М. Гремучишин

Побувати в Почаєві, відвідати Св. Лавру, варто кожному українцеві. Бо ж це не тільки найбільша православна святиня в Польщі, але ще й українська з походження.

 

Заснована вона українськими ченцями, що втікли сюди по зруйнованню Київо-печерського монастиря татарами в середині ХІІІ століття. І ченці і його управники століттями були з українців. Навіть найвидатніший ігумен Лаври з ХІІІ століття св. Йов Залізо, що на його молитви зявилася Св. Богородиця і прогнала татарську орду зпід монастиря (в 1675 р.) був українцем, а раніше ченцем Київо-Печерського Монастиря. Неодного українського гетьмана приймали в мурах Лаври…

 

На стінах головної Лаврської церкви можна бачити багато старовинних ікон з українською шляхтою, міщанством, селянами та міщанами у стародавніх строях, що й досі свідчать про українське походження монастиря, хоч і панує в ньому тепер московських дух.

 

Особливо цікаво побувати в Почаєві в якесь велике свято, відпуст (напр. на Успення Св. Богородиці 28. серпня, на св. Йова 11. вересня тощо). Тоді побачите “справжній нарід” з усіх, навіть найглухіших закутків Boлині, Полісся, Холмщини, Підляшшя. навіть з Білоруси.

 

В Єрусалимі за 20 піастрів показували за залізними кратами камінь, про який пояснювали, що це “пуп землі”. Може воно й так. Але Почаївська скеля таки й справді є “пупом” — “крес сходнix". Досить побувати в таке свято я Почаєві, щоб переконатися, що воно є так.

 

До Почаєва я вирушив напередодні празника Успення, поїздом, в год. 5 по обіді. Перше, що зробило на мене вражіння, коли переїздили “Сокальський кордон” і виїхали на землю православної Волині, це значна кількість польських ксьондзів у поїзді, все молоді люди, і ніодного православного священника. Вже поїздом, що йшов до Кременця з Луцька, та на який я пересів на станції Камянці-Волинської, приїхало декількох священників. Майже всі вони, ще молоді люди, “благообразно” підстрижені, гарно убрані, мають цілком інтелігентний вигляд і ніяк не нагадують колишніх “батюшок”. Як потім я довідався, маже всі вони з академічною освітою. Між собою говорять, хоч і потихеньки, але по українськи…

 

У Кремянці, куди приїхали коло 11 г. вечора, до міста, що є на 2 кільометри від стації, їду на візнику разом із цілою священичою родиною: молодим і по елєґантськи підстриженим та одягненим священником, не менше елєґантшою йoro дружиною і дитиною. Чув, як наймаючи візника говорили між собою по московски. Почувши, що я українець, зразу заговорили між собою навіть по українськи.

 

– Ну, як, батюшка, йдуть діла тут, на Волині, навертають?

 

– У моїй парохії покищо були тільки окремі випадки; переходять одиниці і то такі, що ніколи до церкви не ходили. Чув, що в інших місцях гірше.

 

– А чи Ви, отче, гадали, що овець гнати на пасти і не ходячи за ними, а так здалеку радіовими хвилями, як кермують тепер аеропланами, та що при цьому вівці не розбіжуться? Це тільки доказ, що протинародна церковна політика неминуче веде до зруйнування самої церкви. Було воно так завжди, а тепер – тимбільше. Події покотилися тією дорогою, яку наша вища єрархія сама проложила.

 

– Маєте, пане, рацію, але інтерес церкви звязували з лояльністю. Бачимо, що політика завела...

 

– Отото, пане отче, і біда, коли голова не відчуває, як бється серце; бо у нас голова й серце належать до двох ріжних організмів, голова - — московська, а серце — українське. Пастирів, які не вміють і не хочуть разом з паствою переносити і радість і горе, не почувають ніякої братської спільности зі своїми вірними, таких пастирів рано чи пізно вівці залишають.

 

– Може ви, пане, і маєте слушність, але мій обовязок боронити своє начальство…

 

За балачкою непомітно доїхали до недавно збудованого туристичного готелю , т зв. “Звьонзку сполечнеґо.” Дуже чистенький готель (навіть без блощиць!), де за три дни я заплатив 1.70 зол. як турист; інакше довелося би платити аж… 3.20 зол.

