму, був одним з учнів школи М. Бойчука. В тій техніці і виконано цю роботу. Тому за життя діда полотно жодного разу не було експоноване».
В центрі картини зображено жінку в чорному – це Скорбота. По обидва боки симетрично змальовані зморені, худі люди. Страшні, сумні, змучені. Одні копають могили своїм рідним. Інші оплакують опухлих дітей. Охрім Кравченко передав у цій роботі власні відчуття, яких зазнав, повернувшись із заслання додому, на Київщину.
«В родині збереглися дідові рукописи з ‘70-х років, – пояснює Ольга Кравченко. – Зокрема він описує час, коли повернувся з Котласа, із заслання, – спершу до Києва, бо там навчався, а потім в рідні Кищинці на Київщині, побачив село зруйноване, хати напіврозвалені, ні парканів, ні тинів, бо треба було чимсь грітися, тварин не було. Люди спотворені, батька вже не застав в живих, а жінка його брата в печі сушила лушпайки з картоплі та гарбуза. Дід, не знаючи ситуації, запитав жартівливо, що то за страви такі, а вона відповіла, що перетруть то все з мукою – і буде хліб».
Ольга Кравченко. "Ненароджені".
Саме хліб, як буквальний символ людського життя, є наскрізним символом виставки. Втратити хліб – означало втратити сенс до існування, позбутися того, заради чого люди працювали. Врешті, втратити можливість продовжувати рід… Саме так трактують автори проекту цю страшну сторінку української історії.
Остап Лозинський, художник, учасник проекту: «Коли ми обговорювали, чи створюємо окремий проект, чи шукаємо в своїй творчості дотичні теми: болю, жалю, трагедії, – то вирішили все-таки вибрати твори попередніх років. Ми подумали, що в наш час робити ілюстрацію на тему Голодомору, чи створювати твори за якоюсь літературною канвою нема потреби. Якщо в ‘70-их роках ще не було на цю тематику нічого, то в ‘90-их створено дуже багато ілюстративних творів. Наша група художників вирішила підійти з іншого боку: показати відчуття, які були в людей, що пережили чи не пережили голод. Зокрема я виставив асоціативні твори: «Древо», «Злочин», «Не плач, Рахиле». Свого часу я зробив низку творів на біблійну тематику. «Не плач, Рахиле», як на мене, твір дуже співзвучний з ідеєю виставки: українці завжди мали відчуття болю за вбитими дітьми. «Злочин» або «Притча про виноградарів» створений на основі притчі про вбивство сина господаря. «Древо» – це наше древо, на яке завжди хочуть залізти, поламати. Голодомор – це знищення нашого родового древа, генофонду нації. У своїх творах я закликаю подумати не лише про самі втрати в голодні роки, а й про трагедію, яка була нанесена ментальності наших людей, адже є дослідження, що після Голодомору українці стали менш довірливими».
Остап Лозинський. "Не плач, Рахиле".
Твори інших учасників проекту теж пропонують духовно-асоціативний аспект розуміння теми. Так, Уляна Нищук-Борисяк виставила символи євангелістів, які описували життя Христа. Данило Мовчан представив твори «Чорна хата» та «Втрачені крила». До стилю виставки дібрали і специфічне приміщення – чи не єдиний невідреставрований зал у Музею історії релігії, де колись розміщувалася монастирська кухня. Обдерті, пошарпані стіни ідеально підійшли для розкриття теми знищення нації.
Данило Мовчан. «Чорна хата» та «Втрачені крила».
Ольга Кравченко, художниця, учасниця проекту: «Для цього проекту я використала свою стару інсталяцію «Тісто», колись присвячену Різдву, але ідейно її кардинально змінила. Ця інсталяція містить рельєфи п’ятьох вагітних животів, зліплених з тіста, на які я спрямувала відео. На ньому зображено зародок дитини, звучить стукіт серця, а поміж ці кадри проскакують старі зйомки років голоду: коли люди косять жито, тобто показано, що було воно, все було, але життя немає. Далі – мертва дитина, діти опухлі, і напис «Хліб», хрести, цвинтар, трупи… Таким чином я показала трагедію неможливості продовження роду. Інша інсталяція – «Спомин»: я взяла старі дошки для нарізання хліба, склала у форму хреста. Ті місця, які залишилися від порізу хліба, створили силует хреста, як спомин, що нема цього хліба, нема життя, нема релігії. Ще одна живописна моя робота «Мрія про добробут», зроблена на дерев’яній тарілці. Зображено людей, які працюють і мріють добре жити від своєї праці, але в таких умовах це було неможливо».
Зважившись презентувати громадськості цей складний проект, львівські художники заявили, що й сучасне мистецтво хоче і може говорити з людьми про архіважливе, а не лише на абстрактно-аморфні теми. Однак їхні твори закликають не спекулювати на темі національної трагедії, а, переосмисливши, потроху відпускати її у минуле.
Уляна Нищук-Борисяк. "Євангелісти".
«Ми цим проектом хотіли показати нашу позицію, що питання Голодомору в Україні – це питання геноциду, – каже Остап Лозинський. – Це величезна трагедія для нашого народу. Споглядаючи ці твори, ми спонукаємо себе вивчати історію, бо, коли знаємо, що було, можливо, не дамо цьому повторитися. Вале в нашій свідомості цей трагізм треба вже відпустити, і лише знання нам допоможуть це зробити. Над нами, українцями, тяжіє багато історичних трагедій, а тому суспільству складно жити позитивом, який теж в нас є. Мусимо відпустити трагедію і впустити до свого життя пам’ять про добрі, світлі події, які були в нашій історії, про які ми час від часу говоримо в нашому мистецтві».
27.11.2013