До сотих роковин від дня смерти (10. листопада 1838).
Коли поминаємо мертвих велитнів духа, ми звичайно побільшуємо їх значіння та заслуги — коштом їх попередників і наступників. Але Котляревському справді сталася велика кривда. Коли заглянути до наших історій письменства, шкільних підручників чи нечисленних студій на цю тему, то знайдемо лише стереотипні фрази про "першого письменника, що почав писати народньою українською мовою", про "картини стародавнього українського побуту", що він увіковічив у своїй "Енеїді" — і більш нічого. Його світогляд, його стиль, його поетика, його словник — ці всі питання лежать облогом, його "Енеїду" читають, його "Наталку-Полтавку" грають, але коли спитати кого, чи Котляревський є нині письменником актуальним, то відповідь напевне випаде негативно.
Отже з цілою скромністю, яка личить нефаховому історикові письменства, але і з цілою рішучістю, на яку має право кожна свідома людина, дозволяю собі висловити "єретичну" думку, що Котляревський є нині найактуальнішим письменником нашої старшої доби. Неактуальним його зробила східноукраїнська, а за її прикладом і західноукраїнська літературна критика, яка йдучи за російськими прикладами народницької й понародницької доби, завзято ставила в письменника на перше місце його "напрям", його дидактичні наміри, а вже на друге чи й на останнє місце його поетичний світ, його майстерність, його власні переживання. Мовлячи: "поэтом можеш ты не быть, но гражданином быть обязан". На цім спекулювали дрібні поетики, прикриваючи свою поетичну вбогість сірою мужицькою свитиною і тим дістаючись у передні лави українського Парнасу. Але правдиві поети, яким совість не дозволяла пускатись на такі спекуляції, не знаходили признання в наших літературних критиків та істориків, бо ці не знаходили в їх творах слів "боротьба", "кати", "воля" і т. д. Такі письменники були для них "естети", прихильники гасла "мистецтво задля мистецтва". У цій категорії опинився за якийсь час і Котляревський, бо критика народницького чи марксистського напряму не могла собі дати з ним ради. До боротьби він не кликав, катів не проклинав, волі не оспівував — то що було з ним робити? Правда, читати його було приємно, дивитись на його стареньку "Наталку" було куди приємніше, ніж на високодраматичні твори патріотичних драморобів — але вмістити його таки не було куди.
Через такий бездушно-формальний підхід наша критика проґавила в Котляревськім те найцінніше, що в йому в: саме його актуальність. Але будьмо справедливі. За тих часів, коли в нас установлялись критичні оцінки, себто наприкінці 19-го і на початку 20-го століття, перед українським національним рухом стояли інші завдання. То були часи "малих діл", коли за деревами не видно було лісу, то й справді та величезна проблематика, яку нині можемо нанизати до імення Котляревського, була тоді ні до чого. Але нині часи, слава Богу, змінилися. Доба "малих діл" відійшла у вічність, український рух свідомо та рішуче розвязує питання, що торкається самого ядра національного буття, воно ставить собі цілі, які виходять далеко за межі сьогоднішнього дня. Тимсамим настав час і для регабілітації Котляревського, для пізнання його ваги та значіння як провідника та дороговказу.
***
Куди вказує Котляревський?
На Захід його лице і в "Енеїді", і в "Наталці", і навіть у "Москалі-чарівнику" все обернене на Захід. Читаючи його, все бачиш перед собою освіченого европейця й вільного, ще не закутого в кайдани українця. Все в нього ясно, лагідно, тонко темперовано, навіть його сміх — це не регіт, а мудрий усміх майже античної людини. Його чудова душевна рівновага — це рівновага рівної людини, яка ніколи не знала над собою пана, яка знає собі ціну й про можливість неволі навіть думки не допускає. Що його герої з "Енеїди" це самі пани й пані — це зрозуміло, бо в такому середовищі відограється дія. Але і його Наталка — це справжня пані, хоч вона й бідна, тимчасово мусить терпіти лихо; подивіться з якою себесвідомістю й самопошаною вона тримається супроти дужчих, як гордо вона відповідає на немилі залицяння, спокуси й залякування! Її остаточна перемога — це не випадок, не навмисне гепі-енд, бо так того хотів автор, ні — це неминучий наслідок цілої її постави супроти себе й супроти зовнішнього світу. Котляревський просто не знає рабів і рабства, це поняття цілком чужі його психольоґії, у всьому, що він написав, відзеркалюється тільки психольоґія вільної нації, вільної людини, скажім не боючись цього слова — психольоґія панська.
