Юрко Покальчук (1941–2008)
Між іншим, ми часто говорили з Юрком про запам'ятовування. Про те, що залишається у нашій пам'яті від тривалих і численних розмов, від дотепних фраз, від десятків цікавих епізодів. Ми дивувалися мемуаристам давніх часів, котрі або мали якусь особливу дивовижну пам'ять, спеціально сфокусовану на запам'ятовування такого ґатунку, або щоночі витрачали добрий кавалок часу на ретельні нотатки стосовно кожного прожитого дня.
Юрко мав таку здатність, що після кількох зустрічей здавалося, що він є завжди, що це якась така невід'ємна частина твоєї свідомості. Переважно він з'являвся у Франківську без попередження, тоді викликав на зустріч і влаштовував свято.
Вперше він приїхав до Франківська на запрошення Юрка Андруховича десь у 1996 році. Після їхньої спільної подорожі кораблем, на якому зібралися «Пси святого Юра». Увечір ми всі довго сиділи в Андруховича вдома. Посеред ночі забракло частунку. Було літо, я пішов босий до нічних кіосків і барів, у яких не припинялося життя спального мікрорайону. Юрко Покальчук не відпустив мене самого, ми пішли разом у той вертеп, і Юрко пильнував, щоби мене ніхто не скривдив. А я, абориген, тим часом слідкував, щоби нічого небезпечного не сталося з самим Юрком, який видавався мені сильним, але беззахисним. Вранці діти Андруховича чули, як незнайомий їм Юрко Покальчук сам собі подає команди – Юрку, вставай, Юрку, досить лежати, вставай.
А ще через день ми опинилися в одному вагоні, їдучи до Львова. Я віз цінний подарунок – пляшку чорного і густого прикарпатського бальзаму. І у мене були сигарети, і зі мною їхала Наталка, і ми захоплювалися Юрком. Пляшку-дарунок безжалісно випили малими ковточками, п'ючи по черзі у тамбурі. І цілий час говорили про Вітгенштайна і його трактат, і його будівельні проекти. Цей Вітгенштайн виявився паролем – Юрко поважав таких пацанів і визнавав усіх, хто їх також поважає.
Так почалася близькість. Юрко умів знаходити у собі дуже точний сегмент себе, який відповідав певному близькому оптимально.
Вже пізніше, зіставляючи різні фрагменти розповідей, я зрозумів, що зі мною він ніколи не говорив про певні речі, які належали іншим близкостям. І навпаки. Були мотиви – тільки для мене, які не повторювалися у контактах з іншими.
Мене дивувало, що такий великий чоловік може сприймати як рівного мене – молоденького автора двох оповідань, опублікованих у «Четверзі» і «Сучасності».
Ми говорили про письмо. Юрко казав, що не може собі позволити моєї неквапливості. Він добре знав, що пише надто поспішно, але відчував, що навіть така його оповідь є потрібною.
Знаючи, якою має бути висока література, він як ніхто був близький до приватного знання того, як можна робити літературу найвищого рівня – Юрко свідомо дозволяв собі не фільтрувати написане. Йому здавалося, що йому потрібно робити саме так. Це була його форма упокорення. Себе він обдурював тим, що колись це все можна буде переробити – як чистовик з чернеток. Але його мужність полягала у готовності прийняти удар. Він не боявся бути розкритикованим. І страшенно тішився тим, що його невдавано зацікавлено читають. Юрко знав, що може собі позволити недосконалість – надто добре був знайомий з пацанами із найвищої ліги, які вже зробили все найголовніше.
Кожного разу я просив його написати нон-фікшн про своє життя, про те, що він бачив. Але його надто сильно тримав письмовий дискурс белетристики 19 століття. У цьому сенсі Юрко був консерватором.
Найбільше з написаного ним мені подобаються культурологічні есе. І сподобалося мені видання «Покоївок» Жане, в якому есей Покальчука був важливішим від самої п'єси.
Юркові сподобалося працювати з видавництвом «Лілея-НВ». Йому сподобались Василь Іваночко і Олена Рубановська. Йому сподобалося, як вони робили його книжки. Саме тут він хотів видати книжку свого батька, яку вважав своєю найважливішою книжкою. Він приїздив до Франківська з пачками родинних фотографій.
Поступово Франківськ став його рідним містом. Спочатку Андрухович, потім коло розширювалося. «Лілея», Іван Ципердюк, якісь стосунки з муніципальним радіо і мерією, потім улюблена дочка-приятель Оксана і франківські пластуни. Але завжди – візит до Опанаса Заливахи. Про зближення з Франківськом він навіть написав щось подібне на декларацію для журналу Кривенка. Останні роки він приїжджав сюди на машині із водієм, з табличкою національної ради з телебачення, вже навіть не будучи членом тієї ради.
У Києві він пускав мене пожити у своїй квартирі, заповненій книжками, і з гордістю був ведучим презентацій в «Останній барикаді» і «Купідоні».
Він міг, умів і любив частувати і годувати. Любив накуповувати всіляких делікатесів, якими можна було закласти стіл. Він казав «з новим роком» і «так отож». Сам він майже ніколи не брав участі у приготуванні до трапези, не різав, не мастив, хоч і давав свій ніж, він чекав, щоби ті, кого він запросив, самі все зробили з того, чим він частує. Юрко тим часом розповідав про якісь давні екзотичні пригоди.
Він любив шум, гучність, галас. Любив, щоби галасувала якась ватага, яку він зібрав. І він – ватаг. Юркові подобалося у таких випадках йти проти течії. Тоді він міг вимагати випадкових людей говорити українською, тоді йому хотілося встановлювати різні справедливості. У ньому оживала підсвідома мрія бути отаманом шалено прекрасних зарізяк.
