В моїй розвідці про лужицко-сербскій нарід, поміщеної в фейлетонї 153 ч. "Дѣла", було сказано, що трудам великого патріота і ученого лужицко-сербского о. Горника і других лужицко-сербских учених удалося для їх бесїди винайти правопись, котру учені уважають звершенїйшою від нїмецкої і польскої. Коли читаю або чую про які-будь здобутки иних народів славяньских, звик мені на память приходити ваш нарід рускій, чи тож і він такими-ж здобутками повеличатись може? Таж бо ми нарід великій і численний, 20-милїоновий, ми не нинїшні, наша культура і наша письменність не нинїшня! Ми бо з нашого добра ще і другим удїлили! В сїм році припадають 900-тні роковини хрещеня Руси; а хрещенє принесло нам не лиш віру, але і просвіту і письменність. Принявши хрещенє, св. Володимир заложив школу в Кієві і спроваджував учених священиків з Греції і Болгарії, котрі наших предків учили грамоти. Неодовго виступили також учені Русини, що займали високі місця в єрархії церковній та не тілько переписували старословеньскі книги для богослуженя, але і самі писали власні твори: науки, проповіди, лїтописи, житя святих і др. І від того часу словесність наша живе і розвиваєся. Особливо в новійшій добі она значно зросла на кождім поли. Число виступаючих писателів, число книжок що року печатаних, число часописей у нас єсть значне. Маєм учених литератів і професорів руского язика, а однакож мимо всего того ми ще не покінчили з азбукою. І завсїгди ще повторяєся та сама исторія, котра ще з дитинних лїт в памяти менї позістала, що Русинам "по-за азбуку поступити годї".
Дивні то прояви бувають у славянских народів. Серби і Хорвати н. пр. говорять одним і тим самим язиком, але перші з них суть православні, другі католики, то перші уживають кирилиці а другі латиньскої азбуки, — і вже з тої причини діляться на дві окремі литератури. Могли-би під взглядом политичним і религійним ділитися, але під взглядом язика і словесности нїт чого дїлитися, бо хоч они і дїляться, таки язик зістане один і той сам. У Русинів знов инша проява: декотрі з них намагаються язик свій зидентификувати з язиком велико руским або россійским, і до тої ціли накручують они бесїду в письмі і добирають правописи; другі знов хотїли би свій язик як найбільше відрізнити від велико-руского або россійского і до тої ціли також добирают правописи. З того виходять спори правописні, котрі не обертаються єдино на поли лингвистики, а именно на поли наукового розслїджуваня звуків язика руского, щоби их відвітно віддати в письмі, але суть забарвлені висше наведеними взглядами, котрі по части суть і политичної природи. З-відти то походить, що спори о правопись у нас иногдї переходять границі умірености. Хоть і у иних народів нераз учені спорять о то, як мають писати, та ті спори нїколи не доходять такої висоти, як у нас. Чи писати е чи у в польскім, чи ss чи β в нїмецкім, рїшаєся на дорозї мирній, межи ученими. Звикло идеся за повагою якогось ученого. А хоть часами одна часть пише так, а друга инакше, — не спроваджує то роздору в народї.
Здавалось би, що нїт другого народу в світї, де би подібні спори правописні велись, як у нас. Однакож єсть ще один нарід в Европі, котрий має подібний спір правописний, а ним єсть нарід румуньскій. Як у нас так і у Румунів точиться борба межи етимологами і фонетиками, тут і там провадиться борба пристрастно, тут і там кромі язикових входять в гру ще инші взгляди, котрі не дозволяють тої справи остаточно полагодити. А що в змаганях правописних у Румунів можемо видїти образ наших змагань на тім поли і що на иних скорше добачуєм, що єсть добре а що зле, про-то хочу в короткости представити борби правописні у Румунів *), а потім перейду до таких-же у нас.
І.
