Повернення росіян

або

ЩЕ РАЗ ПРО “СПОРТ ПОЗА ПОЛІТИКОЮ”

Чотири роки тому, коли проти Росії було введено широкий спектр міжнародних санкцій у відповідь на її повномасштабну агресію проти України, особливу увагу привернув досить рідкісний тип санкцій, який раніше застосовувався лише один раз – проти Південної Африки часів апартеїду (1964–1988). Ідеться про рішення багатьох міжнародних організацій виключити Росію з великих культурних і спортивних заходів, серед яких фахівці особливо наголошували важливість футбольних турнірів «через масштабність інтересів, що в них задіяні»:

«Поза блискучими міжнародними подіями, мільярдними інвестиціями та принадним спонсорством, футбол залишається найпопулярнішим видом спорту у світі й потужним інструментом м'якої сили. Будучи виключеною з міжнародної футбольної системи, Росія втратила потужний рупор... саме заборона на участь у футболі може найбільше зашкодити м'якій силі російського режиму».

Франческо Сікарді, аналітик Фонду Карнегі, якому належить це спостереження, припускав навіть (занадто оптимістично), що ми, ймовірно, стаємо свідками «світанку нової ери етики в спорті», спорт «може стати новою лінією фронту в протистоянні між демократіями та авторитарними режимами».

Той оптимізм, однак, виявився перебільшеним. Не минуло півтора року, як режим санкцій почав давати тріщини, і то не лише в країнах Глобального Півдня, де він по суті ніколи й не застосовувався, а й у самому осередді західного світу, де чимало дієвців, як з’ясувалося, дедалі більш зацікавлені у порушенні або й скасуванні правил.

Фальшива нейтральність

Наприкінці 2023 року Міжнародний олімпійський комітет дозволив російським спортсменам повернутися до індивідуальних змагань за умови, що вони виступатимуть під нейтральним прапором. Українці рішуче засудили «ганебне рішення, яке підриває олімпійські принципи» і «по суті дає Росії зелене світло на використання Олімпіади як зброї, оскільки Кремль використовуватиме кожного російського спортсмена як зброю у своїй пропагандистській війні». В офіційній заяві Міністерство закордонних справ України попередило міжнародних партнерів, що російські спортсмени «часто представляють спортивні організації, пов'язані зі збройними силами Російської Федерації. Частина з них перебуває на чинній військовій службі, частина з них носить на спортивній формі символи збройної агресії РФ проти України. [Вони] не тільки симпатизують убивствам українських жінок і дітей, а й, імовірно, беруть безпосередню участь у цих страшних злочинах... Москва не підійматиме білі нейтральні прапори на змаганнях, як це представляє МОК, а демонструватиме тріумф здатності уникнути відповідальності за розв’язання найбільшого збройного конфлікту в Європі з часів Другої світової війни».

МОК, як і слід було очікувати, проігнорував ці попередження як «занадто емоційні». Фальшива «нейтральність» проклала російським спортсменам шлях до літніх Олімпійських ігор у Парижі в 2024 році, а потім і до Мілана–2026. Вона стала фіговим листком, який дозволяє МОК та численним федераціям під його егідою допускати до змагань украй сумнівних персонажів із Росії, таких як, наприклад, гімнастка й завзята пропагандистка Путіна Лала Крамаренко, фігурист Петро Гуменник, що прославився на льодовому шоу 2024 року виконанням мілітаристської програми у формі російського солдата, чи інша фігуристка Аделія Петросян, яка торік на фестивалі «Літо в Москві» збирала донати для російських солдатів, що воюють в Україні, або й ціла група російських і білоруських стрибунів на батуті, які брали участь у провоєнних пропагандистських акціях.

Приналежність цілої низки російських спортсменів до війська чи військових спортивних клубів не заважає їм брати участь у міжнародних змаганнях під «нейтральним» прапором. За даними українських журналістів, 45 із 71 медалей, які Росія отримала на літніх Олімпійських іграх 2020 року в Токіо, були завойовані спортсменами – членами Центрального спортивного клубу Російської армії; через два роки, на зимовій Олімпіаді в Пекіні, вони завоювали 14 із 32 медалей під нібито «нейтральним» прапором.

Торішні пошанування Александра Овечкіна, чільного хокеїста північноамериканської ліги, котрий побив її рекорд за кількістю закинутих шайб за всю історію, наочно демонструють, що жоден «нейтральний» (чи навіть «американський», як у даному випадку) статус не здатен уберегти російських спортсменів від нахабного привласнення їхньої слави та досягнень путінськими пропагандистами. Вони не дуже переймаються позірною «нейтральністю» Овечкіна (чи будь-кого іншого), зате неабияк переймаються російською імперською славою, перемогою та домінуванням.

