Автор "Nеdzy Galiсyi", Станислав Щепановскій, видав недавно брошуру під заг. "Wоdka і Рrоріnасуа", з котрої позволимо собі виняти два уступи. В першім виказує п. Ст. Щепановскій потребу основної санації домашних відносин перед будущими виборами до сойму, в другім говорить про вагу і наглу потребу рішучого виступленя в справі рускій. Замітно при тім, що одну і другу справу зводить п. Щепановскій з справою викупна права пропинаційного.
Пpo основну санацію домашних відносин каже п. Щепановскій:
„Єсть надїя, що теперішний сойм буде послїдним соймом виключно шляхотским в Галичинї. Так односторінний склад єсть дуже незручним для нашої (польскої) позиції в Европї, бо каже догадуватись нашим ворогам, мов-то справа польска єсть лише справою шляхти і духовеньства. Впрочім сила чисельна шляхти в соймі єсть лиш илюзією, противною дїйстности і не відповідає єї фактичному впливови в краю. То лише з лиця Галичина єсть шляхотскою, дїйстна єї будова єсть бюрократичною. В соймі суть панове, бо так хотїли сгаростове. Давнїйше, як иншій вітер віяв в староствах, були селяне, і хто знає, чи вплив якогось числа селян на тон цїлого сойму не був-би дуже користним. Скілько то разів не досвідчено, як фатально єсть брати всю одвічальність на себе — і о скілько то лучше подїлитись одвічальностею і допустити в відповіднім числї і другі верстви суспільні до участи в нїй. До политичної самоуправи краю і независимости в виду екзекутиви правительственної можна дійти лише сполученєм всїх факторів труду народного на спільнім поли. Будучі вибори будуть мати велике значенє."
На другім місци каже п. Щепановскій:
„Час ставленя програм минув уже, а настав час екзекутиви і дїланя. Програми — річ суєтна, змінна з дня на день; одно дїло має тревалу вартість і єсть підвалиною будучности. А мимо то край любувався заєдно в програмах а не дбав о дїла. Совістної роботи мало. Видїл краєвий повинен ранше вставати і довше та успїшнїйше трудитись, тямлючи, що різька і умна екзекутива єсть не тілько обовязком службовим, але і заслугою в очех краю, бо лиш тогдї набирає край довірія до власних змагань і не і страхаєся смілих предприємств. Ми не потребуємо ери світлих розправ соймових, але ери умної администрації. Від гори до і долу залягають всї справи. Громади, повіти, міста, край аж просяться о добру администрацію. Не краснорічивість, не засади политичні, але спосібність административна повинна бути знаменєм нової епохи і нових людей."
По тих гірких словах правди, кинених в очи т. зв. "єрархії сполечній", переходить п. Щепаньскій до справи рускої.
З поглядами єго на сойм можемо годитися в цїлости, одно лиш зражує уважного читателя, именно, що автор брошури не за-для засади, не за-для кардинальних основ конституції нашої, опертої на заступництві интересів поодиноких верств суспільних промовляє за покликанєм селян до сойму краєвого і участи в законодавстві краєвім, а лише за-для скиненя одвічальности з плечей шляхти польскої. П. Щепановскій думає, що край наш з лиця єсть шляхотскій, на дїлї бюрократичний. Се не конче точна дєфиниція краю нашого. Треба додати, що найсильнїйшим елементом в нїм єсть третій фактор, стан селянскій, і що єго належить покликати до сойму не для яких-небудь марних або политичних цїлей, а по причинї, що єму в соймі належиться 74 крісел посольских. Интереси селяньского стану нинї зовсїм занедбані, а о стілько лиш боронені, о скілько посли рускі их боронять.
