18–20 грудня розмова на тему, яка дедалі гостріше визначає реальність України: «Взаємодія військового і цивільного – нова парадигма українського суспільства», об’єднала два десятки молодих людей з різних сфер і досвідів у спільному пошуку відповідей на складні запитання про те, як військові й цивільні можуть чути одне одного, діяти разом і брати спільну відповідальність у час великої війни. Тему традиційно запропонував і сформулював натхненник події – Мирослав Маринович, публіцист, громадський діяч і президент Інституту релігії та суспільства УКУ. Круглий стіл організовано Інститутом лідерства та управління УКУ в межах проєкту «На хмарі», який реалізується за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".
Пропонуємо виступ завідувача кафедри психології і психотерапії Українського католицького університету Романа Кечура.
В питанні психології війни я зосереджуся на українському зрізі, але почну з короткого зауваження про Росію, оскільки без цього важко зрозуміти загальну картину, в якій ми сьогодні перебуваємо.
На мою думку, Росія воює не лише з Україною. Вона воює з власним страхом. Так, у неї є ресентимент, але ми часто недооцінюємо глибину її страху власної дезінтеграції. Ця війна для Росії – про виживання імперії. Їхня логіка проста і водночас фатальна: «ми або переможемо, або загинемо». У цьому сенсі це дзеркальна до нашої формула. Але їхнє божевілля в тому, що вони думають, що воюють не з «іншим», а з тим, кого вважають частиною себе. Коли Росія програє цю війну, буде підважена сама ідея російської імперії. Бо в їхній уяві це буде поразка не в черговій імперській війні з «чужими», а поразка «частині себе». І тоді навіть їм стане очевидно: немає ніякого «ми». Росіяни й українці – це два окремі народи. Все решта – імперські галюцинації.
Для нашого ворога ця проста істина означатиме колапс ідеї слов’янської, православної, імперської єдності. Саме страх цього колапсу об’єднує російське суспільство: і лібералів, і націоналістів, і імперіалістів. Цей колапс в російській історії має архетипальне значення і має навіть свою назву – «смута». Смута завжди настає після програшу в імперських війнах. Остання була в дев’яностих роках після програшу в Холодній війні, вони її ще пам'ятають і бояться. Смута завжди настає тому, що в Росії немає бачення свого майбутнього як національного проєкту. Такий національний проєкт означав би втрату імперських околиць. Природний розвиток національної держави для них є самогубством імперії. Тому там немає масового протесту проти війни – смути вони бояться більше, ніж війни. І тому ж між лібералами та імперіалістами немає принципової дискусії. Є лише суперечка між різними варіантами імперськості. Наше ж головне завдання в тому, аби це божевілля інсценізувалося без нас. Нам потрібно остаточно відокремитися від імперії й приєднатися до західного світу.
Що ж стосовно українського суспільства? Першочергово варто усвідомити, що ми не поділені на «добрих» і «поганих». Суспільство структуроване за ступенем залученості до війни, рівнем травматизації та наявністю ресурсів.
Війна створила асиметрію досвідів. І ця асиметрія потребує не лише закликів до єдності, а передусім розуміння того, що ми перебуваємо в різних позиціях. Ресурси не рівні. Людина, яка живе на рівні фізіологічного виживання, не може донатити так само, як людина заможна. І це теж частина реальності війни.
Пропоную до розгляду десять груп нашого поділу сьогодні. Це не остаточна типологія – можна поділити і на п’ять, і на п’ятдесят. Суть не в кількості, а в розумінні різниці.
Активно залучені до війни – це військові ЗСУ, ТРО, добровольці, ветерани, медики, капелани, волонтери на передовій. Для них війна – питання виживання, честі й відповідальності. Домінантні цінності: обов’язок, солідарність, особиста жертва.
Це люди, які здатні діяти всупереч власним індивідуальним інтересам, керуючись цінностями вищого порядку. Таких людей у будь-якому суспільстві завжди меншість. Якби їх було більше, ми б мали постійний внутрішній конфлікт цінностей навіть без війни. Але без цієї меншості жоден опір не був би можливим.
Волонтерське громадянське суспільство – це мобілізований тил: волонтери, фонди, активісти, бізнес, що працює на оборону. Їхня позиція – «я не на фронті, але я в цій війні».
Тут також є різні мотивації. Частина бізнесу працює з патріотичних міркувань, частина – з мотивів прибутку. І це нормально. Здатність до збройної боротьби не тримається лише на високих цінностях. Вона потребує залучення інтересів, мотивації, організації та інновацій.
Адаптована більшість – це люди, які живуть цивільним життям: працюють, навчаються, виховують дітей. Вони мають два паралельні треки: повсякденне життя і посильну участь у війні. Їхня ключова позиція – баланс між виживанням і моральним обов’язком. Психологічний фон: втома, тривога, звикання. Це група тривалої війни. Саме з неї люди найчастіше переходять у групи прямої участі і навпаки.
На цьому важливо наголосити – групи не є сталими. Герой сьогодні може стати антигероєм завтра і навпаки.
Травмовані та вразливі – це жертви війни: ВПО, люди, які втратили близьких, мешканці прифронтових регіонів, люди з ПТСР. Для них війна – не абстракція, а втрата дому, здоров’я, грошей, ілюзій. Навіть втрата культурних опор – мови дитинства, улюблених авторів – теж є втратою. Ми можемо по-різному до цього ставитися, але маємо розуміти цих людей.