«Незважаючи на санкції, незважаючи на дискримінацію, незважаючи на все, росіяни перемагають. Ніхто нас не зупинить!» – заявив один із них. «В епоху, коли світовий спорт став ареною політичного протистояння, великий російський хокеїст вкотре довів, що справжній чемпіон подолає будь-які перешкоди, – проголосив другий. – Овечкін ніколи не приховував і не соромився свого паспорта, він залишається членом команди Путіна і, водночас, одним з головних облич світового хокею, улюбленцем мільйонів і найкращим бомбардиром НХЛ».

Справді, Овечкін ніколи не критикував «команду» Путіна і ніколи не висловлювався проти маніпулятивного використання його імені кремлівськими пропагандистами – як це зробила, наприклад, 2022 року Єлизавета Туктамишева, чемпіонка світу з фігурного катання. З іншого боку, Овечкін начебто й не вихваляв Путіна (принаймні після аншлюсу Криму) і навіть виступив був із загальним закликом «ні війні» на початку повномасштабного вторгнення. Тобто суто технічно його можна вважати «нейтральним». А проте цей випадок наочно показує, наскільки підступним є поняття «нейтральності» і як легко його можуть ігнорувати професійні маніпулятори – якщо, звісно, сам спортсмен не зробить чіткої заяви з цього приводу.

Ще дивнішим є те, що спортивні чиновники з Росії ніколи не були повністю відсторонені, і відтак їхній закулісний вплив на міжнародні спортивні організації залишився майже незмінним. Один із прикладів – Шаміль Тарпіщев, президент Російської федерації тенісу та прихильник вторгнення Росії в Україну, що залишається й досі членом правління МОК. Його співвітчизник, олігарх Алішер Усманов, близький соратник Владіміра Путіна, був переобраний президентом Міжнародної федерації фехтування (FIE) у 2024 році, попри накладені на нього міжнародні санкції (втім, мусив таки піти у відставку під тиском громадськості). А колишній російський віцепрем’єр, експомічник Дмітрія Мєдвєдєва і теперішній голова наглядової ради підсанкційного Россельхозбанку Аркадій Дворкович очолює й далі Міжнародну федерацію шахів, лобіюючи там проросійські рішення.

Поблажливість МОК до російських чиновників не знаходить, утім, з їхнього боку належного відвзаємнення. Промовиста в цьому сенсі недавня заява Єлєни Вяльбе, колишньої олімпійської чемпіонки й теперішньої голови національної федерації лижного спорту, яка запропонувала й Росії запровадити власні санкції проти країн Заходу: «Я думаю, що якби ми скинули серйозну бомбу на центр Лондона, то все б уже закінчилося і нас би пускали скрізь. Боротьба Росії з зовнішнім світом триває вже століттями. Вони ніколи нас не любили, навіть коли прикидалися, що люблять. Вони завжди стоять за нашою спиною з ножем. Мені подобається, коли наша країна сильна, і, мабуть, наша сила дратує весь світ». За теперішньої динаміки ймовірнішими вглядають не санкції проти цієї дами, а її кооптація до правління МОК – замість Усманова, але поряд із Дворковичом і Тарпіщевом.

Інфантинізація ФІФА

Тим часом МОК зробив ще один крок до легітимізації російської війни в Україні, дозволивши російським юніорам змагатися під своїм національним прапором – прапором терористичної держави, що веде брутальну геноцидну війну проти мирного сусіда. Низка міжнародних федерацій (шахів, волейболу, фехтування, кінного спорту) відразу ж скористалися цією потенційно прибутковою можливістю. А ще дві федерації, дзюдо та самбо, пішли навіть далі, ніж пропонував добросердий МОК, і дозволили не лише юніорам, а й усім російським спортсменам виступати зі своїм прапором і гімном.

Найсильнішими лобістами цього рішення були керівники ФІФА та УЄФА, які, очевидно, розглядали цю поступку Москві як ще один крок до повного відновлення участі російських команд у міжнародних футбольних чемпіонатах. Президент ФІФА Джанні Інфантіно висловив цю думку відкрито офіційно минулого року на конгресі УЄФА в Белграді, який був затьмарений двома незначними, але символічно досить огидними інцидентами: українського кандидата, зіркового футболіста Андрія Шевченка, провалили на виборах до виконавчого комітету УЄФА (вбачаючи в ньому, вочевидь, потенційного порушника спокою), а сербські господарі дали ляпаса українцям ще й від себе: запропонували учасникам конгресу вшанувати пам'ять російського футболіста, безславно загиблого в Україні.