По при клясичній латинї, котра була бесїдою письменною і розговорною немногих образованих кругів, жила в устах народу латина простонародна в різних италійских діялектах і розвивалася після свобідних правил язикових. І коли клясична латина стала вимирати, тогди та простонародна латина піднялася, і на єї то буйнім грунтї виросли нинїшні романьскі бесїди: италійска, испаньска, француска і румуньска. З тої то причини романист т. є. язикослов, що займався романьскими бесїдами, до своїх слїджень язикових більше находить підстави в архаїстичній, анїж в клясичній латинї. І ще в часах, коли клясична латина перемагала, уживано в письмі також і діялектів, і для них то, як н. пр. для оскійского і умбрійского були в уживаню осібні букви, котрі принято з азбуки кампанійских Греків, і після звукословних потреб розлично их змодификовано. (Моммсен і Кирхгоф.)
З-помежи всїх романьских народів Румуни або Волохи найбогатше і найвірнїйше доховали пнї і форми простонародної латини. В теперїшних своїх оселях підлягли они впливам славяньским. На дворах князїв і бояр говорено і писано по славяньски, а до язика в письмі примїнено азбуку славяньску "кирилицю". Помимо того нарід в старинних своих оселях, в давній Дакії доховав спадчину, принесену з Италії: латиньско-фалискійску азбуку, як о тім свідчать старинні надписи, котрі тепер сталися предметом археологичної науки. Кирилиця приноровлена до виговору румуньского перемогла і була в повній силї аж до кінця минувшого столїтя. Правопис в тім періодї була чисто фонетична, бо при писаню уважано лише на виговір.
В роцї 1780 Гавріїл Шинкай, єромонах Ч. св. В. В., доктор богословія і философії, видав Граматику румуньского язика, уложену Самуїлом Клейном (Микулом), монахом Ч. св. В. В. і сотрудником при церкви св. Варвари у Відні. Оба сі мужі виходили з тої засади, що румуньска бесїда єсть зіпсована латиньска, і що она про-то по крайній мїрї в письмї їй уподоблена бути повинна.**) Петро Майор в р. 1825 видав в Будї румуньско-латиньско-мадярско-нїмецкій Словар, при котрім умїстив розправу о румуньскій бесїдї. В тій розправі удержує він, що румуньска бесїда єсть далеко старша від Цицеронової, і різниться в правописи від Клейна (Микула) і Шинкая, але таки придержуєсь засади етимологичної. Ті три мужі були перші, що впровадили латиньскі букви до румуньского язика і придержувались виключно етимології.
Від того часу правопись румуньска прибрала троякій напрямок: строго етимольогичний, фонетичний і фонетично-етимольогичний, до сего часу ще не зістала уладжена. Побачимо, якими дорогами ишов дальшій єї розвиток.
*) Гл. “Die Entwickelungsgeschichte der romanischen Orthografie von prof. Karausch", поміщену в програмі гимназії в Радівцях за рік 1888.
**) В р. 1805 Шинкай видав друге виданє Граматики Клейна, в котрім в теорії держиться тої самої засади, але в практиці в дечім від неї виступає.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 02.11.1888]
(Дальше.)
Етимологичний напрям заступають именно три мужі: Лавріян, Максим і Ципарію. Лавріян (Tribanius Laurianus) видав 1840 р. у Відни книжку: "Tentamen criticum in originem, derivationem et formam linguae romanae in utrague Dacia". Максим спільно з Лавріяном видав академичний Словар. Однакож они так далеко посунулись в етимології, що их бесїда не відповідає дїйстности. Майореску (1874) так виразився о книжці "Tentamen": “Ся в латиньскій бесїдї написана книжка має на ціли показати чужинцям ту чисту бесїду, якою говорить румуньскій нарід, однакож такою бесїдою, яка в сїй книжці, нарід румуньскій нїколи не говорив і говорити нїколи не буде". Ті слова опамятали Лавріяна, він покинув свій систем і зблизив до фонетичного. Етимолологичну засаду задержав також Ципарію в своїй Граматиці і в осібній розправі. Він по найбільшій части годиться з Микулем, Шинкаєм і Петром Майором, однакож як виученє так і практичне приложенє правил єго ортографії єсть майже неможливі а навіть і само читанє утруднене. Сам автор одно і то само слово різно пише. Помимо того правопись Ципарія принялася взагалї межи Румунами в Угорщинї і Семигородї.
