Місто.

Ви — вакацийні проходи — надармо вчили мене шукати тихої радости супокою.

Правда — инколи я любив шукати того тихого супокою і були навіть хвилї, коли я не був в силї вирвати ся з його усмиряючих обіймів. Тодї глуха самота зеленої природи була менї божеством і здавалось менї, що я марнотравною дитиною вертав ся до неї з душливих нетрів новочасного міста. Все іменно наче вперве бачимо природу і може тому зовемо її вічною, що вона вічно убиває свої красоти і з тою-ж упрямостию родить їх на ново. Може тому і слїд нам закинути звісну фразу про ідилїчний супокій на лонї природи, а красше говорити про глибоку гармонію її безсонного і — скажімо — траґічного житя. Але вона аристократично дискретна, вона — природа і вона залюбки скриває свої тихі траґедиї в недосяжних для нас глибинах свойого царства, а нас людий — вона з дебільшого чарує гармонією свойого житя. Коли думаємо про неї, то розстелюють ся перед нами золотисті простори піль, зелені храми лїсів та синя вічність промінистого неба. Ми люди — добрі, легкодушні діти роскоші, ненавидимо болю та не любимо памятати про нього. Чого-б ми памятали природі її землетруси, її бурі, її океанові дна та омертвляючу нудьгу її осїнного неба? Коли будемо вмирати, згадаємо тільки золотистий промінь і усьміх весняного цьвітка і божественний шепіт дрімучого лїса і вмремо з несмертельною тугою за ними. Всякий діссонанс в природі є для нас просто нечемним виїмком, а її синфонїя конечними складниками краси нашого істнованя. І час до часу бере нас за ними сильна як смерть туга і ми ненавидимо болючо ту безглузну вулицю міста, яка шовковим видноколам природи протиставить свій студений камінь. О — той студений камінь великоміської вулиці стає для нас протягом нашого творчого житя швидко тюремним камінєм і треба нам скоро зеленого лона природи, наче того утраченого раю нашої душі, де ми не почували нї болю, нї втоми, а тільки чудову симфонію вічного житя, яка велїла нам відчувати цілу красу істнованя, а проте не томила нас зусилєм нашої власної енерґії. Якже нам добре було в тих сяючих просторах природи, де ми не бачили безглузної вулиці міста з її студеним каменем, фабричною сиреною та подразнюючим гуком великоміського хаосу! Невже не згадуємо ще нинї про золотисті филї піль і храми лїсів і про сю незабутню синяву промінистого неба — як про щось дивно засьвітне, щось, що позволяло нам наче перейти межі житя і вглянути на нього з глибин якихсь елїзейських островів? Бо нїколи не почуваємо подиху вічности так вправно і так глибоко, як на вид того банального поля, заквітчаного безвартісними цьвітками і на вид того неінтересного своєю рістнею лїса і в сяєві того неба, на яке дивимо ся в містї хиба тільки тодї, коли вам треба знати, чи не треба нам взяти зі собою — парасоля.

Природа наче показує нам сяючі колюмни відвічного житя і нам хочеть ся під її подих якоїсь Аркадиї, де ми булиб чисті, як той непорочний пільний цьвіток. Дивимо ся на синї зірки блаватів і не цікавить нас, який крій суконь придумано на осїнь у Парижи. Не цікавить нас на хвилю нї Америка, нї Цепелін, нї справа мирової конференциї і байдуже нам трохи те наше глупе житє, якого слїди ми лишили там — в царстві безглузної вулиці міста. Добре нам в обіймах вічности і щойно тепер почуваємо, як гарно нам без людий. Не любимо навіть їx виду підчас наших вакацийних проходів, бо він псує нам каскади жайворонка і сяєва піль і вимріяні колюмни нашої ідилїчної Аркадиї.

Але ось — ви, вітхнені вакацийні проходи, саме ви надармо вчите нас потапати в обіймах тихого супокою.

Той ненависний соперник природи, якому на імя — місто, той соперник такий-же дужий пяним гамором свойого хаосу, як божественна природа своїм вічним супокоєм. Нехай — що вона є божественна ся природа і надихує нас божеськими почуванями і лучить нас навіть на хвилю якоюсь дивно погідною звязию зі сьвітом смерти, а воно, — се розгукане новочасне місто, є грішне і розбуджує в нас тільки жагучий несупокій і приковує нас до безглузного хаосу хвилі. Та проте сей шаліючий безглузний грішник триюмфує скорійш чи пізнїйш над нашою тугою за вічним супокоєм і він день в день розбурхує нас дивно понадним сяєвом своїх сьвітил, начеб сьміяв ся із аркадийського проміня немічного сонця.

Той грішник завсїди наче глузує собі з того; що там — на лонї природи було на хвилю нашим сьвятим ідеалом. Ось він своїм невинним роздзвоненим клекотом наче тлумить собі зі спокою, що обгортав там лїси та золотисті поля, — проганяє тим побідоносним клекотом наш супокій в кожду хвилину дня, дразнячи ним нас навіть пізно в ніч і наче кличе нас ним в хаос, слїпий, безглузний хаос великого міста, сеї кождочасної столиці гріху, пороку і злочину. Аж — ви синї зірки невинних блаватів і ти дїточий жайворонку зі своїми сріблистими каскадами... Адже то ви вчили мене недавно Офелеєвої ролї на лонї всьміхнених піль і вчили мене любити задуму вічного неба.