 

Коли вранці я вибрався до міста, то перше, на що звернув увагу — це на кожнім кроці біло-червоні таблички з такими написами: “Звьонзек роботнікув домових”, “Звьонзек роботнікув вейскіх”, “Звьонзек купцуф” і ще всяких інших “союзів”. Очевидно, добре дбають тут про те, аби ніхто не заблудився. На головній Широкій вулиці бачу й одну таблицю українську: „Книгарня”. Заходжу й питаю, як ідe інтерес.

 

– Ґазети розходяться добре, навіть часом й забракне. Сьогодні одного “Нового Світа” продали 95 примірників – всі, що були. Наші клієнти майже виключно селяни. Міщане місцеві до нас заходять дуже рідко. Особливо останні 2-3 місяці попит на українську пресу дуже великий. Кожна подія, кожна чутка цікавить селян і вони зараз звертаються за газеткою: “Що там, кажуть, робиться з Японією? Писали, що ось, ось війна буде, ми вже раділи, а тепер чуємо, що замирились”…

 

По тій самій вулиці далі внизу – монастир, резиденція архиепископа Олексія Камянецького, консисторія, колишня православна семинарія (цього року переведена…). На всіх цих установах польські й українські таблиці. Нижче монастиря – українська Свято-Троїцька церква (себто з українською богослужебною мовою). Відвідувачі – місцева українська інтелігенція та особливо селяни з дооколишніх сіл. Місцеві міщани заходять сюди рідко: йдуть до “болєє величественного” головного “собору”.

 

З крамниць у місті кидаються в очі численні пекарні, що випікають усілякий хліб, дуже дешевий та смачний: булки, всілякі пампушки, “ватрушки”, пиріжки, калачі, що хочете. Дрождівки по 5–10 сот. такі смачні, що я у Львові таких не їв. Взагалі тут їжа дуже дешева: шинка 2.50 зол., свинина 1 зол., цілу велику диню на базарі купите за золотого.

 

На базарі, де повно селян, не бачив я ні одної української народньої ноші. Селянки вбрані по міщанськи, я сказав би по жидівськи, хоч і говорять гарною українською мовою. Трапляються і “барині" – пані, що звертаються до них пo московськи — місцеві "кацапствующі”, а також деякі жидівки...

 

Посередині міста — висока, засаджена недавно деревами, гора королеви Бони, із залишками на ній старої фортеці. З гори відкривається чудовий вид на місто та околиці. Старий дозорець фортеці допомагає мені біноклем і показуючи на схід пояснює:

 

“Отой ліс, що ген, ген за тим селом, розділений на половину: ця частина наша, тамошня – совітська”.

 

Дивлюся я в бінокль на отой зелений клаптик Совітів і думкою лину через степи Подільщини, Київщини до Полтави, до моїх братів, до старенької мами, може вже небіжки, до міліонів, що як казали колись у царській Росії, “страждущих і жаждущих спасення од іга соплеменника…”

 

З протилежного боку, на заході, як міраж маячать сильвети Почаївської Лаври – мети моєї мандрівки.

 

Сходжу вниз, іду довідатися до автобусної стації про відїзди до Почаєва. Завтра там великий відпуст і очевидно автобусів буде багато. Гадав виїхати зранку, аби приїхати на Службу Божу й виїхати десь після обіду або увечір. Яке ж було моє здивування, коли я довідався, що автобус курсує тільки один раз на день (ніяке свято ані кількість пасажирів його не обходить) і то: туди в годині 3 і пів після обіду, а відти – в год. 8 зранку. Отже як хочете попасти автобусом на Богослуження зранку, мусите стратити три дні: сьогодні після обіду виїдете, два дні мусите ночувати в Почаєві (і де ночувати, як там таке свято і голці нема місця, де впасти!) і аж у понеділок рано вернетеся.

 

Здивований таким “мудрим” розкладом запитую управу стації:

 

– А якщоб завтра вранці було більше гостей, що бажалиб поїхати до Почаєва, то чи автобус піде тоді?

 

– Ні, бо нема пасажирів.

 

– Та це-ж неможливо, — кажу. — Завтра таке свято... Я сам бачив, скільки прибуло прочан!.. В місті всі ровери та візники вже на завтра заанґажовані до Почаєва, а ви кажете, що нема пасажирів!

 

– Курсуємо тілько за розкладом їзди. І того розкладу мусимо триматись.

 

Це мене вже вивело з рівноваги.

 

– Так чому-ж ви не вирушаєте в 8 зранку, а вертались би пів до 4-ої по обіді, зовсім навпаки як у вашому розкладі. Просто наче нарошно такий уложили розклад, щоб колиб і хотів, так автобусом до Почаєва не міг би поїхати!