На Буковинї латиньску азбуку в письмі завів Аруне Пумнул. Он держиться фонетичного систему, котрий також задержує в своїй Граматиці виданій 1864 р. для шкіл середних. Сей систем також і буковиньске Товариство литературне приняло і усовершило.
В Румунії уживано по части кирилиці, по части же латиньскої азбуки. Князь Куза в 1860. р. заказав уживати кирилиці в урядованю. Однакож уживаючи латиньскої азбуки, не держалося жадного систему. І. Геліяде спершу уложив правопись на підставі чисто етимологичній, а потім в р. 1860 старався систем фонетичний погодити з етимологичним. Коли в р. 1866 Товариство литературне в Яссах "Junimea" забиралося до виданя своїх дїл, треба було правописи, котра би всїм вимогам вдоволяла. Тогдї Т. Майорескул написав розправу о правописи румуньскій. В тій основній розправі на підставі старанної порівнавчої студії язикової прийшов він до загально принятого результату, що румуньска бесїда стоїть в звязи з другими романьскими бесїдами, і своє з вітцівскої землї одїдичене ядро язикове, хотя під впливом чужих елементів язикових, в звукословю і флексії все таки дальше самостійно образувала. Відповідно до тої засади належить також і латиньску азбуку відповідно зужити. Він піддає про-то латиньскій алфавит і дотеперішні способи писаня критиці, і ставить свій систем, котрий дуже зближаєсь до фонетичного, і тілько в немногих (яких трех) точках від него різниться. Найбільшу трудність становить відданє звука ѫ і ъ латиньскими буквами. Сю правопись Майорескуля принято в Молдавії, і ще до нинї найважнїйше письмо румуньске "Соnvoribi literare" уживає тої правописи.
Кромі тих трех способів писаня були ще многі инші, котрі суть мішаниною різних системів, і в правописи спроваджували велике замішанє. Щоби сему замішаню кінець положити, підняла академія наук в Букарештї виготовленє загальної правописи, котру би всї Румуни мали приняти. Скоро тілько се учене тїло уконституовалося, і зараз взялось оно до правописи. Тогдї писано на Буковинї фонетично, в Семигородї і Угорщинї етимологично, а в Румунії як хто хотїв, від найкрайнїйшого етимологизму Геліяда аж до чистого фонетизму. В серпни 1867 р. зібралися учені члени академії з Румунії, Семигороду, Угорщини і Буковини для уложеня правописи. Більшість була за етимологичною правописею, однакож причини, які за тою приводили, були политичної барви. Они твердили, що "лише етимологична правопись може доказати латиньске походженє Румунів і може удержати румуньску державу вь контакті з західними романьскими державами і запевнити независимість румуньску". Дармо замітували фонетики, що правопись з такими справами не має жадної спільности і що она тим способом стаєся лише привилеєм деяких фахових учених, а велике число просвітних людей виключає. Етимологи на то не мали жадного иншого одвіту, як лиш той, що етимологична правопись власне длятого єсть добра, бо би треба учитись і над нею застановлятися. Вкінци ухвалено більшостею голосів правопись мішану етимологично-фонетичну, але тілько провизорично, бо як етимологи так і фонетики гадали, що их засада з часом побідить. Та помимо тої ухвали річники академій виходили в етимологичній правописи Ципарія, котрої однакож публичність не тілько що не приняла, але навіть строго єї оспорювала, так що вже за два лїта (1869) треба було знов зложити правописну комисію, котра знов ухвалила провизоричну правопись, але вже більше зближену до фонетики. Однакож і та правопись в протягу десяти лїт (1869—79) була ограничена лиш на річники і инші публикації академії, що більше, в публикаціях академій находяться многі похибки, бо самі члени академій єї не держались, писали як хотїли. А коли в тім часї Лавріян і Максим видавали академичний Лексикон (о чім було висше), як змістом так і правописею стягнули на себе негодованє публичности і найострійшу критику. Длятого в р. 1879 питанє правописне знов прийшло на порядок дневний. Многі члени академії були тої гадки, щоби видавати праці литературні в такій правописи, в якій хто пише, бо то дасть образ змагань правописних, а приписуванє правописи з гори до нїчого не провадить. Другі хотїли то питанє на пізнїйше відложити. Наконець в р. 1880 зложено знов правописну комисію. По дволїтних трудах і спорах наконець в р. 1881 принято 16 правил, котрими управильнено правопись, і таку приписано для шкіл середних. Однакож уже в другім році жалуванося на то, що так уложена правопись неясна і що навіть члени академії різно ті правила понимають. Особливо не могли погодитися, чим заступити ъ чи ѫ, чи одним знаком на кожде з них, чи кількома одвітно до походженя. Длятого академія наук знов постановила підтягнути правопись під нараду, і знов над нею (1884) розпрямлювано і до сего часу не покінчено.
