Олександр Михед – письменник, літературознавець, культуролог, куратор мистецьких проектів (літературних проектів PinchukArtCentre, літературної частини фестивалю «ГогольFest»), автор книги «АмнезіЯ». Вона стала основою літературно-мистецького мультимедійного проекту (www.amnezia.in.ua), що увійшов у сімку найкращих проектів світу за версією фестивалю «SOUNDOUT» (Берлін, травень 2014) та збірки оповідань «Понтиїзм». Цього року у «Видавництві Аннети Антоненко» вийшов новий роман Сашка «Астра», який він уже встиг презентувати в 11 українських містах. З нового роману ми й почали розмову:
– Розкажи про нову книгу: про що вона?
– Психотрилер «Астра» – це історія вигаданої молодої людини, яку звати Віктор Варецький, ‘86 року народження. Протягом роману він вирішує декілька важливих життєвих питань. Починаючи від того, що він не знає свого батька і хоче знайти відповідь на те, хто він і як з’явився на цей світ? Те, до чого він, зрештою, доходить, може вразити не лише Віктора Варецького, а й, сподіваюсь, читача. З іншого боку, Варецький намагається зрозуміти, як влаштований цей світ. Як це відбувається: він отримує пропозицію відвідати таємничий семінар в Карпатах, в містечку Терновці. І протягом семи днів семінару він з іншими учасниками обговорює найважливіші тексти світової цивілізації: починаючи від Платона та Арістотеля, через «Левіафана» Гоббса, доходять до Гавела, Сартра, Толстого… Протягом цих семи днів Варецький розуміє, що усі тексти взаємопов’язані, це код, який він хоче розгадати.
За жанром це психотрилер. Я хотів створити книгу, яка б резонувала з читачем будь-якого рівня підготовленості. Незалежно від культурного бекґраунду кожен, кому вона потрапить до рук, мав би зчитати свій рівень. Крізь форму захопливого психотрилера я хочу поговорити про глибші цінності, які залишаться із читачем.
– На що ти робиш ставку в своїх проектах, аби вони були успішними? Що для тебе як для куратора важливо у роботі з проектом?
– Я б радше говорив про літературні проекти і про представлення своєї творчості. Я працюю в полі так званої мідл-літератури. Це поняття, яке окреслює простір між високою літературою і масовою, та бажання ховати у масовий жанр глибші смисли. Я зацікавлений у максимально широкій аудиторії, у розважальній розмові з серйозним підтекстом. У західній арт-критиці є поняття striking image – це зображення, яке б’є. Мені хочеться створювати літературу, яка б вражала. Але вона повинна говорити про загальні цінності та використовувати класичні механізми катарсису, провокувати читача на глибшу розмову.
– Що для Тебе є прикладом вражаючої літератури?
– Добрим прикладом є Ніл Ґейман. Він починав як автор графічних романів, згодом перейшов у об’ємніші жанри. Його найвідоміший роман - «Американські боги», але найбільше мені подобається його коротка проза. У ній Ґейман демонструє вражаючу фантазію. У нього є оповідання «Жовтень головує» (October in the Chair), у якому липень та серпень сидять за спільним вогнищем із січнем та лютим, і кожен із персонажів є місяцем, а жовтень розповідає свою історію. Також у Ґеймана є оповідання «Інші люди» (Other People) у стилі стрічки Мебіуса. Перша фраза є останньою фразою цього оповідання, тому ти не можеш вийти за його рамки. Є ще один дуже цікавий письменник, Джо Гілл. Це син Стівена Кінґа, його збірка малої прози називається «Привиди ХХ століття». У ній є вражаюче оповідання «Поп-арт» (Pop art), історія про хлопчика, який був надувною кулькою. Вона написана з максимальним реалізмом. Твориться хитка нестабільна реальність, і ти занурюєшся у неї з головою. До вражаючої літератури можна віднести також Паланіка. Але Паланік часто переступає межу, це вже поняття трансгресивної прози. Він показує те, на що читачеві неприємно дивитися, але очей відвести він не може. У своїх спробах я лише підходжу до цієї межі. Звідти уже летить шмаття різних субстанцій, але я зупиняюся на цій межі. За нею література стає зовсім інакшою і говорить про інші речі. На перетині цих імен виникає мій примарний орієнтир, але також включаються пласти класики, античної літератури.
