Живеш, знаєш людину давно, звик, що він є у твоєму оточенні, у твоєму житті, і якось не спадає на думку характеризувати його. Оточення виробляє всякі звиклі трафарети, мовляв, такий ось дивак, такий ось по життю філософ, такий ось спеціаліст, що багато знає, але все знай кидається із теми в тему, тому й не досягнув гідного становища. Щось такого всі про нього кажуть — і я не маю що заперечити. Але одне лиш підтверджу — насправді рідкісна людина. Ніби й не надто помітна, але саме завдяки таким особистостям змінюються епохи і еволюціонують покоління. Ну а щодо мене...
До початку «дорослого» життя я учився в СШ № 80. Там нас водили на 24-й завод, Автобазу № (не пам'ятаю), військове містечко (№ секретний) і захоплювали різними робітничими, військовими чи там технічно-інженерними професіями. За дверми помешкання потрапляв у середовище пролетарського району з домінуванням вишуканої матірщини, «чорнила» і бійок. Ровесники інакшого виховання мусили з цим рахуватись: не попадатись на очі «авторитетам» та корєшам або виказувати їм знаки поваги.
Зате у проектній групі МОМу, де я попрацював рік перед вступом у Політехніку, потрапив у зовсім інше, незвикле досі середовище рафінованої львівської інтеліґенції. З вдячністю згадую Тараса Греня, Володимира Вуйцика, Андрія Новаківського, Любарта Ліщинського і — звісно ж — Костя Присяжного, які скерували мій світогляд у слушному напрямі та розкомлексували щодо місця інтеліґенції в «соціалістіческом общєствє». Їм навіть не обов'язково було чогось мене спеціально вчити, вистарчало працювати з ними — у атмосфері приязної та вишуканої бесіди, захоплюючої творчої роботи, кави, платівок з класикою. Я почав вправлятись у фотографії і живопису, приносив показувати — і тут це розуміли, разом обговорювали, давали ненав'язливі поради.
Думаю собі, таку ж зміну атмосфери відчув Присяжний, коли приїхавши мало не у той самий час із Дніпропетровська до Львова, вже назад не повернувся. Його несподіваний вибір дуже багато говорить про нього, адже в Дніпропетровську був успішним архітектом. Не мав у Львові помешкання, тож звив кубло на піддашу вежі токарів і поворозників. Для нього важливішим був Львів та його стародавня архітектура, перебування серед людей з його рівнем інтеліґенції та ерудиції, можливість реалізувати себе у реставрації, а не в уніфікованій промисловій архітектурі.
Пізніше, студентом, зустрівся з ним у батька: допомагали ілюструвати статтю про галицьку архітектуру. Разом з Костем готували перспективи церков Різдва і Пантелеймона. Я будував олівцем перспективу, він одягав її у графіку. Весело працювалось, та й прийомів графіки трохи перехопив, пізніше пригодилось.
Вперше був у Костя вдома, коли він попросив допомогти з конкурсним проектом пам'ятника Данилові, де він виступав як архітектор у співавторстві з Я. Мотикою. Як відомо, в останню ніч — найбільше роботи. Він на той час уже мав нормальне помешкання на Новому Львові (преміювали за реставрацію Львівської опери). В одній кімнаті була бібліотека, не така велика, звісно, як у мого тата, але також займала усі стіни зверху донизу. Але ж вітальня! Вітальня ви́кликала в мені шокуюче захоплення! На підлозі не було де ступити: скрізь лежали аркуші паперу з монотипіями, банки з фарбами і тушшю, розгорнуті лицем донизу книжки, фотографії, непомиті філіжанки, розпарований капець. Щось подібне відбувалось і на канапі. «Намагайся ходити дуже уважно, — попросив Кость Васильович. Потім підняв одну монотипію. — Ось оця нарешті вдалась!». Поки розчищав територію для двох креслярських дощок, я нарешті зрозумів свою першу емоцію: адже у себе вдома я теж потрафлю розвести подібний творчий безлад. Але мені за це докоряють. А тепер матиму арґумент: «А ви в Присяжного були?»
Якось оголосили конкурс на готель у кінці 700-Річчя. Я ознайомився з умовами, почав щось прикидати, а тоді зайшов до Костя Васильовича — порадитись. Ще нічого не витягав із течки, як він сам почав: «Слухай, ти чув про конкурс? Давай удвох зробимо проект готелю». А тоді виклав свою ідею: люди поступають у розпорядження адміністрації готелю, там їх розпитують про мету приїзду, встановлюють час пробудження зранку, а тоді вкладають у спеціальний контейнер і відправляють транспортерами у камери сховку, де вони безпечно сплять до призначеного часу. До такого сюрреалізму я не був готовий. Чи то ще був надто «правильним», а може, це перевертало моє тодішнє уявлення про архітектуру? До того ж тут такою сатирою віяло, а ще якби ми з Костем удвох розвинули цю модель! Що там приховувати, я був тоді заляканий Системою, як і всі. І відмовився: мовляв, уже маю власну ідею.
Але працювати над власним проектом раптом перехотілось. Натомість нестерпно засвербіли п'яти: негайно почухрати з СПКБ, з його желізною дисципліною, хоч залишалось менш ніж півроку дотягти строку до «молодого спеціаліста». Що й зробив — не відпрошуючись і не попереджуючи начальства, вирушив у захоплюючу двомісячну мандрівку у східні й порівняно східні республіки «Нєоб'ятной». Аж зараз зрозумів, що, власне, вирвався з контейнера, що його змоделював Кость, та, хоч і приватно, плюнув у лице Системі.
Повернувся «скінченим» реставратором, що, помандрувавши, усвідомив унікальність спадщини свого народу. Першою серйозною роботою, яку робили спільно з Присяжним (інші автори — І. Могитич, М. Гайда, З. Лагуш), був всесоюзний конкурс на реконструкцію центру Коломиї. Кость розробляв окремі вузли середовища, малював дуже дотепні перспективки до них. Він — у прямому розумінні — переселився на роботу: вдень провокував творчі суперечки, вночі працював, а вранці — коли відбувається усіляка організаційна метушня — дрімав у шезлонґу і просив не будити. Творча атмосфера у КАРМі зовсім не нагадувала мені режим СПКБ. Тут Муза являлась нам коли і кому сама хотіла, але ми були завжди напоготові, бо працювали гуртом. До слова, наш проект переміг, хоч тоді наша реставраційна майстерня офіційно посідала найнижчий статус серед суперників — уславлених спеціалізованих містобудівних інституцій.
* * *
Кость Присяжний. Автопортрет (1976)
Людина здебільшого не здає собі звіту, яке значення для її життя мала та чи та особистість. Захоплюєшся старшим колеґою, береш від нього те, що здатний узяти, а стає нецікаво — то й ідеш собі далі своїм шляхом. Але часом варто заглянути в минуле, щоб усвідомити в собі риси, заронені чи розвинуті Учителем.
Роман Могитич
02.09.2015