П. Щепановскій хотїв-би фактичного розширеня самоуправи Галичини з власною екзекутивою. Чи се можливе в нинїшних обставинах? Стреміти нинї до ширшої самоуправи значило-би: здати интереси міст і селян у всемогущі руки шляхти польскої і реставрувати часи феодализму середновічного. Се значило-би, здорову голову класти під євангеліє. Нинїшна самоуправа діймила вже так селянам нашим, що голос селянина: "Треба-би вислати депутацію до Найяснїйшого Пана, щоб нас назад взяв під своє берло" — що голос той єсть вірним відгомоном поглядів всего селяньства на нинїшні автономичні порядки. Илюзією єсть, мов-то селяне мають довірє до "єрархії сполечної". Фразу тую кинув пок. Зибликевич в край, а єї повтаряє праса польска без всякої основи. Заки нарід упімнувся-би о розширенє автономії, мусить єму шляхта запоручити дїйстну і законну участь в законодавстві краєвім, а не кликати селянина лиш для форми, щоби одвічальність за наварене пиво збахати на єго плечї. Ретельність передовсїм!
На справу руску дивиться п. Щепановскій також з пропинаційного горизонту. По єго гадцї: "Усуненє питаня пропинаційного єсть пожелане в интересї гармонії суспільної як в суспільности польскій, так ще більше в виду суспільности рускої. На Руси — каже п. Щепановскій — суть доходи пропинаційні значнїйші. Тут розвинулися всї найпоганїйші сторони пропинації. Тут від часів Хмільницкого справа та прибрала характер политичний, якого в Польщи нїколи не посїдала. Тут на Руси подибуємо піяньство на більшу скалю. Тут право пропинаційне доставляє елементам, ворожим елементови польскому, найсильнїйшої збруї против шляхти. Наколи де, то на Руси знесенє привилегії пропинаційної буде добродїйством для шляхти, бо усуне головну перешкоду єї впливови на нарід і відійме головну підставу до нападів на Поляків."
По такім вступї, з котрим знов не можемо згодитись длятого, бо антагонизм Руси до Польщі має після исторії зовсїм глубші, ширші і загально знані причини религійно-соціяльні, національні і политичні — по тім вступі каже п. Щепановскій: "Що до питаня руского, то оно має вагу кардинальну, що сягає далеко по-за границі Галичини. Єсть оно одиноке, що підносить Поляка до важности фактора світового. Вже в самій Австрії переведенє "щирої згоди" з Русинами було-би фактом нечуваної розсяглости, виндикацією принципу автономичного, приміром для других країв австрійских, бо тим поставлено би доказ, що самоуправа, а не централизація веде до помиреня суперечних интересів, котре то помиренє єсть програмою теперішного правительства. Примиренє з Русинами дало-би в наші руки автономію краєву, без котрої годї успїшно вести господарку краєву і просвіту."
І знов не для принципу справедливости, не для самої справи, не длятого, що і Русь єсть вповнї управнена жити своїм окремим національним житєм, а лишь длятого хоче п. Щепановскій хоч-би і щирого помиреня Поляків з Русинами, щоби славу Польщі зрегабилитувати, польскій елемент піднести до значеня світового, а для Галичини, зовсїм ще суспільно не устроєної, зискати з рук правительства ширшу автономію. Та автономія краю єсть у п. Щепановского "fixe idee". Він не розуміє або не хоче розуміти, що заким би колись могло прийти до якогось modus vivendi межи Поляками а Русинами в самій Галичинї, то основою до того мусїла би бути повна автономія обох народів, а нїколи автономія краю. Та послїдна не дає Русинам нї найменшої запоруки их прав і була-б і на дальше глубоким жерелом антагонизму. Противно, при автономії обох народів найшлись-би дуже легко спільні точки до спільного дїланя, чи то на поли економичнім, чи просвітнім, чи навіть политичнім. Тілько рід унії персональної дає поруку тревалого мира, бо така унія рішучо відсуває на бік всякі забаги хоч-би і до хвилевої гегемонії. Другого виходу нема і не буде.
П. Щепановскій надає відтак справу примиреня Поляків з Русинами і вагу политичну і значенє в Славянщинї. Він числить, подібно як обчислив недавно тому "The Levant Herold", котрого статью о Русинах подали ми в 221 ч. "Дѣла".