– Ти цілком відверто говориш, що зацікавлений у якомога ширшій аудиторії. Буктрейлер, перформанс за сюжетом оповідання – у цьому більше літератури чи реклами?
– Буктрейлер, знятий для «Астри» – приклад того, що хоче робити наша команда, створюючи якісний конкурентоздатний продукт. Він стартував на початку березня, на сьогодні зібрав близько трьох тисяч переглядів. Читачі вражені тим, що можна зняти відео про книжку. Я починаю діалог із потенційним читачем ще до того, як він бере книжку до рук. Уже беручи книжку, після переглянутого трейлеру, він розуміє загальну атмосферу. Це працює на рівні кінематографічних образів, які я використовую і в «Понтиїзмі», і в «Астрі». Світ у цих книжках максимально візуалізований. Що стосується акції, яку ти згадала – це було у «Щербенко Арт Центрі», в рамках виставки «Ресентимент» нас запросили зробити певний перформанс (http://anetta-publishers.com/news/89). Це було своєрідне закінчення циклу – завершується історія «Понтиїзму» і починається історія «Астри». Перформанс мав за основу оповідання «Проповідь» із попередньої книги, для мене це було дуже важливо. Я мав нагоду зробити режисерську версію «Понтиїзму», розкрив деякі секрети книги, інтертексти одного з оповідань. Коли актор Роман Ясіновський зачитував колаж на основі «Проповіді», туди було включене одне з оповідань Джеймса Джойса зі збірки «Дублінці». Ця акція показувала, що сховано за текстом, який ти читаєш. З одного боку це був інтердисциплінарний вихід, а з іншого ми попрощалися із попередньою книгою і кинули перший погляд на нову.
– Ти викладаєш на літературній творчості. Як постійна думка про інтердисциплінарну взаємодію впливає на Твоє сприйняття та подання літератури студентам?
– На моїх бідолашних студентів це має безпосередній вплив. Скажімо, ми проходимо стиль мінімалізм. І одним із їхніх завдань є опис робіт мінімал-арту. Якщо ми говоримо про автобіографічну прозу, вони мають завдання написати розбір будь-якого мистецького автопортрету будь-якої епохи. Так само ми конспективно розглянули історію новітнього українського мистецтва. Щоб показати роботу з міфом, я використовую кінематограф. Щоб показати прийоми Голлівуду, які варто застосовувати в прозі, я теж показую фільми. І тому у мене відбувається інтермедіальне навчання. Я переконаний, що письменникам варто не лише читати якісну літературу. За ідеальних обставин вони мали би іти в інші сфери, отримувати там або натхнення, або те знання, яке впливатиме на них. Такий підхід часто викликає здивування студентів. Я ставлю перед собою завдання свого роду «тотальної освіти» і демонстрації якомога більшої кількості стежок, якими вони можуть піти.
– Серед Твоїх проектів було чимало у форматі «автор + актор/музикант». Що отримує література від змішування жанрів, поєднань із іншими видами мистецтва?
– Найкращими є не одноразові проекти «актор плюс музикант» чи «поет плюс актор». Набагато важливішою є довготривала співпраця або опрацювання довготривалих стратегій, у які кожен із гравців вносить свій висококваліфікований внесок. Водночас, відбувається взаємний обмін та навчання. Тому що немає нічого поганого в тому, що поет підгледить акторську техніку. Це взаємна співпраця і підтримка. Загальне збагачення відбудеться лише тоді, коли ми зрозуміємо, що робимо спільну справу і коли досягнемо солідарності між цехами. Два роки тому я працював над «Амнезія project», дивився за роботою нашого програміста, і був у захваті від його структурованого підходу до проекту, чіткості конструкцій та алгоритму роботи. І це вже не просто інтердисциплінарний, а «контрсуперінтердисциплінарний» підхід! Взаємне навчання дуже потрібне.
– А якщо текст насамперед був написаний суто для читання, чи не думаєш, що він втрачає, коли ми додаємо музику, наприклад? Це не заважає сприйняттю?
