Костянтин фон Еґґерт — особа леґендарна в російській журналістиці. Походить з німецьких баронів, вільно володіє англійською, французькою та арабською мовами. Практикуючий християнин. Кавалер ордена Британської імперії, отримав його з рук королеви Єлизавети ІІ. Не працював у радянській журналістиці. Був зарубіжним кореспондентом, а згодом заступником редактора в закордонних питаннях «Известий» Голембіовського. Понад десять років працював на BBC, сім з них — як головний редактор московського бюро Російської служби. Донедавна був заступником головного редактора радіостанції «КоммерсантЪ-FM». Дописує для Herald Tribune, The Times, La Croix etc. У Львові виступив на інавґурації навчального року Школи журналістики УКУ. Говорив про місію журналіста нашої епохи. І нашого пострадянського простору.
Про себе.
Коли мене питають: а чим ти займався останні чверть віку, я кажу: я працював такою поступово старіючою меблею в російській журналістиці, як старий диван, стою в куті вже двадцять три роки, до нього вже звикли, комусь подобається, а комусь ні.
Про перший досвід
Колись, давним-давно, коли ще не було Інтернету і на телефонах були диски, коли був ще Радянський Союз і його президентом був Михаїл Горбачов, я після закінчення історичного факультету, відслуживши три належні роки офіцером радянської військової місії на Близькому Сході, повернувшись звідти і звільнившись з армії, приходжу у свій вуз — там мені мали дати направлення на роботу — і питаю: «Що ви мені можете запропонувати?» Це початок жовтня 1990 року. Мені кажуть: «Робота в редакції видавництва. Що ви там будете робити? Ви 15 років будете читати чужі думки, перш ніж висловити свої». Мені 26 років, я думав, що в мене багато думок, які маю висловити вже і негайно. Я сказав, що мене це не влаштовує, і мені сказали: «Ну, вибачте». Так що кар'єру після армії я починав безробітним.
А тут газета «Куранты», перша незалежна газета, що виникла в Москві відразу після прийняття в серпні 1990 року закону СРСР про пресу. Вона була створена у вересні. Ми говоримо про жовтень. Приходжу на другий поверх редакції, нагло так питаю, як звати головного редактора (на щастя, він ще живий до сих пір, дай йому Боже здоров'я). Нікого біля дверей нема, стукаю, заходжу — довга, дуже довга така кишка, кімната дуже довга. В кінці сидить чоловік біля вікна, хмурний такий, зосереджений, читає якісь речі, як я потім зрозумів — гранки. «Добридень». «Добридень, слухаю — чого бажаєте?». Кажу: «Знаєте, я такий-то такий-то, тільки-но з армії хочу попробувати себе в журналістиці». Анатолій Семенович Панков, головний редактор, подивився на мене і спитав: «А що вмієте робити?» Я сказав: «Знаєте, я говорю трьома мовами». «Якими?». «Англійською, арабською і французькою», – кажу. «Так. А що ще вмієте?». Кажу: «Знаєте, я історик за освітою, але це практично нічого не значить. Давайте скажемо, що я більше нічого не вмію». Анатолій Семенович — як персонаж Оскара Вайльда — аж підскочив: «Оце нам і потрібно!». Так я став журналістом.
Про лихі 90-і
У цій персональній історії є певний сенс. Коли завалився Радянський Союз, оця нова преса, нове радіо («Эхо Москвы» було створене в серпні 1990-го) — всі засоби масової інформації не хотіли одного: вони не хотіли людей з радянським журналістським досвідом. Бо це були люди, що журналістикою не займалися, вони не збирали, не аналізували, не синтезували якісь дані — це були пропаґандисти. Саме тому 90-і роки, які в Росії так люблять критикувати, були для журналістики надзвичайно плодовитими. Саме тоді туди прийшла величезна кількість людей з освітою від біологічної до фізичної, людей, що від маляра до академіка, і всі вони принесли свій погляд на життя, свої інтереси, часом навіть своє гобі. І цей вибух цікавої журналістики на початку 90-х — це безсумнівно наслідок відкритих тоді шлюзів, і за це вдячність Михаїлу Горбачову.
