Донецькі і наші

Є «донецькі» і є «наші». Вони пов’язані путами взаємозалежності і взаємопотрібності. Вони катаються на різних каруселях, але обидва полюбляють стрімкі підйоми. Вони мотивують один одного до нових звершень та успіхів. У них різні скарбнички, але валюта та сама. Вони живуть у різних особняках, збудованих за одним проектом. Вони займаються взаємним підсиленням. Обидва переконані у своїй незамінності. Вони і справді незамінні один для одного. Їх не скоро можна буде замінити на когось іншого. Це тому, що вони, наче змовившись, уміло грають на антитезах. На видимих відмінностях, які приховують невидимі спільності. Кожна з таких відмінностей дає перспективу кожному з них. І що далі в ліс – то менше шансів для вже не донецьких і ще не наших.

Згори ці антитези між «донецькими» і «нашими» виглядають дуже опукло. Збоку – дуже сумнівно. Пропоную глянути (прости Господи) знизу.

Подвійні стандарти, на жаль, ніколи не стануть візитною карткою «донецьких». Ці просто не вміють так віртуозно грати вар’ята, як «наші». «Донецькі» вайлуваті, незґрабні. Їх непідробно тіпає від колючих підколок на тему Межигір’я чи їхніх статків. Натомість«номеру 13 у списку» глибоко начхати на розмови про його нічні клуби в центрі Львова, які споюють та розбещують «майбутнє України». Докоряти мільйонами «нашим» мільйонерам – гибле діло. Опозиційних товстосумів ніколи ні від нічого не тіпає. З «донецьких» куди гірші актори: їхня бикуватість настільки кричить своєю очевидністю, що тільки ледар відмовить собі в задоволенні постібатися з цього. Про «наших» цього не скажеш. «Наші» напряму тобі називають ціну проходження питання через сесію – аж ось, через кілька хвилин, той самий «борець» ніби нічого й не сталося дає розгромне інтерв’ю про обсяги корупції в команді Садового. І оком не поведе. Театр Заньковецької відпочиває.

А ще «донецькі» погано брешуть. Вони, звісно, можуть талдичити про ріст ВВП й економічне покращення, але їхня гіпсова фізіономія краще за все видає невіру у сказане. «Наші» ж можуть започатковувати курси з політичної – як би це сказати м’якше... «Ми проти нищення парків», – виступають на трибуні. І тут же вся фракційка голосує за забудову Знесіння. Або той, хто обіцяє заборонити комуністів, у пориві цієї боротьби продає свою власність директорові газети «Прапор комунiзму» імені КПУ. І далі рвійно бореться, аж червоні іскри летять. Борються зі злочинним олігархатом – але синхронно голосують (або не голосують) разом з реґіоналами ключові законопроекти. Ті, хто ратують за сімейні цінності, викрадають своїх дітей у дружин. Мовчу вже про фотографії совісті нації наголяса в сауні. От що-що, а «донецькі» – якщо й крадуть, то з таким тріском, що про це вся країна знає. Відповідно, якщо не живуть зі своїми першими леді, – то про це також уся країна знає. Зате в церкву вони ходять не так часто.

А ще «донецькі» бояться здаватися несолідними. Вони розуміють, що повинні випромінювати потужність, статус, важковаговитість. Вони постійно себе контролюють, робляться завідомо нудними, непластичними – аби не виглядати «шнурками». Чого не скажеш про «наших». «Наші» за три квартали залишають свій джип, аби на людські очі з’явитися в пішохідному образі. Перед тим знімають годинники, никають телефони, переписують власність на побратимів і ділять свій гардероб на «для себе» і «для мітинґу». А коли ненароком власна пильність тебе підведе – і песцева шуба по п’яти зненацька прийде на мітинґ, то, мовби вибачаючись, «наша» буде розказувати, що це штучна шуба. Себто хутряний фейк. І коли ворог українського народу розіб’є тобі окуляри в парламенті, то йому треба вигукнути не прокляття іменем полеглих партизанів, а щось схоже на: «Ти розбив мені окуляри за вісім тисяч!». І ніхто з виборців цього ніколи не почує. А почує – не повірить. Скаже: «фейк». Та й не така вже та шуба дорога. Подумаєш – песець. Подумаєш – по п’яти.