– Все залежить від тексту. Є куратор, який має певну концепцію. Він може взяти текст, показати його за допомогою акторів, або певного музичного оформлення, або перформансу, створити на нього новий погляд. Важливо, щоб це не було притягнуто за вуха. Текст диктує, що з ним можна робити, а не концепція, під яку ми підганяємо певні елементи.
– Як Ти працюєш із текстами в своїх літературних проектах? Відштовхуєшся від них, чи від загальної ідеї?
– Розкажу один приклад. У грудні 2011 року в рамках Літературної програми РАС я робив літературний марафон «7 про 20» – 7 українських поетів і письменників про 20 номінантів на премію PinchukArtCentre (http://pinchukartcentre.org/ua/photo_and_video/photo/17131). Знаючи творчість митців і письменників я міг прогнозувати, що той чи інший митець буде близьким саме для цього літератора, і він зможе написати новий текст безпосередньо про цей мистецький цикл чи роботу. На виставці було представлено роботи, скажімо, з серії «Самотність» молодого дніпропетровського художника Микити Шаленого (http://pinchukartcentre.org/ua/photo_and_video/video/16754/16770). Живописні полотна розповідають історію самотнього клоуна у мегаполісі. Дивлячись на ці роботи, я чітко розумів, що є прямі перегуки з творчістю Артема Полежаки. Для проекту я знайомлю Полежаку із роботами Шаленого і пропоную написати нові тексти. Коли Артем зайшов у виставковий зал, мені не треба було нічого пояснювати. Ідентична історія відбулася з Анатолієм Дністровим, коли він побачив роботи Гамлета Зіньковського, представлені на тій виставці (http://pinchukartcentre.org/ua/photo_and_video/video/16754/16758). І його коментар про ці роботи був просто екстраординарним.
– Ти говориш про необхідність трансформації простору і одночасного підлаштовування під простір, у який потрапляєш. Що ти маєш на увазі?
– Щоразу, коли заходиш в зал, спробуй його змінити. Перестав стільці, перебудуй простір таким чином, аби він працював якнайкраще для глядача і для тебе, для твоїх смислів. Неможливо прийти в стабільний простір. Відчуваючи його, ти підлаштовуєшся і вибираєш потрібну інтонацію. Є різниця між тим, коли ти приходиш в аудиторію до студентів і коли ти виступаєш у хіпстерському арт-кафе. Це дві різні розмови, перша з яких відбувається о 13 годині в п’ятницю і діти хочуть їхати додому – тому ти говориш якомога швидше. А друга – в середу ввечері з хіпстерами, які максимально відкриті до тебе, ти маєш можливість неквапної гарної розмови, яка влаштовує усіх. Це приклад того, як, відчуваючи простір, ти можеш працювати із звичайною літературною презентацією. У випадку виставки усе залежить від бюджету. При мінімальному бюджеті ти працюєш зі стінами або вибудовуєш найелементарніші структури. Зазвичай, ми не знаємо, до кого ми йдемо, ми вибудовуємо діалог у процесі презентації, тому не можемо з самого початку розуміти очікувань аудиторії. Але перед презентацією ти маєш максимально підлаштувати простір під себе, створивши умови для режисури, яку проводитимеш у цих декораціях.
– Ти відомий як куратор успішних проектів, але останнім часом займаєшся літературою, щойно повернувся із туру 11 містами на підтримку «Астри». Кураторська робота більше не приваблює?
– Уже близько року я не реалізовував мистецьких проектів. Останнім була літературна програма Гогольфесту минулої осені, який ми робили спільно з Анастасією Євдокимовою. Зараз мені набагато цікавіше працювати на інших кураторів, з’являються дуже цікаві інтердисциплінарні взаємодії із театральними режисерами, хореографами. У травні відбуватиметься прем’єра дуже оригінального хореографа – Крістіни Шишкарьової. Вона робитиме нову версію балету Стравінського «Весна священна», для якого я написав лібрето. Ця штука називатиметься балет-антиутопія, вона матиме свій сюжет, персонажів, усе буде побудовано на класичній традиції, але в новій інтерпретації. У таких проектах мені набагато цікавіше зараз працювати – вже не як менеджеру, а як автору. Досвід кураторства допомагає мені в розумінні того, чим би я хотів займатися. Він надихає і дозволяє чітко бачити як цілі, так і засоби для їхнього досягнення.
27.04.2015