А тепер — бачте, який я зрадливий і невдячний. Я стидаю ся вас — ну просто стидаю ся вас і коли тут в потоках того несупокійного елєктричного сьвітла спитає мене про вас, я скажу, що вас не знаю, що не любив вас ніколи і не шукав у вас нїколи насолоди супокою. Чуєте, — я стидаю ся супокою, стидаю ся самоти і задуми і краси вічности. Не гадайте, що студенний камінь сього ворожого нам міста прожене мене швидко назад у ваші обійми. Нї — я люблю його, сей студений поміст міста, витоптаний ногами безлїч жертв хаосу, пожади і злочину, які вганяли ся по ньому за зрадливим фантомом блеску і розкоші. Тим студеним помостом міста ще не ступав супокій. Нам його не треба. На що нам супокою? Житя нам треба, такого дикого, розгуканого житя, як отсей клекіт, який час до часу стараєть ся приглушити тільки гострий звук фабричної сирени. Той гострий звук видзвонює нам іменно години нашої божевільної боротьби за блескучий фантом житя, та він, хоч такий варварський і такий невблаганий, не дратує нас чогось. Нам просто нїяково булоб без того гострого клекоту вулиць і ми навіть втїкаємо до нього, на силу видираємо ся до нього з обійм нашої самоти, що її тут ненавидимо, а яку, коли нам прийде конче потонути в її обіймах — проклинаємо. Ти жахаєш ся — дїтваку жайвороне? Отже знай, що коли твоя природа вчить нас благословити сьвіт, то те розгомне своїм житєм місто вчить нас його бояти ся і проклинати його. Ми тільки там, на тих сяючих просторах піль такі невинні і такі добрі. А тут — в містї — ми є повні отруї житя і нас нїщо не вщасливлює, бо нїщо нас не вдоволяє. Думаєш, що тїльки природа є бездонна? Отже і ми є бездонні — в наших забаганках і стремлїнях і нашій творчости і нашім істнованю.

Ось в пору, коли дрімучі лїси та поля обгортає глуха темінь ночи, то в нас, на камінному помостї міста, ще переливаєть ся стоустний клекіт жадливого як гріх житя і ми щойно — ти наївний дітваку — стаємо бенкетувати. Що з того, що в тих трійливих бенкетах наших штучно розпромінених ночий є безоднї злочину, жаху, розпуки і смертоносної нудьги житя? Ми щасливі є трійливою оманою наших великоміських ночий і ми топимо в них наш гордий біль істнованя. То ми його відчуваємо в цілїй глибинї і тому нам саме належить ся насолода. А коли блисне день, то богато з нас вже не побачить його, бо ми легковажимо собі смерть так як легковажимо собі супокій та невинність і знаємо, що нїхто за нами жалувати не буде — бо в нас нема часу для мертвих. Місто навчило нас чудової безсердечности до чужого болю і ми супокійно перечитуємо безконечні рядки наших самовбийників та тих злочинів, які діють ся поуз нас. Їх є іменно що раз більше, що paз яркійше вилонюєть ся з людини се хиже єство, яке жажде тільки власної розкоші ціною хочби — ось цілого величавого міста та його мілїонів і ми не тратимо тепер вже нашої духової рівноваги, оскільки йде о чужий біль.

Самота, супокій, задума, краса вічности, Божественне, — коли ми се любили, коли ми сього багнули? На тих вакацийних проходах? Е — то не було нїяке житє, то була тільки недуга нашої втомленої душі, якої тепер не розуміємо, якої будемо второпно вистерігати ся, бо назвуть нас за те герої житя сентиментальними, а те слово сентиментальний — найобидливійше слово в нашім словарци. Наша тринайцятилїтна дівчина стидалась би такого компліменту, бо її кінотеатральний Gaumont-Journal навчив рафінериї париської моди, а Аста Нїльзен траґічної міміки проти мущин. А головно те, що ми не жалуємо за нічим, бо непривязуємо до ніяких рекордів абсолютної вартости. Наше місто випродукує всьо, чого треба нашій розкоші і тим потішимо себе на гробі наших етичних сентиментів. Тут проти осліплюючих склепарських вистав — не потребуємо тої гармонії істнованя, якою голубила нас недавно Гекуба-природа. Ми сотворимо собі ритміку хаосу і то буде нашою музикою. А вкінци чи не сї сяючі від диямантів співачки великоміських театрів — не співають як жайворонки, чи не є Карузо соловієм, а Зелта Курц не перевисшає тонів скрипки своїми трілєрами?

О наше модерне місто богате, воно в нїчим не потребує стидати ся перед природою, а має ще щось, чого там, — в природї нема — мілїони золота. Пусте — що сї мілїони саме підбадьорують людий до вбийчої боротьби за те істнованє, якому звикли присьвічувати сьвітла елєктричних лямп та яке отулюють шовки великих готелїв. Нехай буде боротьба — пристрастна, невтомима, жагуча як той клекіт великоміської вулиці. А коли втомить нас вона і вампіром випє нам всю кров з розбурханого мозку, тодї може вернемо ся там, де ті золотисті поля і зелений лїс і ясний блакит неба і може на хвилю в сьвятій задумі піль визволимо ся з непереможного хаосу міста.

[Дїло]