«Така чудова музика не може залишитись непоміченою»

Олександра ЛЕНИШИН

Цієї осені у Львові триває проект “110 років Музикальній кам’яниці”. Бо саме цієї осені виповнюється 110 років, відколи Соломія Крушельницька придбала у Львові будинок і стала повноправною громадянкою міста. Завдяки такій власниці №23 на тодішній вулиці Крашевського (нині – Соломії Крушельницької) дістав назву "Музикальної кам’яниці". З 1989 року тут працює музично-меморіальний музей легендарної оперної примадонни, нашої землячки.

У рамках проекту “110 років Музикальній кам’яниці” 3 листопада на Соломії Крушельницької, 23 відбувся концерт камерної музики за участі лауреатки 1-го міжнародного конкурсу імені С.Крушельницької – Олександри Ленишин (колишня львів’янка, сопрано), Браяна Філдгауса (фортепіано) та Орести Ленишин (скрипка). Подружжя Олександра і Браян, які репрезентують Нідерландську оперу, спеціально прибули з Амстердаму для участі в концерті.

Про те, як сприймають українську музику на Заході, та про багато іншого розмовляємо з Олександрою Ленишин.

- Лесю, що тебе примусило полишити всі твої амстердамські справи і прибути сюди заради одного камерного виступу?

- Якось виходить так – я абсолютно не порівнюю себе і не ототожнюю, але все, що пов’язано з ім’ям Крушельницької, для мене є глибоко особистим. Починаючи з конкурсу імені Крушельницької. Я тоді була вагітна, і моя дитина тихенько сиділа в мене в животику і слухала. І коли народилася донечка, то ніхто навіть і не мав сумнівів, що ім’я її буде Соломійка. А потім мене запросили в музей. Тоді, в 1989 році, будучи ще філіалом музею Івана Франка, музей Крушельницької почав розвиватися самостійно в будинку, в якому вона мешкала. Для мене почав відкриватися світ Соломії.

І так мало-помалу Крушельницька входила в моє життя. Я навіть не знаю, як, яким чином. Навіть це крісло велике, що стояло в залі для фортепіано, – на нього не можна було сідати. Дивишся – і таке враження, що там присутня Крушельницька.

Потім концерти, які вони починали робити і в яких моїм незмінним творчим партнером була чудова піаністка Ярослава Матюха, вечори-спогади про відомих українських співаків і композиторів. Мені запропонували на основі концертних програмок і оперних афіш Крушельницької зробити концерт. Це була цікава пошукова робота. По програмках ти дивився, по афішах, по всьому, що можна було знайти. Після того телебачення зробило програму під назвою «Музичний салон «Соломія»». Як зараз пам’ятаю, як ми записували дуже довго…

І так помалу воно стало, наче моїм другим домом. Ці люди справді бережуть всі ті надбання, все те, що належало Крушельницькій, – не тільки речі, а її дух, мистецьку таку атмосферу. Вона завжди якась дуже особлива. Тут немає ніякої помпезності, тут все для душі. Я вважаю, що це велика заслуга тих людей, які тут працюють.

І так воно мені по житті. Соломія Крушельницька мешкала в Італії, співала на різних оперних сценах, їздила по цілому світу. Я не їжджу, мешкаю в Голландії, співаю в національній опері, іноді маю якесь соло певної ролі. Тобто, я абсолютно не повторюю її шлях, бо я є інша. Але так відчуваю по духу, так само роблю, як вона. Як якийсь концерт, і я маю можливість, то закінчую українськими піснями. Тому що в Голландії більше знають про Росію (ще з часу, як Петро І кораблі будував, і це є трошки інша традиція). Але навіть якщо я беру російську програму (публіка йде, бо знає Мусоргського, Чайковського, Рахманінова), я завершую цю програму солоспівами Лисенка, Людкевича, Барвінського, українськими піснями. І вони з відкритими очима кажуть: «О, яке ж то гарне, що ж то таке? А що ж це за пісні?». І так я повертаю, по можливості, хоч якусь краплинку.

