13 вересня стало відомо, що Український оскарівськиій комітет визначив претендента від України на здобуття призу Американської кіноакадемії «Оскар» в секції «найкращий неангломовний фільм». Серед трьох номінантів обрали «Параджанова» Олени Фетісової та Сержа Аведікяна.
Ставити питання, чому дали приз, премію чи відзнаку тому чи тому фільму — зазвичай марна справа. Це визначає суб'єктивна позиція людини чи людей, які здатні не так захистити свій вибір, як вплинути на інших, примусити їх сумніватися у власному рішенні. Тобто на кшталт «12 розгніваних чоловіків» Сідні Люмета чи Вільяма Фрідкіна, коли одна особа спромоглася екстраполювати свій сумнів щодо провини підсудного на 11 інших членів суду присяжних. Така от банальна історія. У нашому випадку варто не забувати про політику як один з головних важелів усіх процесів нашого суспільства. І тут, у виборі посланця від України на такий вельми поважний, всіма знаний і неперевершено пафосний приз, як «Оскар», без політики не минулося.
Нагадаймо, що Український оскарівський комітет, створений при Асоціації продюсерів України, згідно з реґламентом, розглядав три фільми, заздалегідь затверджені для участі у цьогорічних «оскарівських» перегонах: згаданого «Параджанова», «Вічне повернення» Кіри Муратової та «Хайтарму» Ахтема Сейтаблаєва. І вибір «Параджанова» у цьому троєборстві виглядає найбільше логічним. Хоч би з огляду на те, що ім'я Сергія Параджанова — режисера, художника та в'язня Радянського Союзу — навіть у Сполучених Штатах знають (принаймні видатний американський письменник Джон Апдайк свого часу обставав за визволення Параджанова з в'язниці). Його фільми входять у списки найкращих кінокартин за версією багатьох провідних критиків, кінокритичних спільнот та науковців від кіно. І фільм про нього вийшов мальовничим і драматичним, до того ж, створено його у копродукції кількох країн, що також добре для реноме стрічки.
Проте вирішальним тут є джерело фінансування: «Параджанова» єдиного з трьох претендентів створено за підтримки Державної аґенції з питань кіно. Тобто лише його міг висувати Комітет, демонструючи в такий спосіб і нам усім, і всьому світу плідну працю державних структур. «Хайтарму» і «Вічне повернення» робили, натомість, за кошт приватних інвесторів, і вони в жодний спосіб не могли продемонструвати звитяги державної кінослужби. «Параджанов» — ось той прапор, що ним планувала махати влада, показуючи проґрес розвитку кіноіндустрії в Україні. Власне, слово «влада» не мусить асоціюватися виключно з Президентом чи парламентом. Реформоване Держкіно — теж влада, до того ж з певним елементом свободи, бо, згідно з «Положенням про Державне агентство України з питань кіно», Держкіно України є центральним органом української виконавчої влади, «діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра культури України». «Спрямовується і координується», але не «підпорядковується». Тобто загалом все, що робить Держкіно, де-юре приносить славу сучасній владі в Україні, а з іншого боку, все, що робить Держкіно, де-факто є особистою славою його (її) голови. Втім у цьому немає крамоли — якраз навпаки.
«Параджанов», кадр з фільму
Але є інші причини, набагато вагоміші й глибші, які вивели «Параджанова» у єдиного можливого «оскарівського» номінанта від України. Вони лягають у площину особисту, правову, професійну і, знову ж таки, політичну.
Спробуймо розкласти по поличках.
Головним виробником «Вічного повернення» була київська компанія SOTA Cinema Group, якою керує продюсер Олег Кохан. Один з безсумнівних талантів у продюсерській системі України, він належить до тих небагатьох, хто може похвалитися реальними результатами: продюсував фільми Сергія Лозниці та Кшиштофа Зануссі, Романа Балаяна й Отара Іоселіані, Олександра Міндадзе та шість (!) останніх фільмів Кіри Муратової, і більшість з них було представлено в основних конкурсах (!) найбільших кінофестивалів світу, включаючи Каннський, Берлінський, Римський і Трайбек. Проте без дуже довгого і проблемного розписування подробиць скажімо просто: Кохан порушив умови, за якими отримував фінансування від Держкіно; як наслідок, у прокуратурі проти нього відкрито кримінальну справу, яку він і програв.
