Краків — це польське місто!

Ні в одному місті в Польщі не буває стільки патріотичних маніфестацій, віч і зборів (також і галабурд), скільки у Львові. І ні в одному місті на терені цілої польської держави стільки не говориться про польський характер міста і взагалі про польщину ("польскосць"), скільки у Львові. Кричати на всі лади і способи, що Львів це польське місто, що це місто — бастіон польщини, що звідси промінює на чотири сторони світа польська культура та що призначенням Львова є плекати польську культуру і защіплювати в краю польську цивілізацію, поза якою ніякої іншої культури та цивілізації aні Львів ані ціла Східна Галичина ніколи не бачили — це вже не трафаретно-традиційна звичка, а просто ритуал: трудно просто уявити собі промовця зпоміж галицьких поляків на такій польській маніфестації у Львові, який своєї промови не будував би виключно на такій фразеольоґії і своєї місії промовця не обмежив виключно до фізичного зусилля викинути з себе означене число слів про польський характер міста і цивілізаційно-польський характер краю.

Щоб не було ніяких непорозумінь, мусимо відразу зазначити, що не пишемо цих слів тому, що такий характер польських віч і маніфестацій у Львові нас, українців, гніває, виводить з рівноваги, та що ми цими рядками хотілиб вплинути на зміну цієї системи. Хорони Біг! По-перше, ми вже давно до цієї тромтадратії звикли. Трудно вимагати, щоб тон говорених речей був у Галичині інакший, ніж писаних, а чейже вся польська галицька преса настроєна виключно на тромтадратський тон з гострим вістрям проти українців у першу чергу та жидів у другу. Від часу, коли щезла в Галичині польська демократія, коли сліду не стало по краківській школі політичних реалістів "станьчиків", коли навіть польські "пепееси" у Львові почали боротися за свій стан посідання таким робом, що переліцитовували ендеків в антиукраїнському гурра-патріотизмі (типовим таким "соціялістом" є п. Гавзнер), — нема по польській стороні в Галичині буквально жодного громадянського чинника, який думав би про потребу — поставитись самому до української проблєми та оформити свою програму до неї в якийсь конструктивний спосіб. Для галицько-польської сторони українство взагалі не істнує як якась проблема, яка примушує думати якимись конструктивними катеґоріями. Факт істнування стільки-то міліонів українців у Польщі та їхньої політичної боротьби, політичних змагань і культурно-господарської праці спонукує польське громадянство виключно тільки до ступенування протиукраїнських гасел. Як єдиний спосіб, як єдину можливість розвязки проблєми польсько-українських відносин, краєві польські гурра-патріоти вважають "скріплення польського стану посідання": під цим гаслом іде вся діяльність Секретаріату Порозуміння і під цим гаслом діється у краю все те, що діється. Так, немов найкращі навіть для поляків висліди цього "культуркампфу" перекреслять і факт істнування міліонів українців у Польщі і їхні амбіції і динаміку їхнього живого руху! Ніхто цим із польських громадянських кіл у Галичині не журиться. Коли ж стає віч-у-віч дійсности, яка їх не задовольняє і дальше гніває та нервує, вони, замість перевести ревізію дотеперішнього свого плиткого й фальшивого підходу, — стараються самі себе потішити та своє громадянство приспати — дальшою порцією тромтадратських фраз. І так у колісце...

Те явище ми знаємо, до нього привикли і воно нас не гніває. Ми займаємось ним сьогодні просто як строго актуальною темою дня та висловлюємо низку уваг та рефлексій, як сторонні спостерігачі останніх подій у Львові.

Ось тиждень тому йшли у Львові великі польські маніфестації. На маніфестаційних зборах у львівському міському театрі президент м. Львова д-р Островський у свому красномовному палі загнався аж так далеко, що Львів схарактеризував, як "рєчника польських впливів на сході і півдні далеко поза границями держави". Очевидно, що думка "скріплювати польщину в краю" червоною ниткою ішла під початку до кінця промови того діяча, який ніколи не тямить, що в місті, якому він головує, живе також кількадесять тисяч українців і що звичайний примітивний такт каже не чванити своєю збройною перемогою — після 20-ти літ від тієї перемоги. Покликуватися на кров, яку він проливав в обороні польського характеру Львова — це специяльність п. Островського, того найдивнішого президента міста, який колинебудь у Львові був. Ті самі протиукраїнські (цим разом і протижидівські) вигуки повторював п. Островський, на одних маніфестаційних зборах у Львові й учора, 23. ц. м, не солідаризуючись лише (щеб того бракувало!) з методою бити шиби. Про гістерію п. Войцєховського нічого й казати: нею здобув він собі свою "славу" і її мусить триматися, коли хоче зберігги свою "славу". Звідси і його останні пописи у львівських маніфестаціях.

Не можемо тільки вийти з дива, як самі польські патріоти не відчувають незручності того вічного переконування себе, що Львів, це польське місто і що вони готові на найбільші жертви в обороні польщини Львова і краю. Здавалосьби, що для польського державника-патріота це річ самозрозуміла, аксіомна, яка не потребує ніяких переконливих аргументів. Чи чував хто, щоб поляк із Кракова переконував себе і своїх земляків, що Краків це польське місто, та щоб його президент запевнював, що він готов боротися за територіяльну ненарушність держави?! Признаємось щиро, що не розуміємо психіки пп. Островських і Войцєховських та даремне стараємось вжитися у почування якогонебудь чужинецького патріота (поляка, француза, анґлійця), який чомусь то вічно кричав би, що він добрий патріот. Мимохіть пригадуємо собі, що в 1917 році одна порода громадян молодої української держави над Дніпром кожне своє речення зачинала обовязково від слів: "Я українець і страх люблю Україну''. Але це були свіжоспечені українці так званого березневого походження і вони мусіли заявляти своє кредо, бо самі ще в нього не дуже вірили, і знали, що інші їм не довіряють. Але чейже національного патріотизму пп. Островських і Войцєховських ніхто з неполяків не квестіонує, — квестіонує лише їx політичний розум!

Не ми перші, тільки дехто з варшавських земляків пп. Островського й Войцеховського, приглянувшись їx тутешній діяльности та їхнім гурра-патріотичним і тромтадратським виступам, висловив погляд, що вічний лепет про польський характер міста Львова і краю походить не з почуття сили тих галицьких польських діячів, тільки слабости та що їx виступи є клясичним покажчиком "комплексу нижчости": вічного страху, що йогo хотять перемогти і здушити в собі своїм криком.

Нікому не можемо заперечити права кричати, скільки кому до вподоби і скільки сили в легенях. Не лицює теж нам, укрїнцям, казати їм, польським патріотам, як мають поводитися для польського добра. Однак маємо вражіння, що тією медотою вічного напомповування себе гурра-патріотизмом, вічних інєкцій шовіністичної екзальтації та гістерії — що тією методою вони і самій таки польській справі користи не приносять і не принесуть. Краків не терпить на тому, що ніхто з його мешканців не кричить, що воно — польське місто.

[Діло]