Нещодавно пан Інфантіно в інтерв'ю британському Sky Sports підтвердив свою позицію, що ФІФА повинна зняти заборону з Росії, оскільки та заборона «нічого не досягла, лише породила ще більше розчарування і ненависті». А щоб пробудити до росіян ще більше симпатії, він окремо згадав про бідолашних російських дітей, котрі страждають від несправедливого виключення – може, й не так сильно, як українські діти від російських бомб, а все ж нестерпно. «Дозволити хлопчикам і дівчаткам з Росії грати у футбол в інших частинах Європи – це може допомогти. Конче мусимо це зробити, принаймні в молодіжних категоріях».

Заява викликала обурення в Україні. Голова МЗС Андрій Сибіга у відповіді не добирав слів: «Шістсот сімдесят дев'ять українських дівчат і хлопців ніколи не зможуть грати в футбол – Росія вбила їх. І вона продовжує вбивати ще більше, поки моральні дегенерати пропонують зняти заборони, незважаючи на те, що Росія не припинила війну. Майбутні покоління будуть розглядати це як ганьбу, що нагадує Олімпійські ігри 1936 року».

Європейський комісар з питань спорту Глен Мікалеф теж висловив негативну позицію, хоча і в м'якшій формі: «Спорт не існує у вакуумі. Він відображає те, хто ми є і за що боремось. Дозволити агресорам повернутись у світовий футбол, ніби нічого не сталося, означає ігнорувати реальні ризики для безпеки та глибокий біль, спричинений війною».

Діяльність Інфантіно заслуговує на особливу увагу хоча б з огляду на його гарячу підтримку сумнівного чемпіонату світу в Катарі (2022) та цинічне ігнорування тривожної інформації про нелюдське поводження катарців з гастарбайтерами. Його поблажливість до путінського режиму вражає ще більше: як один із палких оборонців російського права проводити чемпіонат світу–2018 (попри анексію Криму і вторгнення на Донбас), він отримав Орден дружби від Путіна і, схоже, й далі доводить, що отримав його недаремно. На тлі цих сумнівних зв'язків із Москвою його нещодавнє фліртувння з Трампом виглядає не так зловісно, але не менш огидно. У листопаді минулого року він оголосив, що ФІФА заснувала власну Премію миру, яка, судячи з усього, й була створена для цілком конкретної особи. За кілька тижнів уславлений футболіст Кріштіану Роналду приєднався до Дональда Трампа на офіційній вечері з саудівським принцом Мохаммедом бін Салманом: «Живе втілення спортсвошинґу поряд з двома світовими іконами корупції та авторитаризму», – як зневажливо описав трійцю Грем Корнвелл у Foreign Policy. Премія миру ФІФА передбачувано дісталася Трампу – «лідеру, який піклується про людей», а ще через кілька днів американські прокурори (здається, теж передбачувано) зняли звинувачення у кримінальній справі, пов'язаній із корупційним скандалом ФІФА 2015 року.

Емма Джон з Guardian саркастично назвала Джанні Інфантіно «найкращим ґідом з геополітики й дороговказом для всіх, хто заплутався у моральному лабіринті. Хоч би куди він не вказував, можна з певністю обирати рух у протилежному напрямку». Не менш жорсткий її висновок і щодо ФІФА загалом: «Її недавня історія корупції не потребує представлення, хоча група науковців і журналістів таки зробила його торік у своєму звіті. У ньому ствердили, що організація керується ще гірше, ніж десять років тому, коли її посадовців заарештовували за шахрайство, рекет та відмивання грошей». Водночас «організація активно підриває власні проголошені цінності – чи то боротьбу з дискримінацією, чи солідарність, чи права людини. Своєрідним символом деградації цінностей ФІФА стала гротескна золота цяцька, яку Інфантіно подарував Дональду Трампу... А тепер цей чоловік ще й переконує нас, що участь молодих росіян у футбольних змаганнях допоможе подолати геополітичний розкол, який загрожує стабільності всієї планети».

Сердешні діти з «путінюґенду»

УЄФА та її президент Олександр Чеферін не такі активні та відверті, як Інфантіно, і не так наполегливо домагаються повернення росіян – можливо, тому, що не можуть у цьому питанні розраховувати на підтримку традиційно прихильних до Москви країн Глобального Півдня. Наразі Чеферін говорить лише про бідолашних російських дітей, яким «не дозволяють зустрічатися з дітьми з інших частин світу» і які «виростають у страху та ненависті. “Вони нас не люблять, вони нас ненавидять” – і так далі». На його думку, розв’язання просте: «Якби вони приїхали грати в Словенію, я впевнений, що словенські діти обійняли б їх і поговорили з ними. І англійські, і шотландські, і австрійські, і будь-які інші... Вони б зрозуміли, що ми не є їхніми ворогами, що народи не є ворогами одне одному. Але політикам це байдуже... І вони їм не дозволяють зустрічатися з дітьми з інших частин світу. На мою думку, це досить сумно».

