Од коли "Дѣло" не йде в Россію, послугуєсь одна частина россійской праси кореспонденціями з Львова і з них складає собї образ о движеню національнім галицкой Руси. Кореспонденції ті виходять од людей з звїстного табору і не тілько не різняться од вступних статей в "Червоній Руси" але перевисшають их на перемїну то злобою, то школярскою ерудицією. Кореспонденції такі являються досить часто в "Варшавскôмъ Дневнику", "Кієвскôмъ Словѣ", "Гражданинѣ", "Русскôй Мысли" и др., а основою их єсть в більшій части шкальованье виднїйших у нас осіб або товариств що ревнїйше заходяться коло рускои справи. Повторяти все то, що львівскі кореспонденти за кілька копїйок винагороди в згаданих дневниках россійских нашкробають, було-би дїлом пустим. У нас нема часу нї на полемики, нї на простованя фактів. Часи, що переживаємо, суть надто серіозні і надто єсть серіозного дїла для всїх дїйстних патріотів як щоб ще такими нїсенїтницями займатись або о них здавати справу ширшій патріотичній публицї. Наколи праса россійска на стілько легковїрна, що згадані кореспонденції приймай за добрий гріш, то и не варта їй мїшати святого спокою, а тим менше информувати єї, як у нас на дїлї стоить руска справа чи то в національнім, чи политичнім напрямї.
Нинї однакож робимо малу виімку з правила і дїлимось з читателями нашими двома кореспонденціями галицкими в россійскій прасї. Перша з тих кореспонденцій попалась в журнал: "Русская Мысль" и займаєсь будьто критикою "Исторіи рускои литератури" д-ра Ом. Огоновского. Критика мїститься однакож лиш в кількох словах і можна припускати, що автор єї познакомився з науковим дїлом д-ра Огоновского лиш із заголовка. Критик каже: "Автор русской литератури являєтся вїрним агентом и слугою созданнаго польско-нїмецкой партіей в Ґалиціи направленія"... і на тім кінчить своє важке слово; під конець лиш додав, що "г. Огоновскій єсть великій враг русскаго литературнаго язика і нашей Руси і даже не хочет принять для своей галицкой Руси наименованіе Малороссіи".
О критицї тій може і не знали-б ми, наколи-б случайно другим, поважнїйшим органам россійскои праси і науки не була наскучилась школярска импертиненція і дурний розум критика. В оборонї чести д-ра Огоновского виступив сим разом мїсячний науковий журнал „Сѣверный Вѣстникъ" за мїсяць липень 1888 р. Навївши висше згадані ляконичні слова критика, каже „Сѣверный Вѣстныкъ" од себе: "Подумаєш, як легко вселити вражду к Россіи! Треба тілько завести „агента" и „вїрного слугу". І що се за польско-нїмецка партія, о котрій доси ніхто не чував тай имовїрно чувати не буде. Хиба од якого-небудь на стілько добросовїстного і приличного рецензента?..."
"Сѣверный Вѣстныкъ" смїєсь одтак з легковїрности редакціи "Русскои Мысли", що могла таке куріозум помїстити у себе і пригадує їй на одповїдь одну исторійку з 60-их років, яку тогдї подав "Русскій Вѣстникъ". В вересни 1862 р. наспїло в редакцію "Русского Вѣстника" письмо з Кієва, підписане 21 лицами під заголовком: "Общественниє вопроси". Підписані протестували против різнородних недобрих слухів, які розпущено про них і их дїяльність в кієвскім окрузї. А дїяльність их лежала в тім, що они пійшли в нарід задля студій етнографичних. Московска цензура не позволила однакож помістити се одкрите письмо 21 етнографів, а однеслась з цїлою справою до Петербурга. Розумїєсь, що Петербург не знаючи, о що ходить, однїсся з запитаньем до губернатора кієвского. А що одписав губернатор? Він пояснив ту рїч так: "В вересни 1860 р. — пише він — дано менї знати, що студенти тутешного университету стараються зблизити до народу і єго зворохобити." Так одписав губернатор, а дїло лежало в чім? Ото в тім, що шляхта польска на Украинї, бачучи руску молодїж межи народом, затревожилась і зрозумїла, що студенти рускі можуть народови дати понятье, що Украина не єсть польскимъ краєм, а має свою окрему исторію і будучність. Та сама шляхта і поинформувала хибно губернатора кієвского, кажучи, що молодїж руска підготовлює повстанье польске (!), коли тимчасом на дїлї цїлий рух молодежи був лишь анти-польскій. Рускі етнографи стались в одній хвили "агентами і вірними слугами Польщї" так само, як в очах рецензента д-р Огоновскій єсть "агентом а вїрним слугою партіи польско-німецкои".