З тих розправ академії румуньскої в Букарештї видно: 1) що та виходила з етимологичного систему Ципарія і крок за кроком зійшла на фонетику; 2) що етимологи виходили не так з наукового, як більше з политичного становища, гадаючи, що в етимології лежить спасенє румуньства; 3) що пишуча публичність безусловно клонилася і клониться до фонетизму і сильно віддїловує на постановленя академії. Длятого етимологія вже тілько не многих має прихильників.
Правопись академії в Букарештї по многих трудах і заходах зійшла на правопись буковиньску.
З повисше сказаного видно ще й то, що язик, хоть-би він як високо був розвитий і образований, хоть-би і як широко розпросторонений, — скоро він відбігне від живучої річи в народї, — старієсь і завмирає. Так сталося з язиком латиньским. Він відбіг від живучої рїчи народної, стався лиш язиком учених і верстви образованої, і мало по-малу виперли єго з розговору і з наук язики народні. Ще він удержуєся в церкви обряду західного і в богословію, але вже і богословскі часописи і книги пишуться також і в народних язиках. Так завмер також і клясичний язик грецкій, і сподїватися можна, що колись та доля постигне також і нинїшний письменний язик нїмецкій. "Єсть бо то — як читаю в одній ученій розправі — широко розширене ложне мнїнє, мов-би то бесїда розвивалася в висших кругах. Річ маєся противно. Не висші образовані, але низші необразовані верстви суть властивими творцями бесїди."
[Дѣло, 03.11.1888]
(Дальше буде.)
(Дальше.)
II.
Тепер пригляньмося правописному питаню у нас. Хотя розвиток правописи у нас ишов иншими дорогами як у Румунів, все таки найдемо много подобенства. І у нас провадиться борба межи етимологами а фонетиками, і у нас єсть три системи правописи з відмїнами, єсть т. зв. етимологична, фонетична і мішана правопись. І у нас панує гадка, що в правописи лежить спасенє і будучність Руси. Для обєдинителїв, котрі твердять об однім великім 50-милїоновім народї pycкім, єсть етимологична правопись якимсь палладіюм их ідей, она має нїби-то удержати звязь межи мало-руским а велико-руским народом. Противно-ж, для тих, що оборонюють окремішність і самостійність 20-милїонового народу мало- або украиньско-руского, єсть правопись фонетична охороною тої окремішности і самостійности. Наконець правопись етимологично-фонетична, яка находиться н. пр. в книжках шкільних, в "Дѣлѣ", "Зори" і т. и, не зриває з минувшостею, а намагаєся віддати і виразити властивости язика мало-руского або украиньско-руского. Отже знов, подібно як у Румунів, виходять на верх мотиви политичної природи. Ще і то треба завважати, що се питанє у нас так само як у Румунів не єсть полагоджене і спори не покінчені.
О правописи рускій писалося вже не мало, в то не лише в рускім, але також в нїмецкім язиці, наводжено і розбирано поводи за і против етимології і фонетики. Длятого не хочу всего того повтаряти, що писалося, а хочу приглянутися в короткости історичному розвоєви нашої правописи і єї теперішному станови.