Труднощі починалися тоді, коли у зібраній банді опинявся хтось такий самий великий і напірний, як і він, коли траплявся ще один вовк, який вродився ватажком. Простору ставало замало. Юрко виставляв ікла, делікатно, але гостро. Не терпів претензій на лідерство, як Акела. Самців, яким потрібно було настовбурчувати загривок, він намагався вдруге не допускати до продуманих товариств.
Юрковою особливістю були ігри із своїм віком. Він ніколи не називав справжньої цифри. Здається, панічно боявся абстрактного старіння. Мою маму – яка, виявляється, була його ровесницею – називав бабцею. Щоправда, і виглядав він значно молодше, і умів відчувати молодших і молодих.
Коли Юрко якийсь час жив у мне вдома, вся хата переповнилася запахами його колекції пахучих вод і кремів. І кожного ранку декламував мій улюблений переклад Лорки.
Цей його чудесний рух – руки зігнуті у ліктях, кулаки стиснені, відставлені у боки великий і мізинний палець, і обома руками – поворот передпліччя великими пальцями досередини і вниз, як акцент, як наголос, як так має бути. Він розповідав мені про оленів, у яких стріляв на ріці або тіла яких витягав з води у човен. У нього були надзвичайно великі м'язи передпліччя. І зелені смуги на кисті від вічного мідного браслету, бо Юрко побоювався спадкової смерті від високого тиску.
Коли він приїжджав посеред літа до Делятина, його позаочі називали Директором Лялькового Театру. Так він умів усіма маніпулювати. Ми йшли на нагріте плесо Любіжні, де купалися місцеві хлопці і чоловіки. Юрко неохоче роздягався, сідав на скелю над водоспадом. Цього було досить, щоби всі-всі, хто був у цей час у воді, раптом щось відчули і вийшли, повилазили на берег. Юрко заходив у порожню ріку, обмивався, виходив з вод. І аж тоді всі знову починали таляпатися.
Він дбайливо оберігав мене від непотрібної драстичної інформації – що він пише на замовлення (я якось зрозумів лише про братів Кличків і українців у Британії, у першому випадку зрадили фотографії, розвішані по цілій його хаті, у другому – життєлюбні лондонські священики, родом з Франківщини, з якими Юрко тут балював), які розклади у національній раді (знаю, що він підтримував усе українське і ще казав, що Роднянський – наш чоловік). Нічого не говорив про те, як допомагав вирішити якісь питання для Франківська (хоч і запрошував на бенкет на таємну квартиру міської влади). А найголовніше – Юрко нічого не сказав мені про свою хворобу. Може, через мого тата, який помер від того самого незадовго перед нашим знайомством.
У нього були сильні ноги, які, однак, отримували надто сильне навантаження. Його боліли коліна. Часом – у Львові, на Дорошенка, або у Франківську – ми заговорювалися до пізньої ночі, і тоді я масував йому коліна. І в цей час Юрко розповідав найпрекраснішу свою прозу про різні краї і переживання. Я казав – Юрку, напиши так. А він говорив про те, що це вже десь згадано, у якійсь із численних новел вже був такий епізод.
Коли заходила ніч, йому, після всіляких зустрічей і бенкетів, ставало страшно залишатися самому в готелі. Він просив прийти. Лежав у ліжку і говорив про те, як набридло щось вдавати. Говорячи в такий час, Юрко поступово переходив на незрозумілу артикуляцію. Починав бубніти, як шаман. Засинав, виголошуючи найсуттєвіші монологи, вмовкав, спав, прокидався і говорив далі.
Темою для мене була тема брата і братерства. Ти ж це знаєш на собі, казав він, ти ж це розумієш. Йшлося про невимовні речі, які я розумів. Брат – найближчий, брат – найлютіший. До того ж – як і у мене – молодший. Але брат робить собі своє. І те, що робить брат, викликає одночасно і захват, і іронію. Бо це ж молодший, він так багато всього не розуміє, але він такий прекрасний. Юрко завжди захоплювався Олегом. І завжди відчував, що вони конкуренти. Кожна помилка брата була одночасно і болем, і винагородою за те, що все ж його шлях правильніший, ніж вибір улюбленого молодшого брата.
Юрко любив лежати навзнак, одягати розкішні сорочки і піджаки, любив добре дібрані шовкові нашийні хустки, любив коньяк, любив коли його слухають, любив точний виклад думки і невиразне шамотіння втомлених чоловіків. Любив поливати м'ясо кетчупом і заляпувати ним розкішні сорочки і піджаки. Любив зупинятися біля сумнівних придорожніх харчевень і знайомитися з тими, для кого ці харчевні були усім світом. Наприкінці 90-х у нього була валіза на коліщатках. Він так і не зумів пояснити свої стосунки зі Стусом. Але ніщо не турбувало його більше, ніж це.
Влітку 2008-го Юрко здивував мене своєю незбагненною наполегливістю. Якогось ранку він задзвонив і сказав, що є під моїм домом. Я вийшов. Юрко попросив збудити канікулярних синів. «Хочу, щоби вони зі мною сфотографувалися на пам'ять», — так казав Юрко. Я розбудив своїх хлопців. Ми вийшли у кафе напроти. Вони, пам'ятаючи його змалку, стали так, як треба. Він не скидав окулярів, але погляд відчувається крізь темне шкло. Тож є така знимка: Юрко сидить, я біля нього, мої діти – ззаду. Все, як у житті. Яке не спинилося. І цього навчив нас Юрко.
.
14.11.2013