У теперішньому міжнародньому конфлікті голос мають держави, що їx можна вичислити на пальцях одної руки. Що більше — Гітлєр упевняє, що доля мира в руках одного Бенеша, знову інші переконані, що все залежить виключно від одного Гітлєра, француські державні діячі взагалі мовчать і тримаються дискретно за кулісами, а премієр Великої Британії сам називає себе скромно лише посередником, а не вирішним чинником. І коли ще недавно, кілька місяців тому, лунали в Европі найгостріші протести проти „анахронічної" концепції „пакту чотирьох", то сьогодні на телєґрафічні запросини пакт чотирьох реалізується у Мінхені. У цій ситуації велика більшість европейських держав узагалі „не рахується" і тільки журиться, чи з цієї метушні вийде їм добро чи шкода. Очевидно, що ми, українці, які ніде своєї держави не маємо, не можемо хворіти на меґальоманію та претендувати до ролі, якої грати не маємо змоги, сили чи інколи й потреби. А проте в оцих останніх подіях таки трошки „nostra rеs agitur". Поминаємо вже справу Закарпатської України, де річ іде безпосередньо про долю частини української етнічної території та частини української нації. Байдуже, з якого приводу, в якій формі і для якої ціли, але фактом є, що безліч згадок про українців появилося в останніх 2-ох тижнях у тій великій західно-европейській пресі, в якій досі не писали про нас ані слова. Здійснюється на сто відсотків наше давнє твердження, що кожний великий міжнародній конфлікт у якомунебудь місці Европи мусить автоматично довести до актуалізації української проблєми, чи то як проблєми меншини, чи в її всеукраїнському аспекті.
Поруч із цим явищем маємо ще явище друге, яке має для нас, українців, значіння не то деякої моральної сатисфакції, а просто імперативної науки: змінені у світі методи політичної акції. Тайна дипльоматія істнувала перед і після Версалю, істнує нині та напевне всіх нас пережиє. Але раніш ціли, до яких змагала тайна дипльоматія, виявлялися щойно підчас воєн та мирових конференцій. Сьогодні бачимо, що зручно інспірована преса і т. зв. громадянські чинники висувають гасло, що його ніби тільки згодом підхоплюють офіціяльні чинники держав та реалізують, кидаючи відразу на терезки ввесь тягар свого державного авторитету, підтримуваного найбільш недвозначними погрозами фізичної сили. І серед тієї подиву гідної політичної гри, яка велася довкола італьо-абісинського конфлікту (відбудова італійської імперії), і в справі Еспанії, і в справі австро-німецького аншлюсу, і (в найбільшій мірі) в метушні довкола Чехословаччини — найбільш знаменною рисою всіх грачів є відвага. З усіх сторін падуть слова різкі, ясні всім зрозумілі. У тих заявах очевидно і другий зміст — між рядками, але розшифровує його вже не тільки дипльоматія, а й найширші маси радієвих слухачів та пресових читачів. Зручність, діялектичний хист, красномовність, верхні дані – все це прикмети політики, які відходять на задній плян. Інтелєкт і відвага — відвага та інтелєкт — ось єдині прикмети, які рішають про вартість та успіх політики. Політика, яка не відзначається величезною цивільною відвагою є згори засуджена на невдачу. І навпаки – політика, яку знаменує відвага, навіть при переходових невдачах, навіть при спробах здушити її, мусить промостити собі шлях. Бо так хотять змінені часи, в яких загальне нервозність, динаміка рухів і широкі мети народніх трибунів та державних діячів не признають трусливости – в ніякій формі, в ніякому вигляді.
Відважна політика — це ціла проблєма, яка нині стає рубом перед усіми нами, в першій мірі перед усіма тими нами, що так чи інакше відповідальні за долю рідної нації. До тієї проблєми належить однаково відтинок завдань і можливостей національної преси, як і краєвого політичного проводу, нашої інформаційної служби на чужині, всяких розмов і всяких виступів назверх. Ноторійно відома річ, що завжди в таких нервових часах, як тепер, свобода преси більш обмежена, ніж колиінде, бо пп. цензори мають арґумент, з яким важко спорити: Бог його знає, що в наших змінливих днях може пошкодити державній рації (політиці міністерства закордонних справ), або що може причинитись до викликання „прилюдного неспокою"?! Та й сама преса мусить бути обережніша і рахуватися з кожним словом, яке призначене для ще когось більше, ніж тільки для складача, коректора, цензора і вузького гурта читачів невеличкого „пробного" накладу. Бачимо і по відповідальній закордонній пресі, як вона по змозі намагається обмежуватись до ролі інформатора, реєстратора та коментатора, а не безпосереднього чинника політики, інспіратора політичної тактики й керманича опінії. Очевидно, преса себе цим далеко не депреціонує. Там, де газета має змогу, вона завжди є відважним виразником поглядів того гурту, що його вона заступає; де преса цієї змоги не має, вона мусить обмежуватись до своєї інформаційної місії. Білі плями, що їх дістали в останньому тижні читачі „Діла", виказали яскраво, що ось напр. нині ми не маємо змоги бути орґаном декляративним, не маємо навіть змоги зясовувати у деяких найважніших актуальних справах всі наші сумніви й міркування; які далиб образ настроїв широкого українського загалу. Ясно, що кожний політичний щоденник є якимсь політичним осередком, який — залежно від ролі, історії, традиції та характеру щоденника — має більше чи менше значіння у даній дійсности. Але одночасно ґазета є завжди тільки ґазетою: своєрідним підприємством, що кермується і даними свого буджету І має ту саму журбу, що кожна інша громадянська установа — обовязок дбати за свою матеріяльну екзистенцію і свій розвиток, не вирікаючись очевидно своїх ідеалів та поглядів і боротьби за них.
У таких відносинах ще яскравіше, ніж колиінде, відчувається потреба устійнити відважну політичну тактику і бачити відважне її реалізування. Нині такі страшенне поважні, страшенне відповідальні дні, нині такий просто переломовий історичний час, що витягати якісь закиди й докори під чиєюнебудь адресою та ще й за минулий період — річ недоцільна, бо може відтягнути увагу від суті справи. Може буде відповідна нагода й відповідний терен колись ці справи порушити. Нині треба казати передусім не про те, що сталося зле та чого взагалі не зроблено, лиш про те, що треба робити. І казати про це повинні всі ті, які відчувають у своїх душах острах за долю народу та свою відповідальність за неї, незалежно від своїх формальних титулів. Маємо вражіння, що є у нас проблєми, над якими однодушно можуть призадуматись усі українці доброї волі, без огляду на лінії, що їx ділять. Такою першою найактуальнішою проблємою є проблєма відважної української політики: як вона має виглядати і як її треба вести.
[Діло]
30.09.1938