А ще «донецькі» взагалі не вміють загравати зі своєю аудиторією. Вони якісь примітивно прямолінійні, чи що. Їхні мітинґи – це розпач. Ніякої нагонки. Ніякого надриву. Ну взагалі ніякої видовищності. Смутно і декадансово. «Наші» – просто аси у справах загравання. Одна цьоця з клюмби якось хвалилася, що ходить на мітинґи з корвалолом – так файно правду-матку ріжуть. Загравання, підтакування емоційним плебсовим очікуванням – то ціла наука, рівних у якій «нашим» нема. Розумна (для декого подекуди занадто розумна) Ірина Фаріон чи не кожен свій виступ у галицькій глибинці, зауважте, розпочинає з переходу на мову виборця. І ось перед тобою вже не видатний мовознавець, філолог – а в дошку своя кобіта, яка і сєкає, і сікає, і присмішки простонародні кидає, і сільською нелітературною мовою чеше, як має бути. А потім виходить з приміщення «Просвіти» – і знову перед вами начитаний доцент, науковець, автор монографій, знавець півсотні афоризмів, ще й Аристотеля підправить при потребі.

А ще «донецькі» наразі не умудрилися приватизувати історію та героїв. Велика Вітчизняна війна з її пантеоном червоних героїв через чийсь зухвалий недогляд ще не стала партійним надбанням Партії реґіонів. Тимчасом як тема ОУН-УПА вже стала майже партійною власністю. Не за горами той час, коли Бандері й Шухевичу посмертно видадуть членський квиток всеукраїнського об’єднання. І тяжко сказати, що ж такого має статися, аби збройні змагання українців (разом з усіма провідниками) повернути назад усім українцям, а не лише просвітленим членам партії. «Донецькі» чомусь халатно ставляться до історичної спадщини. Вони ще не намацали цю золоту жилку. Їхнє загравання з радянською минувшиною – убогіше, ниціше. Воно не так яскраво партійне, як у випадку з «нашими». І на їхні мітинґи не приходять юнаки з прапорами середини 20-го століття. Єдиний, хто дотягує до рівня «наших», – це Вадим Колєсніченко, який вирядився в уніформу чекіста – по-творчому, мабуть, наслідуючи своїх візаві з Галичини. Виглядало це карикатурно. Явно не дотягують. Бо якби всерйоз грали на вразливих струнах історичної пам’яті, то в Києві на марші УПА робили би щось подібне до того, що «наші» робили на Марсовому полі у Львові.

А ще «донецькі» грубувато перемагають на виборах. І фальшують вони грубувато. І боряться з опонентами грубувато – не дають зустрічатися з виборцями, вимикають світло у відповідальний момент, деруть бюлетені. «Наші» поводяться на виборах витончено. Придумують кандидатові бренд «єдиний-переєдиний-узгоджений-переузгоджений» – і заганяють під нього своїх братів, двоюрідних, знайомих, партнерів, друзів дитинства, вірних подруг чи просто добрих хлопців, які зійдуть на роль слухняних кнопкодавів-як-фракція-вирішила. Ніяких тобі грубощів, перепон. Вишукане, невимушене брендування невідомих людей відомими партіями – і переможець готовий. Уявіть собі, до яких карколомних вибриків мусять додуматися «донецькі», щоби здобути бажаний результат. І маскуються під самовисуванців, і паряться з дільничними комісіями, і казково витрачаються на соціальні пакетики. Грубо.