Потім, працюючи в «Курантах», в «Известиях», на BBC я бачив як суспільство поступово приймає нову даність мас-медій, журналісти були героями тих часів — але, як сказав поет, «човен любові налетів на побут», тобто на гроші. Журналісти погані менеджери, і російський капітал поступово скупив значну частину цих блискучих засобів масової інформацію, що були на початку 90-х. Чи це було випадково? Це було неминуче: журналісти не можуть займатися менеджментом, вони мають займатися творчістю. А капіталістам потрібні засоби впливати на суспільство. І це спровокувало першу хвилю медіа-купівель. Нині нам кажуть, що було погано — всі ЗМІ транслювали лише точку зору власників. Я кажу: «Так. Але це було 4–5 точок зору, включаючи державні ЗМІ».
Сьогодні в Росії є тільки одна точка зору. Чи такі лихі були ті 90-і? Питання. Для журналістів вони були значно кращі. Це насправді окрема тема дискусії — де межа втручання власників в редакційну політику.
В Україні — через іншого типу національний характер, інший тип бізнесу — в суспільному просторі існує більше точок зору. Хоч і росіяни, і українці споживають приблизно одне й те саме і приблизно однаково залежать від телебачення. Дуже залежать від телебачення.
Про нові медії
А нові медії — скоро вони перестануть називатися «новими», вони будуть просто медії — як вони впливають на наше життя? Дуже серйозно впливають. Активна частина суспільства має можливість отримати ту інформацію, яка раніше була їй недоступна. І це впливає, в тому числі, і на державні мас-медії. Тиск мережі, інформації в мережі унеможливив замовчування певних тем, певних фіґур. До 2008–2009 років якщо про когось чи про щось не говорили на телебаченні, то цього просто не існувало. Але те, що активна частина суспільства почала шукати, чимраз то більше, інформацію не в телевізорі, не в екрані, а в мережі, поступово змусило навіть державне телебачення міняти аґенду.
Про важливість аґенди
А в журналістиці важливо зрозуміти одну річ: важливо не тільки те, що ти мовиш чи пишеш, а важливо — чи взагалі мовиш або пишеш ти про це. Аґенда редакції важливіша деколи, аніж те, який контент ви продукуєте у зв'язку з цією аґендою.
Інтернет: виклик громадянської журналістики
І в Росії, і в Україні, і на всьому пострадянському просторі, як і у всьому світі, я бачу перший виклик. Це виклик т.зв. нової журналістики, громадянської журналістики. Це великий виклик. Бо за останні 5–6 років найбільші сенсації продукували люди, які не працюють професіональними журналістами. В цьому є небезпека — це вивалювання інформації в мережу. Цей величезний обсяг інформації є для суспільства великим випробовуванням, бо ви не можете відрізнити доброго від поганого, істинного від неістинного, тут нема переперевірки фактів, тут немає третьої, четвертої, п'ятої сторони з її думкою. І журналіст тепер повинен усвідомлювати, що він буде людиною з прожектором, яка щось висвічуватиме і щось пояснюватиме. Пояснювати доведеться більше — журналісти вже не гуру, вони не мають монополії на інформацію.
Влада: виклик самоцензури
Другий виклик — це бажання держави в цю епоху масової інформації, інформації, яка доступна всім, ще більше контролювати інформацію. Ставиться питання, в т.ч. у Росії, про націоналізацію і вповадження законодавчого реґулювання національних доменів в Інтернеті. Держава завжди контролюватиме інформацію, і через те, що інформація нині є найдоступнішою за всю історію людства, тиск на журналістів не стане меншим. І — незалежно від Інтернету — доводиться про щось недоговорювати. Самоцензура. Це завжди такий вибір, що мені обов'язково треба сказати про це, а от про те я промовчу. Це надзвичайно сумно, це особливість наших суспільств, що виходять з тоталітарних режимів. Вірус професійної слабодухості існує, і з ним треба боротися. Можливо, він нездоланний. Поодинокі особистості — визначні — його перемагають, часом ціною життя.