Тож фільм «Вічне повернення» (початкова назва: «Кінопроби. Однокурсники»), вже включений до другого етапу конкурсу кінопроектів для формування програми виробництва та розповсюдження національних фільмів 2011–2012 років, так і не отримав державного фінансування. Правдами і не правдами Муратова фільм дозняла, і він навіть потрапив до конкурсів Римського, Роттердамського та Ґетеборзького кінофестивалів. І, починаючи від жовтня, має виходити у великий кінопрокат, спершу в Україні та Росії. Утім до списку фільмів Українського оскарівського комітету він потрапив, я впевнений, лише через повагу до режисерки і задля додаткового рекламування української кіноіндустрії — мовляв, у нас досі знімає відома на весь світ Муратова. Але навіть якби Кохан не мав проблем з владою, навіть якби його фільм був створений за посередництва Держкіно, він все одно, гадаю, не зміг би боротися за отримання «Оскара». Бо «Оскар» вручають переважно мейнтрімовому кіно, головний визначник якого — це професія. «Оскар» є професійною премією і його дають за професійні досягнення у всіх сферах кіновиробництва. «Вічне повернення» аж ніяк не можна назвати мейнстрімом — Муратова вірна своєму артхаусному, абсурдистському стилю і з погляду професії не демонструє ніяких досягнень. Її кіно рівне, одноманітне і самозаглиблене. Зрештою, Муратовій завжди і відверто було наплювати не тільки на бізнес та глядача, а й на будь-які премії.
З погляду чистоти жанру, орієнтації на глядача та професійності, можливо, найкращим з трійки «оскарівських» претендентів мусив би стати якраз фільм «Хайтарма». Несподівано добре, послідовно, цікаво і сильно зроблений фільм, він до того ж має актуальний сюжет з часів Другої світової війни. Йдеться про масову депортацію кримських татар, тему важливу як пам'ять і відому та зрозумілу в усьому світі. За ознаками кіно «Хайтарма» має все, що потрібно для прокатного фільму: гарних акторів (хоч і відомих лише на території СНД), захопливий сюжет (хоч теж відомий лише на території колишнього СРСР) і серйозну драматургію в контексті порушення непростих питань геноциду. Але тут якраз і вступає у права політика, і навіть геополітика. Можна було б навіть намалювати схему впливу певних чинників фільму на ту чи ту політичну групу — чи в Україні, чи за її межами. В Україні «кримськотатарська» тема не вигідна комуністам (а комуністи — вірні поплічники провладної партії), які від певного часу намагаються парадоксально відбілити радянську систему. Петро Симоненко взагалі мав нахабство глузувати з трагедії татар, під час переселення яких з 250 тисяч осіб загинули майже 50%. За межами України татари теж не в фаворі, бо, по-перше, нещодавно почали роздмухувати історією з татарами у лавах сирійської опозиції, а по-друге, за лаштунками всім зрозуміло: визнання геноциду в цьому випадку потягне за собою вимогу визнати багато інших геноцидів, а наразі узаконеним є лише один — Голокост. Власне, і через це також «Хайтарму» не могли відрядити до Америки. Кіно не потрібне тут і нам, тож годі й казати про там і про них. Якби ми зняли фільм про Голокост, як польска режисерка Аґнєшка Голланд свій фільм «У темряві» про погроми у Львові, — це б прийняли без питань.
Наразі у факті висунення фільму «Параджанов» на здобуття «Оскара» однозначним позитивом є його однозначна перевага над усіма попередніми українськими фільмами, заявленими в «оскарівських» перегонах. Стрічка Фетісової та Аведікяна точно краща за «ТогоХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка і набагато краща за «Аврору» Оксани Байрак. У цьому сенсі ми вже здобули перемогу.
«Параджанов», кадр з фільму
16.09.2013