В 1862 р. Сава Ч. оголосив у петербурзькій Основі "Новые матеріялы для біографій Т. Шевченка." Вони в 1863 р. спонукали П.Мартоса списати деякі "Епизоды изъ жизни Шевченка" для "Вѣстника юго западной и западной Россіи". Між иншим там доторкаєть ся справи викупу Шевченка в кріпацтва.
"Справа викупу Шевченка — пише Мартос — почалась зовсїм не так, як розповідав п. Caва Ч. і сам Шевченко, котрий промовчує ориґінальний факт. То було ось як. Під конець 1837 р., чи на початку 1838 р., якийсь ґенерал замовив у Шевченка свій портрет олійними красками. Портрет вийшов дуже гарний і — найважнїйше — незвичайно вірний. Його Превосходительство було дуже некрасиве; артист, у представленю, нї дрібки не підхлїбив. Чи для того, чи тому, що ґенералови не хотїло ся дорого, як йому видалось (хоч він був дуже богатий), платити за таку огидну фізіоґномію, досить, що він не згодив ся взяти портрет. Шевченко замалювавши ґенеральські відзнаки і ордери, замість котрих повісив під бороду рушник, та додавши ще голярські приналежности, передав портрет у фризириєрню на вивіску. Його Превосходительство пізнало себе, — і от запалав ґенеральський гнїв, який треба було заспокоїти за всяку ціну... Довідавши ся, хто був Шевченко, ґенерал звернув ся до Енґельгардта, що був тодї в Петербурзї, з готовостию купити в нього кріпака. Коли вони торгували ся, Шевченко довідав ся про те і уявляючя собі, що може його чекати, кинув ся до Брюлова, благаючи, щоб спас його. Брюлов переказав се В.А.Жуковському, а Жуковський царици Александрі Федоровнїй. Енґельгардтови дано було знати, щоб здержав ся з продаванєм Шевченка."
Таке розповів Мартос. Коли-ж пізнійшому біоґрафови Шевченка, В.П.Маслову довелось почути те саме від артиста Льва Жемчужнїкова, а потім і від княжни Рєпніної, то вже і авторови новійшої біоґрафії Шевченка, М.К.Чалому, годї було не приняти анекдота за факт. Він і повторив оповіданє Мартоса, покликуючись одначе не на нього, але на Маслова ("Жизнь и произведенія Тараса Шевченка," Київ 1882 р. ст. 30).
Тільки найновійший біоґраф Шевченка, Олександер Кониський, не схотїв уже брати за добру монету оповіданя, що вийшло — як він виражаєть ся — "з легкої руки Мартоса". Опер ся на споминах М.Костомарова, оголошених шістьма роками ранїйш від публїкациї М.К.Чалого і так пише ("Тарас Шевченко Грушівський, хронїка його житя", Львів, 1898, т. І, ст. 71):
"Костомарів каже про сей випадок: сам Шевченко говорив йому, що з ним нїчого й похожого не трапляло ся, що се переказ, чи вигадка стара, істоптана, давно вона кружає між людьми і хтось припасував її до його, зовсїм не до речі. Яка се справдї давна і повсюдна вигадка, так досить сказати, що в тій чи в иншій формі я чув її про кого будь з місцевих малярів — і в Полтаві, і в Катеринославі, і в Херсонї, і в Чернигові, навіть в Воронїжі і в Вологдї. Нарештї — ще як був дитиною і ходив р. 1845 учити ся до повітової школи у Ніжинї, де Іван Максимович Сошенко був учителем "чистописанія и рысованія", так між школярами чув я той самий анекдот про Сошенка, тільки що дїтвора самий вчинок переносила вже з Петербурга до Києва. Тим то Сошенко про таку пригоду з Шевченком нїчого й не розповідав Чалому".
Здавалось би, справа вияснена, нема в чім сумнївати ся. Шевченко факту не признав і назвав його старою вигадкою, а Кониський чув ту вигадку в звязку з иншими особами. Над чим тут ще застановлятись?
Так, справдї. А помимо того висувають ся тут деякі квестиї.
Сам Кониський каже, що анекдот про Шевченка пійшов у курс "із легкої руки Мартоса"; з оповіданя ж Костомарова виходить, що в курсі він був уже перед опублїкованєм Мартосових "Эпизодовъ изъ жизни Т.Шевченка", ще за його житя. Згоджувалось би воно з тим, що Кониський оповідав про звязуванє тої вигадки з Сошенком в 1845 р. Та чи не була вона ще давнійша? Чи могла бути вже в 1838 р. звязувана з Шевченком?