Письмо і грамотність прийшли до нас з Болгарії. На старо-словеньских книгах церковних, прнесених з Болгарії, учено в школї кіївскій, котру заложив св. Володимир, принявши хрещенє, читати і писати. Нестор пише, що “словіньск язик і русьский єдин" єсть. Сих слів однакож не треба брати в змислї буквальнім, т. є. так, яко-би в часах Нестора дїйстно Словене (в Болгарії) і Русини тим самим язиком говорили, — були єї язики до себе лиш подібні, так що Русини з Словенами могли легко порозумітись, не так, як з Греками. Впрочім Нестор під язиком словінським розумів той язик, котрим він сам писав, а той язик уже значно різнився від язика словеньского, з Болгарії до нас занесеного, котрий ми теперь старо-словеньским називаєм. Був то язик вже зрусчений. Язик бо старо-словеньскій на Руси скоро підляг впливови язика руского, і то насамперед в виговорі, а потому в флєксії. Особливо фонетика руска насамперед відбилася на язиці старо-словеньскім, бо звуки старо-словеньскі (ѫ, ѧ, ъ, ь самогласні р, л) зістали замінені відповідними рускими, на перед в виговорі, а потім в письмі. При переписуваню старо-словеньских книг церковних декотрі переписователї держалися ще букви, переписували точно буква за буквою, так як находили в оригиналї, як то видимо н. пр. в євангелію Остромировім з р. 1156. Другі знов ті букви, котрим в рускім язиці не відповідають звуки, замінювали иншими рускому язикови властивими, і про то вмісто ѫ писали s, вмісто ѧ писали ѩ і т. д., як то видно н. пр. в договорах з Греками з X. віку, поміщених в Несторовій лїтописи, в Зборниках Святослава з рр. 1073 і 1076. У власних же творах словесних Русини вже зовсїм не уживали таких букв, котрі не відповідали звукам, які находились в рускій бесїдї. І чим дальше пійдем за розвитком рускої словесности; то побачимо, що руска жива річ чим раз більше вдираєся в письмо і язик старо-словеньскій, перетворюєся в новий, т. зв. церковно-словеньскій язик, котрий у нас був письменним аж по конець XVIII. віку. Як народний язик рускій втискався в письменність і як впливає на єї зміну — се показати не прийшло-би менї тяжко, однакож оно переходило-би границі сеї короткої розвідки. Покажу то лиш на кількох примірах. В старо-словеньскім язиці букви г, к, х не терплять по собі самогласної и, а ся послїдня знов не зносить перед собою тих гортанних, і длятого перед и гортанні переходять на сичачі (г на з, к на ц, у на с), по гортанних же завсїгди стоїть ы (в. пр. рози, рогы, дуги, духы); в рускім же язиці противно: по г, к, х, нїколи не чути і не пишеся ѡ, лиш и (н. пр. роги, духи.*) і як-жеж тепер в наших церковних книгах находим? Всюди по г, к, х кладесь и, що уважаєсь за правило, а то нїчо иншого, як тілько вплив фонетики рускої. — В старо-словеньскім язиці согласні ц, ч, ш, ѱ не зносять по собі самогласних ѣ, ѩ, ю. Єсли-ж в старинних памятниках находимо форми: отцѩ, врачѩ, кошѩ, плащю, отцю, отцѣ, врачѣ, кошѣ, плащѣ, Хортицѣ (gen. sing.), то хто-ж не бачить тут впливу рускої народної фонетики? Таких і тим подібних примірів могли-б і ми навести множество. І коли-б і наша письменність була тою дорогою дальше поступала була-би певно народна річ взяла перевагу, і письменність була-би зовсїм визволилася від старо-словеньских форм. В тім розвитку спинили єї граматики, котрі у нас появилися при кінци XVI. і на початку XVII. віку.**) Ті то граматики спинили вплив народного язика на письменність, бо влили письменний язик в певні сталі форми, котрих держалися особливо священики в письмі их церковного або богословского змісту. Світскі писателї і на дальше не могли позбутися впливу народної річи.
