99,6

99,6. Це число увійшло в політичний обіг у 2000 році з прокурорського спічу Михайла Потебенька. Звітуючись у Верховній Раді перед народними депутатами, Потебенько доповів про одну з перших експертиз «таращанського тіла». Молекулярне дослідження виявило, що знайдений у лісі труп з імовірністю 99,6% є рештками людини, матір'ю якої була Леся Ґонґадзе. Для унаочнення цього числа він-таки, Потебенько, додав: формально можливими матерями покійного пересічно можуть бути чотири жінки з тисячі. Водночас прокурор зауважив, що навіть такий результат не дозволяє приписувати «таращанське тіло» Георгієві. Потебенько вирішив, що близький до повноти відсоток слабне на тлі інших факторів — приміром, чуток, що Ґонґадзе кілька разів «бачили» у Львові…

99,6% — довший час ці кілька знаків правили за символ брехні та ошуканства у «справі Ґонґадзе». Сам Потебенько ввійшов в історію як один з найактивніших правоохоронців, які найбільше уникали істини в цій справі. Про «потебеньків» і йтиметься…

Теж злочин

Ці роковини — перші, котрі зустрічаємо з «іменем України» озвученими вироками для всіх убивць Георгія Ґонґадзе. Олександр Попович, Микола Протасов, Валерій Костенко дістали свої терміни ще у 2008 році. Натомість цього року довічне ув'язнення отримав Олексій Пукач — ватажок «орлів», у яких «ні моралі, нічого немає»; екс-керівник карного розшуку МВС; людина, яка власноруч задушила Георгія. І хоч вирок досі не набув сили у формальних процедурах (бо Пукач й далі знайомиться з вердиктом), але певну сторінку Україна перегорнула. Це часткова перемога правди над мороком, у якому багато років намагалися тримати цілу країну, світ, що найгірше — родину Ґонґадзе. Ще кілька років тому в цей вирок не вірилося; зокрема, сумніви множилися навіть за каденції Віктора Ющенка. Також здавалося, що Олексія Пукача ніколи не знайдуть, а якщо й знайдуть, то він буде неживим…

На лаві підсудних — перша партія звинувачуваних у справі Ґонґадзе. 2008 рік

Авжеж, нема повної сатисфакції, нема відчуття, що по заслузі отримали Леонід Кучма, Володимир Литвин та інші. Нині адвокати Лесі та Мирослави Ґонґадзе чекають нагоди, аби подати апеляцію на вирок, — вони сподіваються піти у цій справі вище, можливо, навіть розширити лаву підсудних…

Але так само треба порушувати питання про відповідальність — моральну, політичну, а може, й кримінальну — інших фіґурантів справи. Вони доклалися до того, що вирок убивці прозвучав аж на 13-й рік після смерті Ґонґадзе. Їхні слова та вчинки — найкращий доказ на те, що ця справа направду мала вищих покровителів, і ознака того, що її досі не можна вважати завершеною.

Хроніка брехні

У вироку, винесеному 29 січня 2013 року Печерським судом, чорним по білому згадано результати експертизи Російського центру судово-медичної експертизи Мінздоров'я Росії від 05 січня 2001 року, в якому йдеться, що «розрахункова сукупна умовна імовірність» того, що Леся Ґонґадзе є матір'ю Георгія, «становить не менш 99,60%». Суд — як і будь-яка притомна людина — сприймає цей показник за переконливий арґумент. Чому ж вагався Потебенько? Чому цілий Генеральний прокурор боявся навіть визнати, що знайдене тіло належить Георгію?

Печерський суд також посилається на результати найпершого обстеження тіла, що його в Таращі провів експерт Воротинцев, і першої процедури впізнання, в якій брали участь друзі Георгія. Ще 15 листопада 2000 року вони виявили зв'язок між «таращанським тілом» і Георгієм Ґонґадзе: друзі розповіли, що у зниклого журналіста були характерні поранення після війни в Грузії — експерт підтвердив наявність описаних травм; одна з журналісток упізнала нашийну прикрасу, яку носив Георгій (у нього була одна частинка, а в неї інша)… Але хто дав вказівку цькувати Воротинцева? Після тих подій його звинуватили в «протиправних діях», діймали обшуками… Хто звелів вивезти тіло з Таращанського моргу тоді, коли група журналістів уже було кинулася шукати труну?

У перші роки правоохоронці найбільше брехали, вдаючись часами до відвертого абсурду. Щодо «таращанського тіла» — заступник міністра Микола Джига восени 2000-го заявляв, що труп перезимував у землі, а тому не міг належати Георгієві.

Тодішній заступник Потебенька Олексій Баганець заявляв, що прокуратура сумнівається в порядності експерта з Таращі.

У міліції в 2001 році визнавали «бандитську версію»: вже згаданий Джига заявляв, що Ґонґадзе вбили наркомани, які шукали наркотики, а відтак вирішили пограбувати журналіста (правдивим у цій версії було тільки те, що Гію посадили в автомобіль, запропонувавши його підвезти). Подібну версію підхопив і тодішній міністр Юрій Смірнов. «Знаючи ситуацію в цілому, можу зробити заяву, що справу Ґонґадзе розкрито, і ніякого політичного підґрунтя не має, це — чиста уголовщина», — переконував Смірнов.

