Під таким заголовком надрукувала „Рада" лист Сергія Єфремова з Криму про вражіня з могили одного з найсимпатичнїйших українських поетів — так дуже популярного у Галичинї — Степана Руданського. Читаємо в листї:
Є у красунї-Ялтї одно місце, на якому жвавійше забєть ся серце у кожного Українця, на яке він дивитиметь ся не байдужним оком чужого туриста. Се могила Степана Руданського. На могилу його ніхто певне специяльних подорожів не робить, як на велику могилу на Канівських горах, але бути в Ялтї й не розшукати могили Руданського Українцеви неможливо. Се єдине серед чужих гір місце, де чимсь рідним подихне на його, де озветь ся йому спогадами недавне минуле й рідне слово до його заговорить.
Гадюкою поміж сірими будинками, здіймаючи ся все в гору, повила ся дорога на кладовище. Гарне місце обібрано на вічну оселю помершим у сьому гарному краю! В низу, під ногами — людські житла, алєї струнких кипарисів і вічно живе, без краю широке море; кругом високі гори сивими хмарами повиті, лїсами зеленими вкриті. Між морем і горами сплять на ялтинському кладовищі померші, немов слухаючи безупинного дерев шепотїня та вічного диханя моря. І ставнї кипариси тихо хитають над ними своїми чепурними головками...
— Чи не знаєте, де могила Руданського?
— Руданського? Йдїть просто в гору, з лівого боку стежки. Та ось дївчина вас доведе.
За хвилину ми були на сїй самітній на чужині могилі.
Півкругла брила дикого, необтесаного каменя, аршинів на 2 1/2 заввишки, придавила груди тому, хто весь вік поривавсь на Україну, та мусів жити і сконати на чужині. Червонасто-сїрий кольор каменя гарно вирізняєть ся на зеленому тлї дерев і відтїняє невеличкий білий мармуровий хрестик на своєму вершечку. Кілька високих кипарисїв та два рідних дубочків тїсно обступили самотню могилу, сплели ся гилем своїм і немов стережуть її від усього лихого, немов стоять на якійсь вартї почесній. Особливо ті два дубочки. Рясним гилем припали вони до каменя, окрили його холодочком, неначе самі тужать за тим, хто спить спочиває під тим холодним камінем.
По каміню повив ся розгорнутий аркуш і на йому вирито:
На могилї не заплаче
Нїхто в чужинї,
Хиба хмаронька Заплаче
дощем по мені.
Степан Руданський
Малоруський поет
помер року 1873.
квітня 21-го, 39 літ.
Силкувався ся хтось словами небіщика промовити, але не зумів до ладу. Чиясь дбайлива рука почала була сріблом вкривати чорні лїтери, але на половинї урвала. Чи на часину тільки спинила ся, а чи й зовсїм, покликана кудись далеко, відїйшла від самотньої могили?.. Тим часом блискучі новенькі рядки поруч давнїх чорних дають вражіня чогось нескінченого, силоміць перерваного — як поетична діяльність самого небіжчика..
На могилї не заплаче
Нїхто в чужинї, —
скаржить ся — плаче самітня могила. Проте знаки є, що могилу земляки відвідують. На хрестї почеплено вінка з лавру. Тихо шелестить він на вітрі засохлим листєм, а на білій стрічці чорніють слова: „Поету страднику — Катеринославська Просьвіта." Був хтось тут, і недавно, видко.
— Чи приходить хто сюда, на могилу? — питаю у сторожа.
— А як же! Приходять. Багато приходять. Часто водити доводить ся.
Стоїть самітня могила на чужій землї, між горами та морем, над красунею Ялтою. Але й на чужині згадують її свої люди, слухають її скарг і в рідну країну несуть осей образ співця, і по смерти самітнього, як був за житя..
[Дїло]
11.09.1913