Той хто думає, що кращі часи Америки в минулому, має звернути увагу на останніх лауреатів нобелівської премії.
За всю свою горду і леґендарну історію Угорщина дала світові з десяток лауреатів Нобелівської премії: чотирьох з хімії, трьох з фізики, трьох з медицини, одного з економіки і одного з літератури. Не зовсім зле для маленької країни з населенням менше 10 мільйонів.
Але один цікавий факт: всі угорські лауреати врешті-решт залишили Угорщину, тобто втекли з неї. Якщо ви блискучий вчений, амбітна людина і громадянин Угорщини, вам краще, поки ще можна, забратися звідти.
Минулий тиждень я провів у читанні списків лауреатів нобелівської премії, переважно для того, щоб розвіяти морок, який надходить від Конґресу, Білого дому, Держдепартаменту і зборів Республіканської партії. В окрузі Колумбія це час паралічу, а на оглядових сторінках газет це час занепаду Америки. Минулого тижня у своїй редакційної статті, відображаючи світові настрої, китайське аґентство новин Сіньхуа написало, що «для спантеличеного світу», зважаючи на те, що можливість дефолту США не за горами, «це, мабуть, найкращий час, щоб почати розглядати можливість будівництва де-американізованого світу«.
Але ж є ще Нобелівська премія, і той факт, що тільки цього року американці — й автохтонні, й імміґранти — отримали дев'ять нагород. Примітка для Сіньхуа: Китай, з його 1,3 млрд. осіб, за всю свою історію дав світу дев'ять лауреатів. З тих дев'яти семеро живуть за кордоном, у тому троє в США, а ще один, Лю Сяобо (Liu Xiaobo), сидить у китайській тюрмі.
Як найкраще оцінити національну велич? Типовим є погляд, що важить величина: розмір економіки, кількість населення, площа країни, військово-морський флот, ядерний арсенал. Звідси ця істерія, що протягом найближчих десяти років Китай за обсягом ВНП може обігнати США. Звідси ставлення до середніх потуг, таких як Росія (з ВНП, що приблизно дорівнює ВНП Італії), як до великих потуг.
Але кращою оцінкою величі є здатність країн виробляти, розвивати, залучати й утримувати інтелектуальну могутність. Яке співвідношення нобелівських лауреатів, що жили в якійсь країні, до загальної чисельності населення? Сьогодні Росія, з населенням 142 мільйони, має трьох нобелівських лауреатів, або по одному на кожні 47 мільйонів. Для землі, яка дала світові Пастернака і Сахарова, не багато.
Цікавішим є випадок Ізраїлю. Враховуючи той факт, що євреї, становлячи 0,2% населення світу, отримали 20% всіх нобелівських премій, у тому шість премій цього року, Єврейська держава мусить бути фабрикою, яка продукує Нобелівських лауреатів. Але хоч Ізраїль тепер може претендувати на дев'ятьох лауреатів, все ж троє з них переважно живуть і викладають в США. Чому? «В Ізраїлі багато розумних людей, але не було роботи, тому він поїхав», — так Бенні Шалев (Benny Shalev), брат цьогорічного лауреата з хімії Ар'є Варшела (Arieh Warshel), пояснив газеті Haaretz. Країнам не досить продукувати геніїв. Вони мають вирішити, як їх задіяти.
Далі, маємо Європу: півмільярда людей з порівняно невеликою кількістю нобелівських лауреатів. У Франції, за моїми підрахунками, зараз живуть лише 10 лауреатів. Німеччина має трошки кращі результати: майже 30 лауреатів, хоча принаймні дев'ятеро з них, у тому й Генрі Кіссінджер, фізик Арно Пензіас (Arno Penzias) та цьогорічний лауреат з медицини Томас Зюдхов (Thomas Südhof), давно живуть у США. У Великої Британії приблизно такі самі результати, як в Німеччини.
Чому Європа так відстає щодо кількості Нобелів? Можливо (озираючись назад), не найкращою ідеєю було виселення та вбивство більшої частини її євреїв — враховуючи гарячкові зусилля європейських студмістечок бойкотувати ізраїльських учених, цей урок і досі не засвоєно.
Сучасніша відповідь — це загальна посередність вищої освіти ЄС. Кембридж і Оксфорд є окремим випадком. У верхню тридцятку Шанхайського рейтинґу Дзяотун (Jiao Tong) потрапив тільки один європейський університет — Швейцарський федеральний технологічний інститут в Цюріху, а Швейцарія навіть не є членом ЄС. Більшість європейських університетів переповнені і недостатньо профінансовані, тому не в змозі конкурувати зі своїми американськими колеґами.
Що приводить нас до нобелівської наддержави? Починаючи від 2000 року, американці отримали 21 з-поміж 37 лауреатів з фізики, 18 з-поміж 33 — з медицини, 22 з-поміж 33 — з хімії і (о диво!) 27 з-поміж 30 — з економіки. Вражає, якщо врахувати наше безнастанне занепокоєння падінням шкільної освіти, посередніми результатами з міжнародного тестування, відсутністю для старшокурсників вибору (як спеціальності) математики або точних наук etc. Серед 15-річних Сінґапур, Південна Корея і Фінляндія можуть реґулярно добиватись найвищих результатів з тестування, але щось тут не працює: ніхто з Сінґапуру ніколи не отримував Нобеля. Корея має одного — нобелівська премія з миру. Фінам наукова премія востаннє припала 1967 року.
Секрет нобелівського рецепту Америки не важко зрозуміти: імміґрація культури, яка вітає усіх — від Рональда Коуза (Ronald Coase) з Великої Британії до Субрахманьяна Чандрасекара (Subrahmanyan Chandrasekhar) з Індії, від Мартіна Каплуса (Martin Kaplus) з Австрії часів нацизму до Елізабет Блекберн (Elizabeth Blackburn) з Австралії. Здебільшого приватна, висококонкурентна, дуже добре забезпечена, посилена федеральним фінансуванням фундаментальних досліджень університетська система. Культура індивідуалізму і закорінена повага до нетрадиційного способу мислення.
Закриття уряду — нещастя; дефолт був би катастрофою. Але той хто думає, що кращі часи Америки в минулому, має уважніше придивитись до останніх лауреатів Нобеля. Цей результат свідчить про те, що ми приймаємо це як належне.
Bret Stephens
Nobels and National Greatness
Wall Street Journal 14.10.2013
Зреферував Михайло МИШКАЛО
22.10.2013