При кінци XVIII. віку виступив Иван Котляревскій, котрий народну річ, живучу в устах народу, впровадив в письмо. Для тої річи мусїв він також приспособити і правопись, щоби вірно віддати народний говір. Він задержує ту азбуку, яку застав, лиш приспособлює єї до народного виговору. За ним пійшли і другі україньскі писателї. Але з часом грамотність россійска чим раз то більше стала ширитись по землях заселених україньско-руским народом, єї учено в школї, а навіть в церкви стали читати книги церковні після виговору россійского. З декотрими буквами (н. пр. с, ы, и, г) вже не вязано звуків руских, лиш россійскі. Длятого тож пізнїйші писателї україньскі числилася з россійским виговором букв, в про-то такої уживали ортографії, котра би властивости україньско-руского увидатняла в противуположности до виговору велико-руского, ащоби україньско-руских творів не читано на лад россійскій. Таким способом повстала т. зв. фонетична правопись, котра переходила різні види, аж доки єї не усталив Куліш, від котрого єї також кулїшівкою названо. В Россії для україньско-руских письм фонетична правопись сталася конечностью, бо коли вже від найнизших шкіл всюди учать вимавляти букви на лад россійскій, коли навіть в церкви богослуженє відправляють і книги церковні читають на лад россійскій, навіть в місцевостях україньско-руским народом заселених, — то кожду україньско-руску книжку, писану давним (так званим етимологичним) ладом, читали-би з-россійска, з чого вийшов-би якійсь дивоглядний язик: анї рускій, анї россійскій, щось такого, як давнїйше наші вислужені жовнїри, повернувши з війска, говорили анї по руски, анї по чески.
Коли у нас появилася перша народно-руска книжка (Русалка Днїстрова), то автори єї старалися також і азбуку приспособити до виговору нарідного. Се старались і пізнїйші писателї і граматики. Они позаводили н. пр. ӧ, ô, û, ê, ё, навіть прібували завести ў. Тілько-ж у нас не було потреби братися до так радикального средства, як на Українї, не треба було заводити т. зв. фонетики або кулїшівки, бо у нас ніхто не читав і не читає букв на лад россійскій. Аж в новійших часах декотрі писателї, задля литературної спільности з Україною, зачали в своїх письмах уживати фонетичної правописи.
*) Тілько Лемки по г, к, х вимавляють грубе ы, н. пр. рогы, вовкы (також вовци), мухы, духы.
**) В 1591 р. вийшла у Львові: Грамматика доброглаголиваго єллинословенскаго язика совершеннаго искуства осми частей слова, видана спудеями Братскої школи. В 1596 р. вийшла у Вильнї Грамматика словенска совершеннаго искуства осми частей слова і пр. Лаврентія Зизанія, котрий також видав Славяньскую азбуку і Лексикон сиріч реченія із словенскаго на простий рускій діалект истлковани. В 1691 р. видав у Вильнї Мелетій Смотрицкій Грамматики словеньскія правильнос синтаксма.
(Конець буде.)
[Дѣло, 05.11.1888]
(Конець.)
Фонетики кажуть: "Пиши так як говориш, не оглядайся на етимологію слова". Етимологи говорять: "Пиши так, щоби з правописи було видно походженє слова". А вкінци ще инші стоять по серединї і говорять: "Пиши так як говориш, а єсли можеш в письмі виразити походженє слова, то і на то уважай. Таким способом маємо трояку правопись, як то було висше сказано.
Але заходить питанє, чи тож так звана етимологична правопись дїйстно єсть етимологичною? Вже п. Партицкій виказав був, що та так звана етимологична правопись не єсть етимологична; длятого я над тим дальше розводитись не буду. Але хочу поставити таке питанє: Коли св. Кирил трудився над грамотою словеньскою, якої то засади він держався: чи етимології, чи фонетики?
Для нас нинї очевидно правопись св. Кирила єсть етимологична, позаяк язик наш в розвою дальше поступив, і з старо-словеньских форм ми нинї поясняєм наші форми. Але тогди, коли св. Кирил букви винаходив для словеньскої бесїди, то він не оглядався на етимологію, бо був-би мусїв сягати дальше в старину, щоби тогдашні форми з давнїйших випровадити, а до того він не мав анї часу, анї средств, анї в загалї лингвистика тогди так високо не стояла, щоби о щось подібного покуситися мож було. Він брав язик такій, якій тогди був живучій, прислухувався виговорови і старався кождий звук докладно віддати знаком (буквою). І в тім єгo велика заслуга і великій талант, що зумів всї звуки докладно відмітити. Єсли-би св. Кирил був инакше поступив, ми би нинї не мали належитого образу тої бесїди, котрою проповідували св. Кирил і Методій. Бо коли-б они инакше були писали, а инакше читали, хто-ж би нинї дійшов того, як належало читати? З тої то причини правопись св. Кирила для єго часів була радше фонетична анїж етимологична.
