Здається, Україна вже визначилася у своїй орієнтації на Європу, і цей відхід від "братів", які вперто воліють залишатися на європейській околиці, викликає в останніх обурення й образу. Нав’язування "братства" має довгу історію і глибоке політичне підґрунтя. На службі політиці здавна стояла російська наука, зокрема, мовознавство.
Щоб автора не звинуватили у наклепі на російську науку, наведу слова польського мовознавця Тадеуша Лер-Сплавінського:
“Для російських націоналістів “руська” мовна єдність була надто важливим чинником в офіційній ідеології, аби вони могли дискусії про неї вважати річчю допустимою. Внаслідок цього у більшості російських мовознавців переважало прагнення якщо не до повного заперечення мовних українсько-російських різниць, то принаймні до зменшення їх значення відносно до рис, які поєднували в одну цілість всі “руські” мовні різновиди” .
Тріпартіція слов'ян на західних, східних і південних виникла в часи, коли слов'янські мови не були вивчені в достатній мірі, і при цьому вважалося, що ці три гілки слов’янства мали відповідно три прамови. І сам Лер-Сплавінській, попри критичне ставлення до російського мовознавства, все ж підтримував вказану трипартицію. Пізніше мовознавці погодились, що поодинокі західнослов’янські та південнослов’янські мови виділилися без проміжної ланки просто з праслов’янської. Але східні слов’яни нібито мали колись спільну мову, яку вчені назвали давньоруською або східнослов’янською.
Насправді такої мови не існувало, бо практично відсутні спільні фонетичні та граматичні ознаки, властиві тільки українській, російській і білоруській мовам. Про це понад сто років тому писав Степан Смаль-Стоцький:
"Хто говорить про групи, мусить для кожної групи установляти спільну прамову".
Але ця проста думка не була сприйняти з тих самих причин, які ми вказали на початку тексту. Деякі українські радянські вчені, наскільки це було можливо, якщо не висловлювали сумнів в існуванні давньоруської мови, то бодай замовчували це питання. Наприклад, В.М.Русанівський у солідній роботі з історії українського мови у розділі, що стосується лексики "давньоруської" мови, взагалі не наводить жодного слова, властивого лише східнослов'янським мовам.
Загалом про цей стан в слов'янському мовознавстві писала 1984 року російська мовознавець О.В.Малкова:
"З початку століття існує гіпотеза (Смаль-Стоцький) про незалежне формування праукраїнських діалектів на базі праслов'янських, минаючи стадію давньоруської (спільносхіднослов'янської) єдності (прамови). У минулому неодноразово робилися спроби фактичного обґрунтування цієї гіпотези, вона знаходить ревних прихильників і зараз, хоча в історії науки завжди домінувала конкуруюча гіпотеза, що передбачає існування давньоруської прамови".
Інші російські вчені на доказ існування давньоруської мови наводять слова спільної лексики. Ось такі вони дають приклади: білка, кішка, собака, хом’як, райдуга, дешевий, багор, коромисло, скатерть, шовк, ватага, погост, дев’яносто, сорок та деякі інші. Впадає в око, що більшість із цих слів відповідно до їх значення можна віднести до пізніших часів досить високого рівня культури слов'ян, тоді, як риси, що характеризують більш архаїчні часи, пов’язують українську мову (і білоруську також) із західною гілкою слов’ян. Водночас багато російських слів, відсутніх в українській мові, мають відповідники в південнослов’янських. Є й інші факти, які дають підстави стверджувати, що праслов’янська мова колись розділилася на два первісні діалекти.