Бо Котляревський був сином українського 18-го століття. Не треба того століття ідеалізувати, але воно на Україні ще було українське. Це століття ще бачило українських гетьманів, полковників, сотників і справжніх козаків, а не тільки "хліборобів козацького стану", це століття ще бачило Україну найдальшою передньою стежою західної цивілізації на сході Европи. це ще було століття, коли Україна висилала на захід учнів, а на схід — учителів. Московська державна зверхність вже відчувалась, але не було культурної зверхности. Москва, так би мовити, вже наступала Україні на нагнітки, але ще не влазила їй у печінки. Москаль і для Котляревського ще був чимсь далеким, майже лєґендарним, здебільшого смішним, у всякому разі орґанічно чужим. Ані на душу України, ані на душу Котляревського Москва ще тоді своєї руки не наложила. Котляревський був останній і чільний поет вільної України.
Скільки того сонця, того степового вітру, того широкого моря — колишнього козацького моря — у безсмертній "Енеїді"! Мало того, що вона дає картину стародавнього українського побуту" — вона дає образ стародавнього українського письменника, що опановував латину як свою матірну мову, вона зберігає скарб ідеально-чистої народньої лєксики, яку в дечому вже не розуміють нинішні вчені коментатори, вона вказує, як ті чужі слова, що їх давніше позичали безпосередньо з праджерела, потім стали позичати із Москви, вона свідчить про високий культурний стан України Котляревського, про її духову незалежність від Москви, про її наскрізь західню орієнтацію, про її ще живі звязки з античним світом. Довгу і повчальну картину розгорне перед нами "Енеїда" — коли вміючи її читати.
Традиція Котляревського — традиція наскрізь українська й наскрізь европейська — ще довго жила в українському письменстві. Нею були надихані "Оповідання Рудого Панька" та "Миргород", хоч і буди писані чужою мовою, її дух віє в багатьох оповіданнях Квітки-Основяненка, подекуди навіть у Стороженка. Але холодний подув із півночі все більше мертвив українську культуру, робив її неукраїнською, чи власне українською по формі й неукраїнською по суті. Вже в повістях Марка Воячка цей московський дух відчуваємо досить сильно, коли під московським духом розуміти спосіб дивитися на світ чи те, що загально називається "Mentalite". Наші письменники лютували проти Москви, проклинали її, накликали на її голову всі кари небесні й земні, ненавиділи її всіма клітинами свого тіла й всієї душі — але та душа все більше й більше просікалась чужою отрутою. Українська література помало ставала літературою російською, більш або менш щасливо перекладеною на українську мову. Свого найвищого щабля цей розвиток осягнув перед світовою війною у творах Винниченка. Рабом ставав усе більше й більше український нарід, рабським ставало все більше й більше українське письменство.
***
Отже: "назад до Котляревського?" Марно булоб проголошувати таке гасло, бо літературний розвиток кермується не гаслами, а динамікою переднього життя. Але і з другої причини це булоб марно: українське письменство нової повоєнної доби вже й без того цілком стихійно знайшло шлях до Котляревського, до його національної та европейської традиції. Рух київських неоклясиків, рух того харківського гуртка, що купчився довкола "Літературного Ярмарку" — це не що інше, як поворот до Котляревського, поворот болючий, гальмований, але тим не менше знаменний. А під чий знак стають тепер деякі молодші західно-українські письменники?
Цим поворотом нове українське письменство сплачує частину довгу тому поетові, кого сам Шевченко називав "батьком". Але це не досить. Не треба брати Котляревського так легко, як ми його досі брали. Треба його студіювати пильно і докладно, студіювати його поетичний світ, його історичне оточення, його життя, стиль, форму, погляди, його словник — це найбагатше джерело чистої української мови, — його вплив на інших письменників і впливи інших письменників на нього. Це ми винні Котляревському, але й самі собі, бо ті відкриття, які нас очікують на цім полі, сто- й тисячкратно винагородять нас за всі зусилля.
[Діло]
10.11.1938