Нещодавно Катерина Бабкіна презентувала у Львові свій роман «Соня». Уперше це було в рамках Форуму Видавців, на Ринковій терасі. Тоді було холодно, похмуро та дуже осінньо, а цього разу – сонячно та майже по-літньому тепло. За цей місяць «Соня» встигла поїздити світами, презентувалася в Києві, Кракові, зібрала кілька рецензій, та навіть потрапила у довгий список премії BBC.
У «Квартирі 35» зібрались як шанувальники Бабкіної, так і просто поціновувачі дзиґівської кави. Каті вдалося заволодіти увагою і тих, і інших. На запитання, про що мова у романі, Катя запропонувала подивитися на зворот книги та прочитала вголос: «Це історія про любов, молодість, кордони, гомосексуалістів, євреїв, Німеччину, Польщу, Албанію, Чорногорію, Салоніки, контрабанду, молитву, інцест, вічне життя, заробітчанство, вагітність,пошук, Аллаха,чудеса та чотириста тисяч євро. І я не маю що тут заперечити, усе це - правда. Насправді книжка про прості речі і про те, як давати собі з ними раду, робити про них певні висновки та порядкувати ними».
Юрій Кучерявий, модератор зустрічі, поцікавився, як уживається у Каті поетична ідентичність поряд із іншими, зокрема із менеджерською діяльністю. Поетка відповіла: «Я не можу відокремити її від себе, вона гармонійно співіснує з усіма іншими ідентичностями. Усе, що відбувається навколо мене, усі події та зміни, дуже надихають. Мабуть мені в самій собі недостатньо такого, щоби просто замкнутися і писати. Але для мене важливо мати достатньо вільного часу – аби усе побачене та почуте вляглося, і потім вийшло у якійсь формі. Для поетичної ідентичності набагато менш травматичною є організаторська робота у сфері культури, ніж, наприклад, творча робота. Та ж колумністика – це колосальний викид енергії. При чому не розумієш, для кого. Якщо на літературному вечорі відбувається певний енергетичний обмін між автором та слухачами, то під час написання колонки доводиться віддавати шмат енергії невідомо кому. Це дуже важко. Робота механічна, пов’язана із кураторством, піаром, значно менше шкодить, вона задіює зовсім інші душевні механізми, і дозволяє усе врівноважувати».
Катерина зізналася, що за півтора місяці у видавництві «Фоліо» має з’явитися нова збірка її поезій. За словами Бабкіної, вона – «social butterfly», і не ховається з новими віршами, 95% текстів уже було опубліковано в Інтернеті. Дещо змінилося із часу виходу «Гірчиці»: «Раніше дуже важко було продиратися через багаж написаного і побаченого, багаж того, що тобі подобається або не подобається. Дуже важко випускати свій голос. Однак з кожним роком це вдається легше. Жити легше не стає. Але легше говорити те, що ти насправді хочеш сказати, те, що має для тебе вагу. Я б хотіла навчитися відпускати тексти. Були такі проблеми з «Лілу після тебе», де є кілька дуже живих речей, а кілька – відверто недопрацьованих. Коли мені було 22, видавець запропонував: «Продай нам рукопис», і я, звісно, погодилася. Ясна річ, у мене не було готового прозового рукопису, було лише кілька оповідань. І їх явно не вистачало на книгу. Але я зрозуміла, що мною зацікавилися, і надрукують усе, що завгодно. Я дописала дещо задля обсягу. Так я колись зробила. Це не означає, що «Лілу після тебе» - погана книжка, я не відмовляюся від цих текстів. Просто був отакий нюанс. А зараз пишеться тільки те, у чому я впевнена».
Цього року вийшов перший короткометражний фільм Катерини Бабкіної «Жовта коробочка», у якому вона була як сценаристом, так і режисером. Фільм був презентований у Києві та поданий на велику кількість кінофестивалів. За словами Каті, це той момент, коли кількість переходить у якість, коли слід використовувати усі можливості, аби стрічку побачили та прокоментували якомога більше людей. «Мені сподобалося бути у ролі режисера. Це страшенно весело. Ти береш спеціально навчених людей, створюєш навколо них простір, який виглядає точно так, як тобі треба, даєш їм чіткі інструкції, а вони ідуть і роблять усе, що потрібно. І немає потреби вишукування слів і їх чергування, тому що слів у мові замало. Я розумію, що українська – наймилозвучніша мова, друга серед європейських. Один із провідних українських прозаїків – не називатиму прізвища – сказав: «Наскільки б мені було простіше жити, якби я писав російською». Є багато мов, у яких банально більше слів. І річ не у милозвучності. Просто у нас справді так мало слів! Кінематограф після роботи зі словом – таке полегшення, це настільки точніше!»
Запитання від публіки були доволі типовими. Наприклад, про погляд на стан сучукрліту. Бабкіна відповіла: «У нас із цим чорна печаль: відсутність ринку, цивілізованих правовідносин, проблеми з українським законодавством та соціальною дійсністю. Є певний розвиток, рух, але це забере багато часу. Ми перебуваємо у стані перехідного періоду. Добрим прикладом є профспілки у Скандинавії: там діє правило, згідно з яким автор не може отримати гонорару нижчого за конкретно встановлений. Зате із текстами у нас все нормально. Ми живемо не в найкращий для літератури час, але все відбувається добре і рухається у правильному керунку».
Поетка Маріанна Кіяновська запитала про те, звідки у романі з’являються східні мотиви як маркер виходу за межі протестантсько-християнського світу. Бабкіна переконана, що в сучасному світі відсутні обмеження. Сьогодні можна у стислі терміни довідатися через Інтернет про все, що завгодно, і довести чи спростувати будь-яку думку. Саме тому так складно визначитися з вірою у щось – через надмір інформації: «Щасливі люди з герметичними мізками, у них значно менше шансів загубитися між ідеями і точками зору».
Катерина прочитала два уривки з роману (про зустріч Соні з Аллахом і про бабусю, яка проклинає содомітів) і з десяток нових віршів. Один з них, як на мене, варто все-таки зацитувати повністю:
Колись я точно знав більше, аніж тепер,
колись я просто міг не могти взагалі нічого.
Колись я був корабель, літак, піонер,
я виглядав на убогого чи сліпого,
оголювався на пляжі, обговорював Бога.
Я щось на себе прийняв, про що не просив.
Я винен собі за щось, чого не позичив.
Мені бракує тепер постійно часу і сил,
я світло колись таке у собі носив,
котрого, здається, не дозволяє звичай.
І от що я думаю – все, що зникає з нас,
коли ми стаємо прийнятні і зрозумілі,
десь має лишатися. Як золотий запас.
Як еталонний метр. Як минулий час.
Як хвиля, котра передує наступній хвилі.
І ось коли тобі звідусіль кричать “не впади”,
коли тобі в руки дають не зброю, а одразу синицю,
коли ти на вісімдесят відсотків складаєшся із води,
коли твій дух важить двадцять одну одиницю,
коли ти вже напевне не помер молодим –
потрібно зникнути, розчинитися, зупинитись.
Так, як зникає над травою туман,
так, як розчиняються видихи у тумані.
Так, як дощ, що народжується в океані,
повертається, зникаючи, в океан.
І тоді ти потрапиш туди, де всі, хто зумів
позбутися світу цього, прорости у нього,
зустрічаються й зустрічають, усміхнені, кожен новий приплив.
І кожен легко відмовляється від усього, про що не просив.
Оголюється на пляжі. Обговорює Бога.
12.11.2013