Під прапором Батьківщини.

Від тижнів живемо під вражінням вісток із Закарпаття. Воскрешують вони спомини рідного минулого, кажуть переводити анальогії (хоч-би навіть — не завжди вірні), анімують і хвилюють, проймають радістю або смутком, залежно від змінливих подій та змінливих вісток. Розпадається держава, з якої істнуванням звязаний кусень української історії. У міжнародній метушні — виринула і справа частини української етнічної території. Один із ЇЇ сусідів зголосив до неї претензії, рахуючи головно на розтіч, що панувала в отому Закарпатті, на повне його внутрішнє розпорошення. Аж ось добрі сини тієї вітки народу в той історичний для них час обєдналися під одним прапором: під прапором Батьківщини.

„Salut res publicaе — auprеma lex!" Ось гасло. Решту доказує зов крови, підсвідоме, атавістичне почуття кровного звязку, гін самозбереження в єднанні загроженої раси. В кого ще не завмер на віки здоровий глузд, той повинен розуміти цю велику лекцію історії. Повинен освідомити собі, що автохтони українських земель без огляду на свій світогляд і власне національно-політичне самоозначення як дороговказ і найвищу ціль своїх змагань завжди і всюди вважають бути незалежними від якихнебудь чужих чинників та не поминають ніякої нагоди, щоб солідарно і жертвенно виступати за принцип "ніщо про нас без нас". Дальше вчать нас оці історичні події, що яканебудь далекосяжна, рішальна про життя і буття народу акція є взагалі можлива виключно тільки під умовою консолідації і єднання усіх сил народу, під умовою припинення внутрішньої гризні. Без того всякі почини не тільки не будуть успішні, але взагалі не є можливі, без того взагалі неможлива ніяка всенародня збірна акція для добра рідного краю. Бо чи можлива наприклад булаб сьогодні на Закарпатті боротьба за автономію чи повну незалежність, колиб замість співпраці всіх громадянських кол розпалилася боротьба за назву території, і колиб кожний з тамошніх двох таборів проголосив, що тільки він репрезентує той край і тільки йому належить в новій державі повнота прав та влади? Чи в такому випадку ввесь світ, усі рішальні у світі чинники і сили не перейшлиб відразу, без мериторичного розгляду, до денного порядку над домаганнями народу, який не дозрів ще навіть до свідомости ваги своєї фізичної екзистенції. Отже на цілому прикладі бачимо, що ніяка засаднича акція, у великому міжнародньому масштабі, ніяка розвязка проблєми забезпеки політичних прав українському народові не повинна йти без консолідації і скоординування змагань обох своєрідних наших національно-політичних течій. Ясна річ, що закарпатські відносини нe мають повної анальоґії у відносинах Галичини. Всеж деяку науку можна витягнути з закарпатської консолідації і для наших актуальних галицьких питань.

Свідомість цього стану й особистої відповідальности за хід справ перед цілим народом та історією була у наших закарпатських братів така велика, що навіть такі діячі, котрих податливість на чужі впливи була донедавна загально відома, не посміли виступити в ролі киринників і розбивачів національної єдности. Це повинні затямити собі ті польські кола, які залюбки ставлять не так вже на москвофілів, як табор чи напрямок, як радше на ті елєменти зпоміж москвофілів, що їх вважають найбільш здеморалізованими і ласими на "пособія" в усіх видах та з якогонебудь джерела. Тепер пора усім зрозуміти, що нема в нашому народі такого потенціялу, котрий, нехтуючи гоном самозбереження, висунув би себе проти загальної народньої стихії. Сьогодні, як і в 1918. р., пасивними або ворожими всенароднім змаганням полишилися тільки ті, що відійшли зовсім від народу, що полишились поза рямцями його національно-політичної спільноти і позa скобками громадянського життя, ті, котрих питомий тягар у громадянському активі рівняється зеровi.

Факт, що у першому закарпатському уряді український священник засів поруч із українським соціялістом — свідчить про високий патріотизм усіх українських національних ґруп на Закарпатті, бо вони йдуть одним фронтом та загально-національні інтереси ставлять вище, ніж індивідуальний чи груповий суспільний або віроісповідний світогляд. Знову факт, що тамошній український зорґанізований національно-політичний табор пішов на злагоду і компроміс з тамошнім зорґанізованим москвофільським табором свідчить про територіяльний патріотизм обох тих таборів. Оба вони не виреклись своїх ідеалів і суперництво між ними буде йти дальше. Ми, галицькі українці, так само як українці закарпатські, не маємо сумніву, що в отому суперництві, при свободі культурного розвитку мас, переможе українська національна течія. Це просто питання процесу національного відроження політично й культурно відсталої вітки народу, це питання поступу приспаної національної думки Але факт, що цей процес ще не завершений на 100 відсотків, не значить, щоб покланятися засадам нетолєранції, нетерпимості й ексклюсивности супроти всіх тих, які caме належать ще до табору, який мусить ще перейти свій шлях досвідів.

З гиддю дивимось на тих типів із табору галицьких москвофілів, які в ті самі дні, коли на Закарпатті прийшло обєднания під прапором Батьківщини і коли вся українська національна преса у Львові під вражінням тих подій припинила атаки нa наших москвофілів, виписують дальше свої "ревеляції" про українські установи й орґанізації, виписують дальше фальші і брехні, негайно підхоплювані бруковою шовіністичною польською пресою. Які це маленькі й мізерні людці на тлі подій, які діються тепер і які ще прийдуть. Для таких людців нема обєднюючого прапору Батьківщини, — зате є він для всіх, хто дорожить не то своєю ідеєю, а просто — рідною територією та рідним етносом.

[Діло]