Українці можуть лише гірко всміхнутися з цього інфантильного бідкання. Прецінь кому як не українцям знати, що росіяни, зокрема й діти, протягом багатьох років безперешкодно їздили в Україну, грали у футбол і все що завгодно; багато хто мав тут друзів і навіть родичів; українці їх обіймали не гірш від словенців в уяві Чеферіна і залюбки розмовляли з ними їхньою мовою, і навіть після анексії Криму та вторгнення на Донбас переважна більшість українців зберігала загалом позитивне ставлення до росіян, наївно вірячи, що то лиш влада там кепська, а люди – “хороші”. Тисячі, ба мільйони російських дітей побували в минулі десятиліття “на” Україні, маючи всі можливості переконатись увіч і переповісти друзям, що там ніхто їх не ненавидить і що українці не є ворогами. І що? А нічого! Діти повиростали і знову поїхали в Україну – вбивати, ґвалтувати, руйнувати, стирати націю з лиця землі.  І ніякі колишні візити чи навіть обійми не допомогли. Путінська пропаганда успішно зробила з них зомбі, готових виконувати всі накази очманілого фюрера. Чи ж це українці чи, може, Захід виховали їх «у страху і ненависті», як розказує пан Чеферін?

Як і всі спортократи, президент УЄФА навчився вживати політично коректні слова про мир, дружбу і рівноправнсть – і, звичайно, про бідолашних дітей, які потерпають від світових лиходіїв, ніколи не названих поіменно, натомість поміщених у загальну й тому зручну для маніпулювання категорію «безвідповідальних політиків». Президент не хоче виглядати бездушним і безпринципним, тому запевняє критиків, що «ми не втручаємося в політику, але й не будемо говорити, що вбивство дітей чи цивільних осіб де-небудь є хорошою річчю», він погоджується, що «це жахливо, що діти гинуть через політичні інтереси», і зізнається, що «те, що відбувається з цивільним населенням [у Газі], особисто мене болить, вбиває». Однак у цих гарних словах бракує елементарного, здавалося б, розуміння, що «політики» та їхні «інтереси» насправді бувають різні й не завжди гідні осуду, що вони, як правило, не загальні і не абстрактні – вони всі мають власні назви та імена, які не гоже боягузливо (“дипломатично”) приховувати. Чеферін натомість, як і всі спортократи, вірить (або вдає, що вірить) у незайману, не зіпсовану «політикою» сферу спорту, де він із колегами уповажнений бути куратором:

«Ми хотіли повернути молодь, хлопців і дівчат до 17 років, і навіть отримали підтримку від нашого виконавчого комітету. Але тоді сталася така політична істерія. Такий тиск на деяких членів виконавчого комітету; вони не змінили своєї думки, але попросили нас почекати, бо їх так атакували приватно, особисто, що вони вже не могли цього витримати... Я мушу сказати, що з огляду на ситуацію [sic] в Росії та Україні, тиск був надзвичайно сильним. Зараз це більше тиск громадянського суспільства, ніж політиків, бо політики, очевидно, коли йдеться про війни та жертви, дуже прагматичні. Я не можу сказати, що буде далі... але особисто я проти виключення спортсменів... Бо що спортсмен може зробити, щоб змусити свій уряд припинити війну? Це дуже, дуже складно. Зараз, на мою думку, заборона для російських команд триває вже три з половиною роки. Чи це зупинило війну? Ні».

Ідея, що санкції проти російських спортсменів та спортивних чиновників повинні якимось чином зупинити війну, – це популярна мантра, яку часто повторюють спортивні чиновники (напр. Інфантіно), іноді щиро, частіше лукаво. Одержимість російських політичних «еліт» остаточним розв’язанням «українського питання» настільки велика, що навіть жорсткі економічні санкції не зупинили поки що їхньої агресії, а тому очікувати якогось чудодійного ефекту від санкцій у спорті (або культурі) було б досить наївно. Спорт (як і культура) відіграє символічну роль: підвищує впізнаваність держави, ошляхетнює її імідж, підтримує патріотичну мобілізацію, відволікає увагу від менш привабливих дій цієї держави. Простіше кажучи, він дає урядам м'яку силу, яку декотрі охоче перетворюють на жорстку або й тверду силу, особливо під час війни. Санкції у спорті, зрозуміло, не можуть зупинити війну, яка ведеться насамперед за допомогою твердої сили, але можуть істотно підірвати військовий потенціал держави-злочинця, обмеживши доступні їй засоби міжнародної пропаганди, відбілювання іміджу та внутрішньої націоналістичної мобілізації.

(закінчення буде)