Під брязкіт мечів і гамір котів.

Великі світові події зіпхали па десятий плян багато наших справ, які в нормальних обставинах булиб нам зганяли сон з очей, відбирали апетит, прискорювали биття (і так уже розтелепаного!) серця. Зріст доріжні, небезпека редукції, запротестований вексель, чи зафантовані статки — все це такі маленькі, такі мікроскопічні речі, що й не варт про них думати. Навіть вибори, чуєте, Панство!... Навіть вибори (поза кількома сотнями кандидатів на послів!) не викликують ніяких дискусій.

 

А все таки є в нас справа, якої не затемнили хмари европейського горизонту, не заглушили фанфари слів Гітлєра чи Мусолінія. Це — фотбаль.

 

Здибле вас хтось у Львові на вулиці, то замість традиційного „що чувати нового", або прадідівського „як ваше цінне здоровлячко", з місця починає:

 

— Як гадаєте, буде війна, чи не буде?

 

А коли відповісьте, і витолкуєте чому ви так відповіли, тоді друге питання:

 

— Чи йдете в неділю на матч „Україна" — "Гасмонея"?

 

І після того йде оживлена дискусія на тему недільних змагань.

 

— Маю вражіння, що наші набють...

 

— А мені чогось не видається. Гасмонея тепер у добрій формі. Такий Геніґ, Шляф, Горовіц...

 

— Своєю дорогою... Ex, коби то наші так грали як колись тут з В. К. С.!.. Тоді напевно!...

 

— І я так думаю. А ще якби так „Юнак" програв, тоді наші на перше місце — гоп!...

 

— Ая, ая. Ох, Боже! Якби то було гарно...

 

Маєте вражіння, що колиб перед неділею рішальні чинники сказали: або-або. Або два мандати більше, або виграна з Гасмонеєю 3:0, то наші львовяни напевно зрезиґнувалиб з двох мандатів.

 

І я цікавлюся живо кожною стрічею „України" та зараз на другий день докладно вичитую звідомлення зі змагань. Знаю змагунів „України" на память, а на всіх „фавлях", „офсайдах", „корнерах", „кіксах", і т. п. „волєях" розуміюся неменше як сам автовий суддя.

 

Але на метчі віддавна не ходжу і за це нераз пю повну чашу докорів від постійних бувальців на наших метчах.

 

— "Україна" зовсім добре грає — кажуть мені.

 

— Признаю!

 

— В гарний день на свіжім повітрі — цеж здоровля!

 

— Признаю!

 

— Дружина тим певніша себе, чим більше своєї публики.

 

— Признаю!

 

— В такому разі, чому не ходите?!...

 

— Через нашу публику.

 

Мій співрозмовець робить спершу здивовану міну:

 

— Через публику?!...

 

— Так! Пане дорогий. Як чоловік піде на наш метч, то хіба мусить закітувати собі вуха, щоб міг спокійно приглядатися грі.

 

— Признаю!

 

— Товпа як розярені мешканці першої ліпшої Полінезії: очі горять, руки махаються, ноги тупотять, зуби скрегочуть, в уста що хвилини засипують грище такою масою пахучих лайок, що трава никне жалощами, листя на деревах сохне.

 

— Признаю.

 

— На однім з метчів я необачно звернув увагу якомусь розричаному конниціоналові, то мило палкою не обірвав... Від тоді казав я собі, пожду, аж наші спортово виховаються. І все довідуюсь як там. Жду вже три роки. Може акурат. Але... мій організм знищений війною і не знаю, чи аж так довго буду жити, щоб дочекатися...

 

— Признаю! — сказав ній співрозмовець

 

І ми я сумом у серці розійшлися.

 

[Діло]

30.09.1938