Менї здаєть ся, що я можу вірно вказати на жерело, з котрого анекдот, приложений до Шевченка, виплив у Польщи в другій половині XVIII. ст.
Коли в середині XVIII. ст. в Польщи переведено з Жидами ряд голосних процесів ізза ритуального морду, а ґенеральне оскарженє їх о такий морд приготовлювала жидівська секта Франкістів і виєднувала собі в короля дозвіл на публичну диспуту з талмудистами у Львові, тодї Жиди талмудисти, боячись масових погромів, вислали з поміж себе представника до Риму, щоб просив защити в папи. Виготовленє реферату в тій справі римська конґреґація поручила кардиналови Лаврентиєви Ґанґанелі-ому, пізнійшому папі Климентиєви XIV. Ґанґанелї завдав собі праці. Прослїдив квестию ритуального морду історично від найдавнїйших часів як в Европі, так специяльно в Польщи, при чім, оборонюючи Жидів, позволив собі навіть викупити неприхильних Жидам польських біскупів і мало-що не війшов в колїзию з давнїйшими папами, котрі признали за двома "жертвами ритуального морду" культ сьвятости. Опираючись на рефераті Ґанґанелї-ого, видано в Римі 1760 р. відповідну інструкцію для варшавського нунция. Та одержав він її що-йно в 1763 р., трохи запізно, бо непожадана для Жидів диспута з Франкістами вже в 1759 р. у Львові відбулась, а результати її зараз подали в своїх антисемітських публїкациях ксьондзи Азедак і Пікульський.
Хоч і не в час, а все ж таки в пригоді стала польським Жидам інтервенція Риму, специяльно-ж апольоґія Ґанґанелї-ого. Старанне переписували її не лиш Жиди в Італії; в Польщи вони певно також дбали про її популяризацию. І коли що, то найпевнїйше анекдотичнї партиї тої апольоґії мусїли популяризуватись. А таких партий в нїй не мало.
Не випускаючи з під вістря своєї критики нічого, що могло би промавляти за практикованєм ритуального морду в Жидів, Ґанґанелї вияснює і значінє давного образа в фасаді познанського костела, що в нїм загал бачив ілюстрацію ритуального морду. Образ — каже він — пригадує братоубийче проливанє крови між поганами Поморя, що вийшло в них з допусту Божого як кара за напад на познанський костел. І чому мав би той образ представляти Жидів при ритуальнім мордї, а не факт із часів мучеництва? Чи тому, що уміщено його в фасаді костела? Щоб виказати нагляднійше абсурд, Ґанґанелї оповідає анекдот (гл. "Die Papistlichen Bullen uber die Blutbeschuldigung, Munchen bei Aug. Schupp 1900, ct. 64-65):
"В сїм столїтю, в котрім ми живемо, в однїм більшім городї нашої Італїї, один доволї славний маляр дав привід до сьміху таким вчинком. Він намалював на полотнї портрет одної дуже знатної особи. Але що їй не сподобала ся ціна, яку маляр поставив, то вона не схотїла й портрета і сказала, що він не похожий на неї. От тодї й той маляр — малярам і поетам, звісно, можна зважитись на все, що їм до вподоби — щоби пімстити ся за відмову, виставив саме той портрет, наложивши лиш на голову капелюх, який мають носити жиди. Обуренє тої особи було таке велике, що маляреви прийшло ся оправдувати перед князем, у котрого його обжаловано. Тодї маляр на своє особливше оправданє сказав таке: Я нїколи не повірив би, що портрет, якого в християнськім видї не вважають похожим на ориґінал, буде вже і похожий і вірний в жидівськім капелюсї."
От і анекдот — той сам, що його згодом приложено й до Шевченка, пропускаючи оправданє маляря – хиба тому, що Шевченко, кріпак, не мігби мати нагоди оправдуватись. Анекдот, як бачимо, старий. Вже й Ґанґанелї не вмів назвати маляра; не знав, де він жив, коли жив. Оповідав загально: "Nel secolo іn сul viviamo, in una capitale della nostra Italia, un pittore assai celebre..." Звичайно, як оповідаєть ся анекдот. І Шевченко мав рацию, називаючи його вигадкою старою, істоптаною. Давно істоптали її вже і в Польщи, передовсїм на Волинї, на Поділї, в Київщинї, де в XVIII ст. найбільше обжаловувано Жидів о ритуальний морд і де Жидам найчастїйше приходило ся заслонюватя себе анальоґією Ґанґанелї-ого і його дотепом.
[Дїло]
29.10.1913