Суспільство: виклик цинізму
Третій виклик. Це виклик специфічний, це виклик суспільний. Для всіх, хто працює в медіях, а передусім для журналістів, що бачать свою роботу як певне служіння суспільству, — це виклик цинізму і недовір'я суспільств щодо того, що відбувається. Це насправді головний інструмент державної влади в посткомуністичних суспільствах. Бо державна влада найкраще живе тоді, коли вона може керувати людьми, які ні у що не вірять. І це головна відмінність від лихих 90-х. Було тяжко, але люди вірили, що це рух кудись, люди вірили, що щось робиться за ідею. Процес стабілізації в Росії супроводжувався цілеспрямованим поясненням суспільству від державної влади, що насправді не треба мати ніяких ідеалів, не треба ні у що вірити і можна навіть не брати участі в політиці. І що у всьому світі так само — ніхто нічого не робить за ідею, а за всім стоїть інтерес. І ось цю вість пострадянські еліти посилають своїм суспільствам посткомуністичних країн. Людина, яка вірить, що все робиться тільки тому, що хтось того хоче, насправді відмовляється від свободи волі. Вона є пасивною, вона знає, що завжди є зовнішні сили, які зроблять все за неї. А їй нащо себе турбувати?
Це, мабуть, найсерйозніший виклик. Не технології, і навіть не державна влада, а це: виклик, який нам треба долати в умовах, коли інформація перетворюється на товар повсякденного попиту. І нема іншого вибору, як діяти в руслі християнського екзистенціалізму, обов'язку, бо ми бачимо, що не всі суспільства так влаштовані. Ми знаємо, що ті визначні люди, що були рушіями історії, діяли насамперед з ідейних міркувань, і на них нам і треба, мабуть, орієнтуватися у своєму житті і журналістському служінні. Це важко.
І важко ще з причини тиску колеґ. Факти — цинічні, факти — такі, які є; і для того щоб жити серед цих фактів, треба виробляти певний імунітет, товстошкірість. Бо не можна емоційно розсипатися, довго не протягнеш. І це найважче для журналіста — треба зберегти щось людське, боже, в собі всередині.
А це важко ще й тому, що, як виявляється, тиск буває з двох боків. Це виклик, бо спокуси, що ними нині зваблюють медійників, є, мабуть, найвитонченішими за весь час існування цієї професії.
Про свободу
Журналіст повинен пам'ятати, що його завдання — тримати дзеркало, в яке суспільство може подивитись. Це багато хто вважає другорядним. Проте насправді без свободи слова дуже швидко вмирають усі інші свободи. Німе суспільство не може бути вільним. Громадянське суспільство без незалежної і різноманітної журналістики — нонсенс.
Свобода — це можливість говорити те, що думаєш. Це фундаментальне право, яке багато хто на пострадянському просторі недооцінює. Але ця оцінка прийде. А особисто я почуваюсь цілком вільним.
Про сенс життя
Як боротися з викликами, як жити?
Художню літературу останнім часом читаю мало, частіше біографії та історичні книжки. Найільше мене займає історія ідей, те, як ідеї рухають історію, як люди змінюються під впливом сильних ідей і як вони готові жертвувати собою заради ідей.
Думаю, що суспільство рятують ідеалісти.
Думаю, жити варто заради двох речей — любові до Бога і любові до людей. Коментарі тут зайві.
Думаю, що в журналістики є майбутнє.
Треба зберігати віру і якось відтискати з себе отой надлишковий цинізм — бо в людській істоті завжди є іскра Божа, людина розуміє, де щиро, а де ні.
І треба старатися бути кращим в професії, бо фаховість, чесне ставлення до своєї справи — теж чеснота.
Будьте кращими — це мабуть-таки найкраща рада від «старого дивана» з Москви.
Підготувала Катерина Гладка
23.09.2013