- Ти кажеш: «Я себе не рівняю до Соломії Крушельницької». Але, проте, зараз для Львова ти все одно так чи інакше є сучасним відповідником Соломії Крушельницької. Вона жила в Італії, ти – в Голландії. Вона популяризувала за кордоном українську народну пісню, ти популяризуєш, наприклад, творчість Василя Барвінського…

- Я можу ще сказати: є такий «Моцарт Філгармоніш Оркестр», я знайома з його диригентом. Вони робили в рамках «Російських днів у Голландії» концерт і питали, чи я не хочу щось з ними заспівати. І запропонували мені «Думку Парасі» Мусоргського. А я їм кажу: «А, можна, й українське? Воно дуже гарне. Можна, я вам запропоную?». «Ну, добре, давай». Я з великими труднощами діставала і пересилала оркестровий варіант «Місяцю-князю» Барвінського, Браян як диригент зробив деякі виправлення, тому що це стара копія була. Браян фактично оркестрував заново, відповідно до складу інструментів того оркестру (малий симфонічний оркестр). І ми над цим працювали, а вони сказали: «Концерт у листопаді». Ну, добре, в листопаді, то в листопаді. З музеєм узгодили, на яке саме число можу приїхати сюди, до Львова (бо до Львова все ж таки далі, і треба мати, як мінімум, три дні, а, може, й більше – мені вдалося більше отримати, відмовитися від одного проекту і так за свій кошт приїхати). І, як на біду, я довідуюсь, що конкретне число листопада – це 3 листопада. Тобто, сьогодні я мала теж співати «Місяцю-князю» Барвінського там, з оркестром. Я дуже хотіла це зробити. Але я не в відчаї, я маю велику надію, що ми це ще зробимо. Тому що тому диригентові дуже сподобалося. І навіть якщо це звучатиме не в самому центрі – концертгебау, а в якомусь маленькому залі, нехай. Воно з часом мусить десь себе проявити. Тому що така чудова музика не може залишитись непоміченою.

- Будемо сподіватися. До речі, ти згадала, що Браян робив оркестровку. А як тобі взагалі вдалося його залучити? Як давно почалася його така участь? Все ж таки він англієць…

- Тут спеціально нічого не треба залучати. Браян дуже любить українську музику. Коли ми приїздимо до Львова, приходимо в товариство хору «Вірли», і «Вірли» починають співати, він тільки сидить і розчиняється в тому. Він тільки цього хоче, він тільки цього чекає. І коли вони поспівали, йому не треба вже ні спілкування, ні нічого. І так у нас це знайомство почалось, і так він полюбив українські пісні, буває, що реагує дуже чутливо. Так що мені його не треба переконувати. Як якась мелодія припаде до душі, іноді сам каже: «А, може, я аранжування би зробив?». Мені це так подобається.

- Барвінський – це була його ініціатива?

- З Барвінським – я привезла туди цю музику. Коли я приїхала, привезла всю українську музику, а все решта – Пучіні та інших композиторів, звичайно, він знає і без репетиції грає. А української музики він не знав. Це я йому привезла Людкевича, Лисенка, багато наших композиторів. В тому числі і Барвінський був. І він від Барвінського найбільше перечулений був. Тому що Барвінський пише дуже піаністичні, дуже професійні речі – там є, що пограти, там є, що робити і співаку, і піаністу. І воно настільки гарно в гармонії – коли вдвох. Там справді є такий гарний, чудовий ансамбль в усіх його творах, піснях. І, власне, коли ми були в роботі – так от, для себе, йому це дуже подобалося – займатися Барвінським.

Нам запропонували концерт. Концерт був коротенький – на півгодини. Там Браян мав грати зі співаком разом, і той співак захворів. Він запропонував замість того співака мене. І так пішло. І реакція була дуже добра. Бо голландці, я ж бачу, відкривали для себе цього композитора.

- Тобто, Браян і голландська публіка об’єктивно підтвердили ті оцінки, які у нас дають Барвінському. А скажи, ти ж там не є таким «Робінзоном» на «безлюдному острові»? У мистецькому житті Голландії українці присутні?

- Очевидно. Але нема там такої спільноти, і нема в нас на теренах Голландії окремої церкви греко-католицької, до якої я ходжу. Це там, де люди можуть зустрічатися, бачитися. Цього не маємо, і ми чисто випадково можемо з кимось зустрітися.