 

Пан ,,управник” здвигнув тільки плечима, а за нього обізвався один із присутніх:

 

– Та раніш воно таки так і було, а тепер — інакше.

 

Після великих зусиль я роздобув ровер і в неділю в год. 7 ранку вирушив до Почаєва.

 

Далі буде.

 

[Діло, 18.09.1938]

 

 

На пів дороги до Почаєва, кроків 500 ліворуч від дороги, серед садків під горою, завертаю до невеличкої каплиці, із старими потрісканими стінами, що не розпались тільки тому, що обв’язані залізним прутом.

 

Передня стіна каплиці деревляна, видно не так давно добудована. Коло каплиці залишки старих мурів, камяні хрести, напів засипані землею та камяні надгробні плити.. Це так звана “Богданова каплиця”. Оповідають, що коли гетьман Хмельницький ішов на Збараж, то на цьому місці дійшло до бою, підчас якого згоріла тут церква, та що рештки її мурів стирчить тут коло каплиці. На місці цієї церкви гетьман велів збудувати каплицю, коло якої поховали й козаків, які загинули підчас бою. Козацькі могили очевидно з отими українсько-візантіськими хрестами, під каплицею; бо камяні плити над каплицею зперед 90-100 років. Надписи на плитах досить легко ще тепер можна прочитати. Саме коло каплиці проходили жінки з сусіднього села. Питаю, чи знають щось про каплицю: відповідають, що – “каплиця та й усе”. Колиж питаю, чи не знали вони, що це “Богданова каплиця”, кажуть:

 

– Еге ж, чули, що Богданова зветься, а що могили козацькі, то ми звідкіля знаємо..?

 

Вже за 10 кільометрів від Почаєва я зустрів перші ряди прочан, що після ранньої Служби Божої верталися додому. Де далі, то повротних було все більше. Під Почаєвом їх було вже так багато, що трудно було розвернутись ровером: одні йшли пішки, другі їхали повозками, треті роверами. Та найбільше пішки, більшими і меншими гуртами, босоніж, з торбинкою за плечима, а часто ще зі завязаним у велику хустку образом „до покуття".

 

Строї — найріжноманітніші: хлопці в гуцульських сорочках, дівчата з полтавськими рукавами, із строгими пасками червоними та чорними по краях (рубах) свиток, білі й чорні свитки з Полісся, що хочете.

 

– Доброго здоровля! — відзиваюсь.

 

– Дай Боже здоровля! — відповідають.

 

– Чи здалека будете, кілько кільометрів ходу?

 

– Скілько верстов — не знаємо, а за три дні будемо дома.

 

Здибав одну велику групу поліщуків, що на палицях нести образ Богородиці. Дома будуть на 5-ий день.

 

– Прийшли, кажуть, подивитися, чи таки справді, як ото у нас такі гуртки. Лавра вже не наша.

 

– А хіба у вас теж переходять на латинників? — питаюсь.

 

Всі мовчать, переглядаються. Аж обізвався один старший чоловік:

 

– Ми, пане, владу шануємо і слухаємо. Хіба-ж таки можна владу не слухати? Але віри своєї не міняємо.

 

Цікаво, що більшість прочан, це не діди й баби, як це колись було, а у 80 відсотках — молодь.

 

У самім Почаєві людей як бджіл у вулику. А вже найбільше їх коло самої Лаври. Я спізнився на Службу і попав на кінець молебня; обносили чудотворний образ коло монастиря, так, що в самій церкві народу було не дуже багато. Користаючи з того, мав я можність подивитися по Лаврі, поки процесія не війшла до церкви.

 

Внутрішній вид головної Лаврської церкви Успення безумовно імпозантний: величезна розмірами будова, маса позолоти, різьби, старинні ікони. Звертають на себе увагу образи, мальовані ще за часів Мазепи: воскресення дитини перед почаївським образом Божої Матері (з 1710 року), чудесне врятування дитини від утоплення в криниці, чернець з відтятою татарами головою перед Почаївським образом Богородиці та інші. На образі чоловіки, жінки, діти у стародавніх українських козацьких строях, міщанських, селянських, шляхотських.