Тую нашу гадку стверджають різні факти, з котрих для приміру кілька наведем. Самогласні в словах старо-словеньских суть по части основні, по части же повставші з иних через степенованє, ослабленє, уподобленє, часто суть лиш вставними для лучшого звука або замінені з иними. Возьмім за-для приміру самогласну а. В слові пасти єсть а корїнне (основне), в слові сжагати повстало оно через степеньованє з е (жег), в слові палити через степенованє з л (пл), в мрак через степенованє з р (мрък), в тварь через степенованє з о (твор), в слові трава через степенованє з оу (троу), в квас через степенованє з ы (кыс). В слові олтарь перейшло а в о, в слышати а повстало з ѣ (слишѣти), в добраго повстало а через уподобленє з ѩ, (добраѩго), в слові брати зістало а вставлене.
Чи-ж можна в письмі відмітити всї ті переміни і означити, з чого кожде а повстало? Щоби отже етимологично вивести кожде таке слово, то на кожде а треба би иного якогось значка. А що подібним перемінам подлягають всї самогласні, то би ми мусїли до безконечности азбуку помножити, щоби походженє кождої самогласної відмітити. Що в старо-словеньскім поводованося переважно виговором (фонетикою) а не етимологією, може нам на доказ послужити ще і та обставина, що в глаголитских і найдавнїйших кирилицких жерелах буква ѣ заступає два звуки: властиве ѣ і ѩ, а то длятого, що в тих сторонах, де ті памятники були писані, в виговорї не розрізнювано ѣ від ѩ, хоть етимологично взявши, що иного єсть ѣ, а що иного ѩ. То само мож заключити з ужитя букв ъ і ь; ъ повстало з о і оу, ь знов з и з ьъ, а однакож в письмі того не відмінено, з чого повстало ъ і ь.
З того всего слїдує, що правопись, котру у нас називають етимологичною, на ту назву не заслугує: єї би скорше мож назвати историчною, бо має за собою минувшість, а так звана кулїшівка єсть новійшої доби.
Яко исторична правопись має она много за собою і не так легко єї можна покинути, бо до неї ми привикли. Але з другої сторони за кордоном она в теперїшню добу неможлива. Як ми россійскі книжки читаєм нашим виговором, і то нас баламутить, що декотрі гадають якоби той язик був якимсь висшим, письменним нашим язиком, — так в Россії наші книжки читають виговором россійским і гадають, що ми пишем якимсь зіпсованим жарґоном.
Обі правописи про-то, наша исторична і україньска фонетична, мусять обік себе жити, розвиватися і усовершати, доки колись в будучности одна не переможе. Котра з них переможе, нинї видавати засуд було-би за передчасно і неоглядно, — то покаже будучність. Не поможе тут жаден засуд, анї ухвали яких-будь зборів, бо питанє правописне мусить рїшатися дорогою науки і практичного приложеня. Против води годї плисти; язик має свої закони, після котрих розвиваєся, и нїхто их змїнити не може. Длятого то дуже розумний і практичний був зазив одного Русина з Манастириск, пересланий сегорічним зборам общества Качковского в Дрогобичи в менше-більше слїдуючих словах: "А ви редактори і професори.... про азбуку ся не сварїть".*)
Дїйстно, трудїмся на поли просвіти народу совістно і щиро, а про азбуку не сварїмся, зоставмо правопись єї природному розвиткови. І єсли розвиток правописи не буде спинятися посторонними взглядами, єсли писателї наші будуть дбати про чистоту язика і про правдиву просвіту народу в єго язиці, а при тім не будуть поводоватися пристрастьми, то і правопись наша усовершиться і усталиться. Примір румуньскої правописи міг-би нас в многім поучити.
*) Сей привітний вірш не був оголошений. Ал. Т.
[Дѣло, 08.11.1938]
08.11.1888