Досить виразні сліди цього поділу можна виявити і в лексичних, і у фонетичних явищах сучасних слов’янських мов, які (явища), загалом розділяючи праслов’янство на західну і східну гілку, не мають, щоправда, чітких меж. Ось деякі лексичні відмінності західної гілки в сучасній українській орфографії: дбати, дякувати, жебрати, зневажити, качка, кохати, крига, мацати, мусити, оздоба, прагнути, прИкрий, рада, ропуха, скиба, скроня, слимак, стодола, строкатий, тривати, тримати, шати, шкода, шлюб, штурхати та ін. Для східної гілки праслов’янства характерними є такі слова (в російській орфографії): грусть, жулить, лукавый, мел, мечта, молния, пир, случай, смотреть, терзать, удобный, ужин та ін. Є ще якась група слів, які первісно належали до одної з гілок праслов’янської мови, але пізніше поширилися в одну-дві мови іншої гілки (вада, кулик, литка, хиба, хата, ворот, корпать, луч). Зазначеному первісному поділові слов’янства можуть відповідають також дві різні форми деяких давніх праслов’янських слів, які вже наводив Смаль-Стоцький, наприклад: зах. прасл. *popelъ (укр. попіл, пол. popiół, ч. popel, слц. popol, блр. попел) – сх. прасл. *pepelъ (рос. пепел, болг. пепел, серб. пепео); зах. прасл. *sklo (укр. скло, пол. szkło, ч., слв. sklo, луж. šklo, бр. шкло) – сх. прасл. *stъklo (рос. стекло, болг. стъкло, серб. стакло, слн. стекло), зах. прасл. *pъtakъ (укр., блр. птах, пол., ptak, ч. pták, слц. vták) – сх. прасл. *pъtica (рос., болг., серб. птица, слн. ptíca) та ін.
На українських словах дякувати і мусити, подібні яким є в усіх західнослов’янських мовах, а також у білоруській, є потреба зупинитися детальніше, бо вони відбивають давні зв’язки української мови, яких не мала російська. Це давні германські запозичення. Натомість східна гілка слов’ян не має спільних слів подібного значення. Вони з’являються в південнослов’янських і в російській мові значно пізніше, вже в історичні часи після розселення слов’ян цієї гілки на широких обшарах. З тим, що слова дякувати і мусити германського походження погоджуються всі славісти, але в радянські часи вважалося, що в українську мову вони потрапили через польську. Проте присутність цих слів у закарпатських діалектах заперечує таке пояснення, і тому українські радянські вчені делікатно обходили це питання. Наприклад, у згаданій роботі Русанівського походження цих слів не розглядається. А польський лінгвіст А.Брюкнер, говорячи про німецьке походження пол. musić, пише: “анархічні слов’яни не мають власного слова для “мусу”, позичають його (напр. ст. ч. dyrbjeti з нім. dürfen)” (Brückner Aleksander, 1927, 348). Говорячи про час запозичення, Брюкнер стверджував, що воно сталося приблизно у XIV ст., отож українські і білоруські слова, що ніби походять від польських dziękować і musić, мали з’явитися ще пізніше. Однак укр. дякувати і пол. dziękować досить виразно різняться між собою фонетично, чого не могло бути, якби це було запозичення пізнього часу. Такі запозичення здебільшого зберігають польську фонетику, наприклад, зах. укр. цьоця, ґемба, п’єц та ін. В роботі, спеціально присвяченій взаємним запозиченням польської і української мов, нема жодної згадки ні про слово дякувати, ні про слово мусити; можливо, автор не вважав їх польськими запозиченнями (Lesiów Michał, 2000, 395-406).
Між тим, укр. дякувати є чи не ідеальним прикладом у принципі добре вивченого мовознавцями історичного розвитку слов’янського вокалізму. Беручи до уваги цей розвиток, можна легко переконатися, що укр. дякувати походить від д. герм. *þanka. Дифтонгічне сполучення -an в запозиченому германському слові, відповідно до закону відкритого складу, який базувався на принципі зростаючої звучності, перетворилося у праслов’янській мові в носовий голосний, що пізніше передавався у старослов’янському письмі особливою буквою “юс малий”, а в польській, де він існує і досі, буквою ę . Давньогерманське þ рефлексувалося у слов’янських мовах як палаталізоване d’ (в німецькій, до речі, в d, а в англійській в th), відтак ми маємо тепер таку польську форму “dziękować”, а відповідне давньоукраїнське слово мало форму *d’ękowatь. Відомо, що з часом носові голосні в українській мові зникли, і той, що у давньослов’янській мові передавався “малим юсом”, почав передаватися буквою я (Русинов Н.Д. 1977, 61), ось так і виникла форма дякувати.