А ще – «донецькі» не реагують на укуси дрібних комах. У них настільки товста, нечутлива шкіра, що півкраїни може знущатися з режиму, лаха дерти з азірова, а ґаранта перетворити в інтернет-мем – нуль реакції. А от проти «наших» слова кривого сказати не можна. Зась! Цить! Часом таке враження, що «наші» – це мертві, які вимагають про себе або добре, або ніяк. Кожен, хто прослизне поміж цими двома «або», автоматично записується у реєстр українофобів, затверджений партійною політрадою. Кому пощастить більше – тому світить німб «таємного аґента режиму». Реакція на критику в «наших» просто блискавична. Реагують вони настільки персонально, що страшно стає від масштабів усіх цих еґо. У цьому плані «донецькі» занадто високо в хмарах, а «наші» – занадто глибоко в землі.

А ще – «донецькі» так і залишилися донецькими. У них відпала потреба ширити свій світогляд на всю країну (якщо він узагалі є, цей світогляд). Вони навіть не намагаютьчя відповідати Україні, яку осідлали. Чого не скажеш про месіянські замашки «наших». Основний пунктик «наших» – експортувати свої цінності всюди, де «Беркут» дозволить промарширувати. Намагання заразити собою всю країну – дуже впізнавана ознака «наших». Це по-нашому: прийти на чуже обійстя, де століттями господарював інший устав, – і навертати, навертати, навертати паству до «українського первня». Інколи від перманентного навертання аж вивертає. «Нашим» дуже вже свербить бути об’єктом усенародного користування. Життя собі не уявляють без того, аби нести світло істини в дрімуче українське дике поле. Це не біда, що степові вітри та чорноморські мусони постійно задувають це полум’я, – треба хоч чимось себе зайняти в підвішаному стані міжчасся, коли на рідному обійсті всі вже «навернені», заводи всі відновлені, земельні ділянки усім «нашим» роздані, і вкраїнський рай забезпечено з лишком. Інколи шкода стає «донецьких» – вони є імпотентами у справі творення цінностей. Вони направду не мають що ціннісного сказати всій країні. А «наші» мають. Чим себе зайняти.

А ще «донецькі» – гарні імітатори. Будучи вихідцями з напівкримінальних джунґлів, вони завзято мавпують. І неабияк швидко переймають сильні сторони у ближніх своїх. Кілька зустрічей з євробюрократами вистачило Януковичу, щоб у швидкий термін стати одним з них. Сидить поруч з президентом Естонії – за повадками навіть не відрізниш. І хто б міг сказати, що це той самий, двічі несудимий, на якого вінок падав. Дарма, що виглядає це залізобетонно. Вони, наче сім’я Дона Віто Корлеоне, швидкими темпами намагаються цивілізуватися. Від «наших» вони теж багато чого переймають. І цим стають ще небезпечніші й сильніші. Бо наче мімікрують під політичну систему, яку очолюють і яку ділять з «нашими». З «наших» – гарні вчителі. Вранці Тягнибок сказав, що Україна повертається в свою європейську родину, а ввечері Янукович повторює те саме. Можуть, коли хочуть. А коли про реформи говорять Яценюк і Азаров – то різниця лише в вимові. Та й віце-спікер Кошулинський незле вписався в компанію реґіонала та комуніста. Можуть, коли треба.

А ще «донецькі» чудово ладнають з «нашими». Вони приречені на політичний шлюб з розрахунку. Бо одним не буде що втрачати, а іншим – за що боротися. Не було б таких «донецьких» – не було б стільки «наших». Взаємне послабення один одного розчищує дорогу третім – новим, не їхнім і не нашим. Тому «донецькі» і «наші» об’єднані єдиною метою – у жодному разі не слабшати. Вони мусять будь-якою ціною втримувати найвищий градус напруги між собою, який тягне за собою найвищий рівень тонусу і життєздатності.

Обом треба просто бути. І буде нам щастя.