Високоповажаний Пане Редактор! Не лише в моїх особистих інтересах прошу оголосити в Вашім дневнику сей лист. Думаю, що факти в нїм наведені, не позбавлені певного суспільного значіня.
Мій реферат на остатнім студентськім конґресї був крайно ворожо принятий, як росийською, так і українською пресою за кордоном. Чорносотенний Кіевлянинъ і Дзвін, "поступово-демократична" Рада і Новое Время з Рѣч-ю — виступили з анатемою проти сепаратизму і проти мене. Вкінци прилучив ся до них і п. Винниченко. Проти сього остаточно нїчого б не можна було мати. Але скоро ся полеміка проти сепаратизму з одної сторони зійшла на чисто особистий ґрунт, з другої приняла характер, котрий мушу публично напятнувати, як абсолютно недопустимий в жадній шануючій себе суспільности.
Насамперед редакция орґану п. Рибалки (Дзвін) виключала мене з числа своїх співробітників. Потім з'явила ся в Дзвонї статя, в котрій головні думки мойого реферату представлено крайно тенденцийно або просто фалшиво. Коли-ж я звернув ся до редакциї з прошенєм дати мені місце на відповідь — менї з чисто східним джентломенством відмовили.
Ще лїпше зробив п. Могилянський (український письменник) в Рѣчи. Він помістив таку шовінїстичну статю проти цілого конґресу і проти мене, що вона викликала різку відправу навіть зі сторони росийської с.-д. ґазети Рабочая Правда.
"П. Могилянський — писала Рабочая Правда (16/VІІ 13) о стільки згубив почутє найпримітивнїйшої полїтичної приличности, що кидає проти Донцова і цілого зїзду українських студентів ординарні лайки з лєксікону чорної сотнї, знаючи добре, оскільки не можливе для його противників спростованє поглядів Рѣчи, виступ перед росийською авдіториєю на тій самій трибуні, такий самий рішучий, отвертий, вільний. Бідні демократи — наші кадети! І бідні демократи ті, котрі зносять без горячого протесту подібні вихватки кадетів!"
Редакция Дзвону не спромогла ся на "горячий протест". Противно, вона зробила все, щоби у дикому хорі чорносотенних цькувачів сепаратизму не бракувало і голосу социял-демократичного (!) місячника.
Та на сїм акция борителїв сепаратизму не скінчила ся. В чч. 241 і 242 Ради помістив п. Винниченко фейлєтон-оповіданє, присьвячений менї, котрий переходить всякі границі дозволеного в полєміці. П. Винниченко здавна знаний своїми наклонами до пасквілянтства. Недавно в одній своїй драмі він вивів родинне житє свого найблизшого приятеля. Одного свого знайомого він вивів яко онаніста, другого — яко пияка, і т. д. Все те ноторичні факти, про котрі отверто говорить ся поміж його приятелями і котрих зрештою він сам не заперечує. Названий фейлєтон він присьвятив менї: се видно з фраз, вложених в уста героя, котрі представляють скарикатуризовані мої ідеї і погляди, тай з його зовнїшних черт.
Коли нїхто досї не протестував проти сеї sui generis "літературної" діяльности п. Винниченка, то думаю (і на се певно числив п. В-ко) через фалшивий стид. Я його не маю. Може би і я не звернув уваги на остатний виступ п. Винниченка. Правда, замість полєміки з немилими собі думками, казати свойому противникови, що той має "чорно-іржаве лице" або "довгу фіґуру" — трохи подібне до тих "остатних арґументів", котрими кінчать свої суперечки сільські баби, але... кождий полємізує — як уміє відповідно до рівня своєї духової культури. І тому, коли я почуваю ся змушеним виступити з відповідию, то з инших причин.
В згаданім фейлєтонї є такий пассус про чоловіка, в котрім має п. Винниченко вивести мене: "Один час безнадїйно серіозно думав, що се просто провокатор, якого підіслали в "Рідну Клуню" з сепаратизмом. Ну деж таки: тут тільки того й ждуть, щоб спіймати на сепаратизмові, а сей дурень так і суне його під ніс!"
На се я не міг вже мовчати. Не міг, мимо того, що сї слова вложені в уста одної з дієвих осїб, мимо того, що в фейлєтонї не названо моє імя. Чим я стягнув на себе таку антипатию п. Винниченка — не знаю. Вірю, що моя антиросийська пропаґанда особливо не мила йому, котрий стоїть одною ногою в українстві, другою в росийщинї. Може він — з властивою йому інтуїциєю — інстинктовно почуває у менї ворога того культу проституциї і моральної деґенерациї, котрі він під видом "пролєтарської моралі" хоче ввести в нашу лїтературу — не знаю. Може йому не подобали ся кілька моїх делікатних кпин в "Дзвоні" з того малоросийського жарґону, на котрім він пише свої твори, лишаю се на боці, обмежуючи ся публїчним напятнованєм того випаду, на котрий позволив собі п. Винниченко. Він нїчого не говорить... він нїчого не твердить... нїкого не називав по імени... але ефект осягнутий, натяк зроблено, кинуто болотом з-за тину... Звертає також на себе увагу поведене ґазети, котра помістила пасквіль п. Винниченка, а щойно перед кількома днями — статю осуджаючу всяке пасквілянство.
Так ведеть ся у нас боротьба з сепаратизмом. Замість полеміки — затиканє уст, замість річевости — особисті напади.
Невже полїтичний сервілїзм на Україні сягає аж так далеко?
Невже росийська державність вимагає від Українців аж такої для себе оборони?!
Кінчаю лист. Щож до "чесного з собою" (але не з иншими) п. Винниченка, то сим листом не уважаю свою справу з ним за полагоджену. Застерігаю собі право реаґувати на його вчинок так, як уважати му за відповідне.
Дякуючи з гори за ласкаве поміщенє сього листу, зістаю з правдивим поважанєм
Дм. Донцов.
[Дїло]
15.11.1913