Дивно, що після таких заяв люди взагалі наважуються залишатися на службі, а пізніше ще й ідуть у політику. Джига сьогодні — народний депутат України (Партія реґіонів), а Смірнов намагався будувати кар'єру в дніпропетровському осередку «Єдиного центру». Що ж до Олексія Баганця, то він подався в адвокатуру і є захисником Юрія Луценка. В обороні Луценка є ще один адвокат з цікавою біографією: у 2003 році Ігор Фомін був адвокатом Пукача…

Хто захищав Пукача?

Розслідування справи не могло просунутися аж до 2003 року. Тоді Генеральна прокуратура під орудою Святослава Піскуна затримала Олексія Пукача — але за «невинним» звинуваченням у нищенні службових документів (вони стосувалися зовнішнього спостереження за Георгієм Ґонґадзе). Піскун не наважувався розкривати усі таємниці, проте його активність наполохала посадовців на вищих щаблях. Невдовзі Піскуна звільнили, Пукача випустили з-під варти, а новий Генпрокурор Геннадій Васильєв заявив, що в попередників «язик пішов поперед справи». Як відомо, після того Пукач утік, а справа зійшла на пси на довгі кілька років — утікача піймали аж у 2009 році. Так, Банкова тоді тремтіла.

Пукач

Цікаво, що ще тоді, в 2003-му, «Українська правда» в редакційній колонці написала, що Пукач — більше, ніж просто винищувач слідів. «Саме Пукач вивів за руку Георгія з під'їзду у машину, яка відвезла засновника "Української правди" на смерть», — йшлося у статті. До того, щоб це визнали правоохоронці, залишалося кілька років…

Насправді взятися за так звану «наружку» — це те, що мав би зробити будь-який слідчий щонайперше. Ще влітку 2000 року Георгій помітив за собою стеження й написав скаргу в Генеральну прокуратуру. Ще у 2000-му журналіст Олег Єльцов назвав імена та прізвища правоохоронців, які пильнували Гію (зокрема, згадував про Пукача). Інформація просочувалася назовні, попри впертість і заанґажованість «силовиків». Сьогодні ці факти — перші ключики до розкриття вбивства — підтверджено судовим вироком.

Але! У 2001 році Потебенько заявляє: «Факт стеження не знайшов свого підтвердження». У 2003-му заступник міністра Михайло Корнієнко каже, що затримання керівника «наружки» було «непрофесійним кроком», а самого Пукача знає «як людину добросовісну, відповідальну». Кар'єра Корнієнка через такі одкровення не постраждала: у 2006 році він, уже за Ющенка, став заступником міністра, а 2007-го навіть був в. о. міністра. Потебенько теж не бідував за «помаранчевої» епохи, отримавши у 2007-му орден Ярослава Мудрого ІІІ ст.

І ще до імен.

Рішення про звільнення Пукача з-під варти ухвалив суддя Леонід Глос. Незабаром він став заступником голови Апеляційного суду Києва, у 2005 році його обрали суддею Верховного Суду.

Статті нема — але кара мусить бути

Якби пошукати відповідь на питання, чому тоді слідство почало задкувати і з чиєї волі, — відповідь однозначно привела б до тодішніх керівників держави.

Утім Леонід Кучма та Володимир Литвин залишилися поза вироком. Вердикт склався щонайвигідніше для решти фіґурантів. Після оголошення вироку мовчазний Пукач порадив шукати коментарів у колишніх керівників Банкової: «Спитайте в Кучми і Литвина».

Усі ниточки привели до міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, який застрелився в березні 2005 року перед запланованим допитом у слідчого. Кравченко перервав ланцюжок біля найважливішої ланки. Окрім Кравченка, померли ще два сановиті міліціянти, яких згадано у вироку: у 2003-му відійшов екс-заступник міністра й керівник Державного управління справами Юрій Дагаєв; у 2009-му, після кількох років лежання в комі, помер Едуард Фере — керівник апарату МВС часів Кравченка.

Окрім того, суд вирішив не брати до відома інформацію з плівок Мельниченка: записи, котрі не знати як і не знати з ким записував опальний майор, не можуть бути доказами у справі.

Але ж річ не тільки в Кучмі і в Литвинові. За 13 років у «справі Ґонґадзе» було море брехні, бруду, зловживань і свідомого ошуканства. Ці заяви оголошували конкретні особи, ці документи підписували конкретні посадовці. Вони винні в тому, що вбивцю Георгія засудили аж через 13 років після вбивства, вони винні в тому, що кінці справи поволі занурюються у воду, вони винні в тому, що мати досі сумнівається, чи тіло її сина лежить у морзі, а убієнний досі не похований…

Для них, можливо, й нема статті в Кримінальному кодексі, але вони теж злочинці. З імовірністю 99,6 відсотка.