Суд бузьків.

Посумнїла полонина. Почорнїли трави й похилили ся зажурені до землі. Гаснуть їх дні... Гуляє студений вихор... Громадять ся птахи, збирають ся в ряди, ключі; кружляють над полями і лїсами. З грудий проносять ся такі зітхання, немов би придавлювала їх важка скала. Проголосили жалісну пісню і пускають ся в дорогу.

Прилетіли великі стада бузьків і закрили геть-геть поля. Відпочивають. Їх поява в такому громадному числї звернула увагу людий. Повихиляли ся з вікон, поставали кружками по дорогах і полях. Снують ся ріжні міркованя, пливуть швидкі розговори й віщованя...

Гляджу і я зачудований і невиразно засумований... Перед моєю уявою зринають молодечі сни, чарівні сни... Бузьки повертають у полудневий жар, у молодости рай та в роскішний, розспіваний гай... А я на верхах, у хмарах позабутий... Тілько сердитий вихор тямить про мене і термосить спорохнавілими стінами...

В одному гуртку йде пильна розмова:

— Зазнают они бідки, пок дійдут до гаразду.

— Али ввидят сьвіта долов і вирхами, а чоловік, чи ланцом прикований, мече собов, як риба в сїти. Пробіжит єго вік і ничого ни чув, ни знав і в зимлю ся спати поклав...

— Ти ся дїде тим утїш, що випєш та зїш.

— Сїм лїт у хреню зимував, а смаку ни зазнав, а вилїз у морков, та ся каяв, що вік утратив...

Промайнув хвилевий сьміх, а опісля простелила ся задума.

— Ой які там і в них гризоти! Нибіщик старий Гийка, того Івана отиць, повідав, що надивив ся на суд бузьків.

Сї слова викликали зацікавленє між присутними. Всї звернули ся до оповідача.

— Жаль ми ся вчинило, якєм того вислухав.

— Суд бузьків! Пек би ти било такому интересови!

— З такого малого прийшло до великого.

— На біду много ни треба.

— Нисамохітно прийшла бідка. Било гнїздо бузьків на хижи. Бузьчиха нанесла ся і розчала сїдїти. Пустий дїтвак виліз, виверг єдно яйце, а вложив чудже, качаче, ци куряче.

Інтерес до оповіданя зростає. Слухачі аж порушили ся та приступали близше оповідача.

— Вийшов час, повилазили бузьчата й тото чудже племя. Нависла страшна хмара. Буде туча. Ніч. Бузько припадат коло жони, пташитї, бо чує квилиня дїтий. Розсвинуло ся. Бузько глянув до гнїзда. Напрасно забремтїв, як листок під шаленим вітром, і підскочив, так іще раз подивив ся, ци ни змилив ся; кров ся в нїм мече, гнївний, горит; нич ни гварит: думій, думій і полетів.

— Придайна жона. Вони си файно заходили, а ту таке нияке...

— Баба — лихе насїня.

— Агі на тя, бодайс пропав! Ти там мусїв свій ніс уткнути...

— Хто жони сдухат, ниґде добре ни гостит.

— Треба вам ся било вголошати?

— Від типир на біду пішло. Нидовго тирвало, скликали ся многі бузьки. Кождий підлетїв до гнїзда й надивив ся. Впали на луку і ту такі гайки підняли, ги би лїс шумів, тріскотів та вивертав ся... Бузьчиха пристанула на боці, похилила голову, чи той що під шибинецев... Сеймили, довго сеймили... Як ся всї замішали, так ся так по єдному вилучали і вирок сповняли. Бузьчиха підняла голову, надивила ся на той сейм, ги би хотїла вигварити: Чо ви на мене так нависли напасно? Чо наслїпо женете мене з того сьвіта?

Кождий гнївно підлїтав, над гнїздом коло закрисляв, тенґо бузьчиху й дїтий дзюбом ковтав, а так геть ся віддаляв у свій пай, у свій край... Перший розчав убивати чоловік.

Упала бузьчиха, пирсла кровця; зачирвонїло ся гнїздо, засьвітило ся до сонця... Така її рокиня*) била, так ся вигодило на нї...

Вітцю аж слези пішли з очий, як нибіщик Гинка скінчив оповідати. Минї такий жаль бив, так ми маркітно стало за нев і за дітьми, щом си ни міг довго місця найти.

— Днись на брехни сьвіт ушиток став.

— Ни всьо тото правда, що на висїлю ладкають. Ни всьо тото правда, що всудит рада й громада. Воно на сьвітї так помотано й повязано, що ни мож так борзо порозсилювати й порозтинати, аби при тім других ни повбивати...

— Так, так, файно бисїдуєте, али я повідаю своє: Хто бив у бідї, би й ще бив, бо ся знає з неї вирвати, а хто ни бив, би й ни бив...

Бузьки по одному підняли ся за своїм провідником і помандрували на стрічу розкішній, приманчивій веснї... Люди глянули на понуре, пусте поле, стали жалкувати за чимось, немов би стрінула їх яка втрата, і порозходили ся призадумані до своїх занять...

*) Доля.

[Руслан]