Лучшой відправи, дїйстно, не міг дати "Сѣверный Вѣстныкъ" путанинї понять галицкому критикови, котрому "Исторія рускои литератури" видалась средством агитаційним не в користь народу руского, для котрого єсть писана, а в користь якоись польско-німецкои партія, о которій тут в Галичині доси нїхто не чував.
Друга кореспонденція з Галичини міститься в "Гражданинѣ", а репродуковало єї також "Кіевское Слово", (ч. 462), котрого редакція, як звїстно, в своїм часї сконфискувала лист чужій і з него висновала цїлий мїшок ложи і инсинуацій. "Кіев. Слово" пише і нинї, будьто "Гражданинъ" и в кореспонденціи з Галичини "изоблачает" дїяльність "Дѣла" и его сторонників. А на дїлї цїле то "изоблаченіе" єсть мистификацією своих читателїв.
Кореспондент галицкій пише в "Гражданинѣ" про "Дѣло": "Газета та єсть головним органом украинофильскои агитаціи (розумій: движеня руского національного) і помїщає безперестанно не тілько свои власні статьи, але и статьи мадярских и англійских газет (сгіmen lesae majestatis!). Очевидно, що тут в Галичині і у нас в Россіи (рід благороднои денунціаціи) истнує кружок людей (чому не нарід?) фантазуючих о заснованю "Великои Украини" з населеньем 25-миліоновим. (От що болить!) Певна рїч (?) також, що украінофіли находяться в відносинах з англійскими агітаторами, тайними і явними (!?). Коли скінчився кієвскій празник (аранжований объєдинителями, подібно як в 1869 р. аранжували Поляки унію люблиньску), розпустили ті украінофіли (черпаючи вїсти з поважнїйших россійских газет) слухи о єго неудачї, хотя кромї других Славян в Кієв їздили і Галичане (звїстні нотаблї з "Мира" и "Масіеrzy"), не уважаючи на всї "вопли отщепенцев" (!!). "Дѣло" написало просто, що в Кієвї були лиш паради а радости народнои не було, бо политичне положенье Россіи не таке, щоб нарід (надїлений указом о забороні язика) міг ликувати. Кієвскій славяньскій зїзд (лучше: зїзд славяньских авантурників и школяриків) єсть по гадцї "Дѣла" пародією московского зїзду в 1867 р. (на котрім були Паляцкій, Ригер, Головацкій і др.). З того часу, за тих 20 лїт Россія в славяньскім питаню пійшла більше назад як на перед (указами о заборонї язика, Кавльбарсіядами і пожертвованьем Чехів Нїмцям устами Лашаньского) і не оправдала надїй Славян (десператів). Жаль сказати, що всї ті "лживие виходки" галицких украинофилів находять вїру мїж галицкими Русинами !..."
Тим кінчить кореспондент галицкій свои "вопли" в "Гражданинѣ", змістификувавши россійску публику заговорами Украини з Англією, Мадярами и Бог знає з ким ще. А тимчасом цїла рїч йде о то, що нарід рускій добивався своих одвїчних прав, своєи національнои автономіи і правно-политичних свобід. Що партіи "обєдинителїв" се не до смаку, не наша в тім вина. А певна рїч, що „вопли" тут не поможуть. Русь-Украина хоче жити своим житьем, процес національного відродженя розвивавсь правильно и довершиться, не зважаючи, чи "Гражданинови" або єго наймитам галицким се подобаєсь або нї. Як галицка Польща не спинила движеня руского негацією і постійними инсинуаціями о московскій агитациї, так і централистична Бахіяда Россиї не спинить розвою народу руского, инсинууючи єму чи то звяз з Англією, чи з Мадярами, чи польско-нїмецкою партією...
[Дѣло, 06.09.1888]
06.09.1888