„В землях польских живе 14½ миліонів Поляків, 2 Литовцїв, 4 Жидів, 2½ Нїмців, — разом 23 миліонів. Русинів єсть 24 миліонів, 7 Чехів і 11 полудневих Славян — разом всїх Славян немосковских 65 миліонів. То число могло-би сміло зрівноважити 50 миліонів Россіян. Але до того — каже п. Щепановскій — треба передовсїм "згоди" з Русинами. Наслідки були-би великаньскі, але треба усунути застарілу зависть і пересуди, жертвувати неодин хвилевий интерес, і т. д. П. Щепановскій вірить в таку комбинацію і підхлїбляє своїм землякам, що они нїколи не були исповідниками теорій: "сила перед правом", що они не були анї безвзглядними Англичанами, анї Мадярами, а в традиції их лежить толеранція (!). Відтак констатує п. Щепановскій, мов-то від виступленя гр. Войт. Дїдушицкого в справі рускій (утраквизму — Прим. Ред.) прилюдна думка вступає поволи на дорогу примиреня. "Що лиш було знаменитого в соймі становищем і заслугами, то находилось завсїгди (?) на тій дорозї" — каже п. Щепановскій зовсїм сміло і накликує відтак до справедливости, щоб нїхто з ворогів Поляків не міг им кинути в очи докором: Ви жадаєте для себе справедливости, а Русинів томите...
Які-ж концесії робить Русинам п. Щепановскій? Він каже:
"Розходиться о уступства в справі шкільній. Добре. Я хотїв-би крім того, щоб университет львівскій став розсадником рускої литератури і просвіти. Розходиться більше о усуненє дрібних шиканад в администрації. Сором, що ради повітови у всхідній Галичинї на рускі поданя не відповідають по руски і руским письмом. Задля зисканя кількох посад більше для Поляків, за-для зависти о хлїб в масці патріотизму, нема причини, щоб Русини не мали справедливої участи в урядах политичних. Нема причини, щоби ми (поляки) користали з хвилевих впливів і відбирали Русинам справедливу репрезентацію в соймі і радї державній. То ще не значить опустити наше (польске) становище. На рублях, на москвофилах світ давно пізнався і я сам доперва став вірити в Русинїв від часу, коли межи ними спізнав людей жертв і щирого одушевленя. Такі Русини можуть від нас різнитися в богато справах, але то — не вороги! Передовсїм перші кроки належать до нас. Треба дати відразу, охітно і без скритої мисли то, що небавом треба нам буде дати під впливом агитації або противних виборів. Нашою повинна бути не лиш иниціятива але і вирозумілїсть, наколи наші уступства не викличуть від разу взаїмности. Примиренє обох народів може більше вплинути на судьбу Европи, анїж неодин союз дипломатичний, знищений всемогучими министрами..."
Аж в тих словах піднїсся — можемо сміло сказати — п. Щепановскій на становище дїйстно патріотичне польске. Бо не можемо не допускати, щоби рівноуправненє Руси Галицкої не лежало в интересї самого-ж народу польского. Признаємо, що усуненє кривди Русинів на всїх п. Щепановским згаданих полях було-би красним і тревалим почином до кріпшого союза обох народів, хосєнного для обох сторін, для держави австрійскої і Славянщини. Ми нераз указували дуже виразно на скору потребу витвореня якого-небудь modus vivendi в краю нашім, а не менше привязували до справи рускої і ту вагу, якої і п. Щепановскій їй відказати не хоче. Але — де шукати за елементами в таборі польскім, котрі на ту дорогу би вступили? Русини галицкі приступали вже до такої акції в 1869 р. Посли рускі стукали безнастанно о минимальні права для свого народу. Де-ж результати? І чи аж гроза перед неудачею будучих виборів або впливи з гори мали-би викликати якісь зміни до лучшого? Вже та обставина, що праса польска елюкубрації п. Щепановского приймила з великим холодом, каже нам догадуватись, що найщирійші наміреня із сторони дальше глядячого патріота і економиста польского не можуть найти відгомону в закостенїлих в шовинизмі душах єго земляків. Здаєся, мов-би і до Поляків можна приложити сказанє: "Immer um eine Idee zu kurz". Beati possidentes не хотять зірватись до якого-небудь политичного дїла. "Най буде як бувало" — така їх програма на тепер; чи розумна, питанє то лишаємо відкритим. А ти, Руси, тимчасом бодрись!
[Дѣло]
24.10.1888