В теперішньому часі слов’янське мовознавство в значній мірі звільнилося від ідеологічних пут, і вчені можуть сміливіше висловлювати свої тверезі й розважливі погляди. У 1994 році російський мовознавець С.Л.Ніколаєв писав таке:
“Часу, який пройшов з моменту встановлення більш-менш інтенсивних міжплемінних контактів, необхідних для розвитку мовної інтерференції (XI–XIII ст.) було явно замало для того, щоб племінні діалекти встигли зблизитися до майже повної уніфікації, утворивши “спільносхіднослов’янську мову”, яка використовувалася на просторій території, до вторинних діалектів якої, як звичайно вважається, виходять сучасні східнослов’янські мови і діалекти”.
Отож, дивно, що деякі українські історики – навіть львівські, навіть тепер – продовжують твердити про українську мову як про східнослов’янську.
Схема Фурдаля (первинного діалектного поділу слов'янства з позначеними деякими ознаками такого поділу). Виділено проміжну зону між двома первинними діалектами, в яку входять північний діалект російської мови, білоруська, українська та словенська мови. У цих мовах присутні явища, які їх відносять до одної або до другої гілки слов'янських мов. Натомість російська мова за багатьма ознаками пов'язана з болгарського, сербською, хорватською та в меншим ступеню словенською. Отже, жодних підстав об’єднувати російську, українську та білоруську мови в одну групу нема.
Первісний поділ слов’янства на західну та східну гілки можуть підтвердити й етнографи. При великій кількості спільних для всіх слов’ян обрядів є низка весільних звичаїв, типових для Польщі, Моравії, України, Білорусі, західної зони російської півночі (зокрема, палити вогонь на весіллі і скакати через нього, садити наречену на діжу). Так само на означених територіях розігрується обрядова ворожнеча між дівчатами та заміжніми жінками. Є також звичаї, типові лише для південних росіян і південних слов’ян.
Крім того, треба звернути увагу на те, що в домобудівній термінології двох гілок слов’янства нема нічого спільного, якщо не вважати на такі загальнопонятійні сліва, як “стіна”, “піч”, “поріг”, “двері” і “вікно”. Для прикладу, порівняємо українську та російську: комин, димар – труба, дах – крыша, кроква – стропило, сволок – матица, підлога – пол, призьба – завалинка, драбина – лестница та ін. При цьому українським словам є відповідники в західнослов’янських мовах, натомість російські є поодинокими. З одного боку, це підтверджує зазначений поділ слов’янства на дві гілки, а з другого – заперечує існування східнослов’янської мовної єдності вже в часах розвиненого слов’янського домобудування, яке можна віднести до часів задовго до Киівської Русі.
Запропонована автором карта прабатьківщин слов'янських народів і племен. На ній показані окремі ареали формувань північно-російського (Пн. рос.) і південно-російського діалектів (Пд.рос.), які розділяв Дніпро. Інші скорочення, якими позначені предки таких слов'ян: Пом. слов. — поморських слов'яни, Білор. — білоруси, Укр. — українці, Слвк — словаки, У/Т — уличі, тіверці, Слн — Словенці, С/Х — серби і хорвати, Болг - болгари.
Про початковий поділ слов'янства на дві великі гілки говорять і дані археології, але це тема для спеціалістів. Натомість українські мовознавці мали би в незалежній державі нарешті звільнитися від ідеологічних пут і у шкільних підручниках подати дійсну, а не нав’язану московськими прислужниками на кшталт Табачника історію української мови.
26.10.2013