Здається, що лише учора президент Росії Владімір Путін захопив увагу всього світу своєю пропозицією встановити міжнародний контроль над сирійською хімічною зброєю. Для багатьох цей вправний маневр був чітким сигналом: Росія нарешті повернулася у вищу лігу дипломатії.
Але ми бачимо тепер те, що на короткий час затьмарили заголовки новин. З того часу, коли Путін повернувся на посаду президента минулого року, його зовнішня політика стала зазнавати невдач. Росія востаннє зіткнулася з такою серйозною необхідністю переосмислити свою роль у світі понад чверть століття тому.
Почнемо з Європи. Протягом останнього десятиліття Москва уникала конфлікту у відносинах з ЄУ, залишаючись у добрих відносинах з Німеччиною. Їх більше немає. Чи йдеться про ціни на енергоносії, чи про права геїв, але Берлін зараз є одним з провідних критиків Путіна. Російські методи торговельної політики – такі, як нещодавня погроза заборонити імпорт тюльпанів з Нідерландів, оскільки вони становлять небезпеку – плодять Росії ворогів на всьому континенту.
Войовничість Росії налаштувала проти неї й її сусідів за колишнім СРСР. Щоб зірвати наміри України та Молдови встановити тісніші зв'язки з ЄУ, Москва попередила, що може заблокувати імпорт їхніх товарів до Росії. У вересні вона розпочалася аналогічну суперечку з Білоруссю; минулого місяця – з Литвою. Путін, схоже, шукатиме приводів для бійки з будь-ким.
Вплив Росії на Близькому Сході так само зменшується. Через майже три роки після Арабської весни вона має гірші відносини з майже усіма державами регіону. З точки зору Туреччини, Саудівської Аравії, малих держав Перської затоки, Йорданії, Ізраїлю та Єгипту, підтримка Москвою Ірану сприяє нестабільності. А російська підтримка режиму Сирії викликає справжній гнів.
Відносини зі США демонструють схожі тенденції. Президент США Барак Обама скасував свою зустріч з Путіним у вересні, тому що вона не обіцяла жодних результатів. Так, надання Росією притулку Едварду Сноудену, підряднику Агенції національної безпеки, що виявився публічним викривачем, роздратувало США. Але зустріч скасували, тому що для її проведення було мало причин.
Деякі експерти зазначають, що Путін, принаймні, поліпшив відносини з Китаєм. Проте, це досягнення є набагато менш значним, ніж повинно бути. Уявіть собі, як почуватимуться США у такому ж становищі. Якщо в нас будуть добрі відносини лише з Китаєм, то нам більше нікуди буде звернутися. Росіян так само непокоїть піднесення Китаю, як і американців - а можливо, навіть більше. Але вони залишилися з ним наодинці.
Путін може розраховувати, що інші, зрештою, поступляться під його тиском. Але його стратегія, очевидно, не працює. Реакцією більшості урядів є обурення і опір. Багато хто думає, що Москві можна чинити опір, тому що її важелі впливу слабшають. Переворот на світових енергетичних ринках – особливо сланцева революція – це одна з причин. Швидке падіння економічного зростання у Росії цього року ще більше підриває її вплив.
І хоча Москва погрожує торговельними війнами, вона ігнорує той факт, що чимало її сусідів вже переорієнтували свій експорт на ЄС. Дипломатичні інструменти Росії є слабшими і в інших сферах. Протягом багатьох років Москва відігравала роль посередника у протистоянні між США та Іраном. Тепер, коли Вашингтон і Тегеран обережно налагоджують контакти, інтерес до Росії в обох держав знижуватиметься.
Настільки слабкі досягнення повинні бути проблемою для Путіна. Проте, їх рідко критикують. Громадськості, здається, подобається його агресивний націоналізм. Президент провів інтенсивну внутрішню пропагандистську кампанію, щоб представити свою ініціативу у Сирії, як величезний успіх. Висловлення сумнівів щодо цієї претензії – не кажучи вже про висловлення припущень, що решта його зовнішньополітичних ініціатив веде в нікуди - викликає лише помсту.
Навіть багато хто з критиків Путіна, здається, думає, що критика його зовнішньої політики – не найкращий спосіб кинути йому виклик. Краще зосередитися на економічних, політичних і правових реформах – справах, у яких він може бути більш вразливим. Як казали мені – коли Росія почне змінюватися, то зовнішня політика сама дасть собі раду.
Правильно це чи ні, ці відповіді свідчать про нерішучість зовнішньополітичного істеблішменту Росії, її інтелектуальної та ділової еліти та її політичної опозиції. І все ж важко повірити, що країна ще довго буде задоволена шляхом, на який її вивів Путін. Нинішня політика дає усім занадто мало вигод. Більш фундаментальна корекція курсу – непросте завдання у будь-якій країні – є неминучою.
Чи може решта з нас зробити щось, щоб прискорити перегляд Росією своєї політики? Хрестовий похід проти Путіна не допоможе; для багатьох росіян він буде просто підтвердженням, що він робить правильні речі. Але примирення так само не є правильною відповіддю; воно також передбачатиме, що він досяг певних результатів. Те, що повинні почути і російські політики, і експерти від Європи та США – і цей месидж повинен прозвучати радше з жалем, ніж з обуренням – що їхня зовнішня політика збилася з курсу. Якщо вона не вирівняє свого курсу, то в Росії буде дедалі менше впливу у світі.
Стара ремарка про Великобританії у 1960-х - що вона втратила імперію, але ще не знайшла для себе роль – влучно висловлює скрутне становище Москви. Через понад 20 років після розпаду Радянського Союзу, росіяни повинні самі і для себе обміркувати цю проблему. Путін, на жаль, не дає знайти її рішення.
Стівен Сестановіч – професор Колумбійського університету, працював в державному департаменті за адміністрацій Рейгана та Клінтона, старший експерт у неурядовій Раді з міжнародних відносин [Council on Foreign Relations]. Його книжка «Максималіст: Америка у світі від Трумена до Обами» вийде у лютому наступного року.
Stephen Sestanovich
Russia’s foreign policy is nearing complete failure
The Financial Times, 04.11.2013
Зреферував Омелян Радимський