- А музиканти, художники українські?

- Якщо є, то вони такі, мабуть, «неофіційні»… Я бачила, зустрічала художників, але їхнього середовища не знаю. Бачила одного на вулиці художника. Так якось знайомишся. До речі, в Голландії з музикантами так на вулиці не познайомишся, як у Німеччині, що наші приїжджають і грають. Нема такого.

А ще хочу сказати: буде в грудні «Игрок» Прокоф’єва, опера. І там багато є слов’янських прізвищ. Серед них я побачила Павла Гуньку. Перед від’їздом встигла знайти його координати і зустрітися з ним на хвилиночку. Це є наш українець, народжений в Англії, який зробив велику масу справ. Зробив величезні записи. Це не просто записи, він вів велику пошукову роботу, щоби, наприклад, знайти всі твори Лисенка, яких і ми тут не знаємо теж. Він сказав, що ще чогось не знайшли з творів, які офіційно вважаються загубленими. А так вони мають комплект – 114 солоспівів Лисенка записаних на шести дисках у виконанні співаків різних національностей (Павло – єдиний українець). Він записував цей проект у Канаді за підтримки української діаспори.

Я дістала презент від нього (ще не послухала, бо це було перед від’їздом) – саме цей альбом. Він дуже втішився, що тут в опері є хтось із наших. А ще в опері «Игрок» співає Джон Дашак. Він теж народжений в Англії. Українець, кузен (двоєрідний брат) нашого Богдана Дашака. Тобто, його батько і батько Джона були рідними братами. Дуже цікава історія…

- Це колишнього ректора Львівської консерваторії племінник?

- Так. Дуже трагічна історія, я вважаю. Єдине, що Джон не розмовляє по-українськи. Але ми вже з ним знайомі, бо він уже не раз у нас був, ми запрошували його. Дуже гарний чоловік, чудовий тенор! Я дуже тішуся, що він із наших коренів.

Ось такі цікаві зустрічі бувають. У нас колись Кочерга був, співав в «Іоланті», «Катерині Ізмайловій»...

- Уже за твоєї присутності в Амстердамі?

- За моєї присутності. Я дванадцять років уже там. Були справді приємні зустрічі. Але загалом немає їх так часто. Надзвичайно приємно, коли бачиш своїх людей. Звичайно, тулиш їх до себе.

- Вертаючись до попереднього. От щойно був концерт у музеї Соломії Крушельницької, тематично пов’язаний з Крушельницькою. А водночас більше половини творів там були авторства Василя Барвінського. Хоч Крушельницька його заспівати просто не встигла. Отже, така велика присутність Барвінського – це просто твоя з Браяном велика прихильність до нього чи ще щось?

- Не тільки прихильність. Цього року в квітні відзначали 125 років з дня народження…

У Браяна є подарунок від музею. З періоду заслання Барвінського залишилися два його малюнки, зроблених олівцем – автопортрет і його руки, де написано: «Це мої руки». Копію цих малюнків і подарував музей Браяну. Браян до цього молиться. Поставив у рамочці у нас у студії, біля фортепіано.

Браян дуже його відчуває. Але чого Браяну бракує – це доброго інструменту. Каже, чи можна взагалі знайти у Львові, у Києві. Дотепер, де йому пропонували репетиції робити, такого нема.

- Тобто, вони не настроєні так, як треба, чи взагалі?

- І не настроєні, і, я думаю, сама якість звучання, сам інструмент. Я так розумію: якщо скрипка з часом старіється і краще звучить, то тут, певно, навпаки.

- Тобто, це не залежить від марки інструменту?

- Може, і від марки теж залежить. Я не настільки компетентна в технічних питаннях, але знаю тільки, що Браяна і ще двох людей від театру посилали спеціально на фабрику «Штайнвей», і вони серед того всього, що їм уже відібрали, відбирали спеціально інструмент.

Я особисто настільки цього не відчуваю. І як це можна вибрати взагалі із всіх цих чудових «Штайнвеїв» саме той? Адже вони всі чудові! Ні, він повинен чути всі барви звуку.