 

Найбільші святощі Лаври це відбиток стопи Богородиці на камяній скелі, що на ній зявилася вона в 1261 році ченцям, утікачам із Києва, чудодійний образ Богородиці, перенесений до Лаври з Урлі в 1597 року (т. зв. Образ Почаївськоі Божої Матері) та мощі св. Йова Заліза, ігумена Лаври, якого мощі тут спочивають. Було це в 1675 року. Орда турецька облягла стіни Лаври й ось-ось мала її здобути. На гарячі молитви ігумена св. Богородиця зявилася в оточенні янголів над Лаврою, аби оборонити її від татар. Татари почали стріляти у св. Богородицю, та стріли їхні верталися і вбивали самих татар, що таким чином погинули і повтікали. На стінах Лаври є старовинний образ, що зображає це чудо.

 

В Почаївській Лаврі знаходиться тепер 15 церков, а під її мурами положені печери що нагадують києво-печерські. В 1720 році Лавра перейшла була в руки греко-католицькі. Найбільша Лаврівська церква, т. зв. Успенський Coбор, збудована була в 1771 році київським старостою графом Миколою Потоцьким і коштувала 5 міліонів золотих на теперішні гроші. В 1773 році папа римський укоронував Чудотворний образ. Від 1831 року Лавра перейшла під володіння, як каже це якийсь віршун В.Крутяк (його брошурка про історію Лаври, написана віршами по українськи, єдина українська книжка, що продається в Почаєві на базарі!), „царсько-православного монашества", під управою якого залишається і досі.

 

Незабутнє вражіння робить симфонія Лаврських дзвонів. Головний дзвін, що висить на 63-метровій дзвінниці, важить аж 11 200 кільоґрамів, в голос його чути на 25 кільометрів!

 

У процесії з чудотворною іконою крім тисяч прочан брали участь митрополит Діонісій, архиєпископ Олексій Кремянецький, 6 архимандритів та численне духовенство. Співав дуже великий і досить гарний мішаний хор. Вимова при богослуженні — московська, проповідь — московською мовою, надписи на ріжних табельках у самій церкві — теж по-московськи; навіть головний возьний Лаври — „церемоніймайстер", з Олександрівською бородою, розчесаною посередині надвоє та в розшитій сріблом лівреї, говорить тільки по-московски. Одним словом про саму Лавру можна сказати словами Пушкіна: „Здєсь русскій дух, здѣсь Русю пахнет”.

 

Таблиці на подвірю Лаври тільки польські…

 

По скінченні молебня обходжу численні крамниці в самій Лаврі: зі свічками, іконами, книжками, тощо. Серед книжок реліґійно-морального характеру, видань ріжних років, до 1938 включно, всі в мові російській і ніоднієї української.

 

Питаю ченців, що продають:

 

– Виходить, що найбільше прочан маєте ви з губерній Владимірської, Рязанської, і Мocковської? Всі книжки для них, а так для нас, тутешніх – ні однієї!

 

– Продаємо, що нам дають. Це діло управи Лаври.

 

А головна управа Лаври — це сам митрополит (родом із Владімірської губ. під Москвою), що й рахується ігуменом Лаври, а заступника собі вибрав одного з наймолодших архимандритів Лаври, страшного „кацапа" десь зпід Тернополя...

 

Коло другого такого кіоску з книжками питаю:

 

– А чи не маєте для мене якоїсь книжки румунською мовою, бо я румун, православний.

 

– Нєт, нє імеєм.

 

– Чому ж ви маєте тільки московські книжки, хіба тут якась московська держава?

 

– Ми, гаспадін, палітікой не занімаємся.

 

– Саме управа ваша займається політикою, бо в польській державі та на українській етноґрафічній території визнають мову тільки московську. Чому не друкують тоді по румунськи, сербськи, болгарськи чи німецьки?

 

Москаль-монах на це мені нічого не відповів, а коли вже я відійшов, чув як говорив:

 

— „Навєрно нємєцкій аґітатор!"

 

Коло Лаври — справжній ярмарок: крамниці з самоварами — “чайная", із солодощами, лімонадою, хрестиками, образами Шевченка з жовто-блакитною стрічкою, а вже найбільше з образами. А людей, — людей, як комашні. Повітря аж густе від гаму, пилюги та ріжних людських і нелюдських пахощів.

 

У велике свято всім тут видно добре ведеться: і власникам цих крамниць і віршунові Kpyтякові, що продає тут свою віршовану “Історію Лаври" і найбільше таки самій Лаврівській Управі, що збирає тоді добрі українські гроші на рахунок московського інтересу...

 

[Діло]

20.09.1938