Критично дистанційовані – ті, хто займає позицію «проти війни», часто щоб виправдати власну неучасть. «Я за мирні переговори – отже воювати мають інші». Це не завжди ідеологія. Переважно мова про психологічну стратегію. І таких людей значно більше, ніж нам здається. На демократичних виборах це може стати видимим. Від нас залежить, чи зможемо ми після завершення війни сформулювати ідеї, прийнятні і для цієї групи.
Втомлені й апатизовані – це люди, які уникають новин і прагнуть «нормальності». Їхня позиція – «я більше не можу». Це не відмова від країни, радше захист від перевантаження. Люди мають різну психологічну стійкість. Тих, у кого вона менша, інтенсивність війни викидає, як центрифуга, і власне формує цю фракцію втомлених і апатизованих.
Амбівалентні та дезорієнтовані – люди, розщеплені між «треба» і «не витримую». Між моральним імперативом і самозбереженням. Вони підтримують патріотичні цінності, але вважають, що не всі можуть воювати, що дітей і майбутнє треба берегти. Вони відчувають страх, провину, суперечливі емоції, коливаються між участю й униканням. Вони амбівалентні у своєму відношенні.
Маргінальні та проблемні. До цієї групи потрапляють проросійські симпатики, колаборанти. Соціологія показує, що це меншість: орієнтовно від п’яти до десяти відсотків. Утім, важливо розуміти, що ця частка не є фіксованою, вона може збільшуватися, зокрема через нас самих.
До прикладу, якщо дискусія про мову набуває нетерпимого, жорсткого характеру кенселінгу, кількість людей, яких зараховують або які самі себе починають відчувати «проросійськими», може істотно зрости. Хоча більшість у цій маргінальній групі є російськомовною, але серед російськомовних людей загалом в Україні переважна більшість є проукраїнською. І коли ми механічно ототожнюємо російську мову з проросійською позицією, то самі заганяємо частину російськомовних громадян у цей табір. У такому разі ми не зменшуємо проросійський сегмент, а штучно його розширюємо, переводячи культурну або мовну відмінність у площину політичної ворожості. Замість того щоб робити з ворогів друзів, ми з друзів маємо шанс зробити ворогів. Очима психоаналітика можна бачити, як травма історичних поразок несвідомо актуалізується і через тенденцію до повторення не дає нам перемогти. Воістину, спершу переможи себе.
Водночас важливо чітко розрізняти периферію і ядро цієї групи. Ядро маргінальних і проблемних позицій у час війни справді становить реальну небезпеку. Це вже не просто світоглядна або ідеологічна дискусія – це питання безпеки. Це люди, які можуть становити пряму загрозу державі, армії, суспільству. Саме тому те, що може бути толерованим у мирний час в ліберально організованому суспільстві, в умовах війни набуває зовсім іншого значення. Війна змінює рамки допустимого. І цю небезпеку ми також повинні усвідомлювати.
Окремо треба було б сказати про циніків. Це люди без переконань і етичних обмежень. Не вірять нікому і завжди самі за себе. Вони «нікому нічого не винні», а всі (і насамперед держава) винні їм. Вважають інших брехунами, а небрехунів – дурнями. Абстраговані від війни, як і від будь-яких інших світоглядних і екзистенційних питань. Живуть «сьогоднішнім днем». Їм все одно, хто переможе, «всі і так брешуть і використовують». Одно слово, «після нас хоч потоп». Про них нема що довго говорити, вони є завжди і всюди. Головне – щоб вони не захопили мейнстрім суспільної дискусії.
Діаспора та еміграція – це мільйони людей, чию роль ми часто недооцінюємо. А саме вони причетні до того, що Україна у цій війні не залишилася наодинці з ворогом.
Йдеться про українців за кордоном у всіх генераціях: стару діаспору, нову діаспору, біженців. Усі вони характеризуються дуже різним рівнем включеності – від активної щоденної підтримки України до поступового відчуження, власне як і всередині країни. Серед них можна розпізнати представників всіх інших груп. У кожному нетоталітарному суспільстві не існує жодної великої ідеї, яку дієво і постійно підтримує активна більшість (зрештою, в тоталітарному більшість є пасивною). Так само і в нашій діаспорі: не існує жодної великої ідеї, яку дієво і постійно підтримує активна більшість. Більшість ніколи і ніде не буває активною і дієвою. Більшість завжди живе своїм побутовим життям. Вона може прийти один раз, два рази, три, проте не живе ідеєю щодня. І це не аномалія, а нормальна соціальна реальність.
Справжнє питання полягає не в тому, чи більшість активна постійно, а в тому, чи здатна вона бути мобілізованою у критичний момент. І час, так само як і історія, показав, що здатна. Саме тому діаспора й еміграція є надзвичайно важливими: ці люди є агентами впливу. Українська ідея мультиплікується через мільйони людей, які мають широкі приватні і соціальні контакти, володіють мовами, інтегровані в різні суспільства і мають голос. Значною мірою цей голос вони отримали саме завдяки війні, але водночас саме цим голосом вони підтримують народ, до якого належать.
Крім того, ця група переживає дуже серйозну внутрішню напругу. Її ключові компоненти: провина, безпорадність і подвійна лояльність. Останнє полягає в тому, що для того, аби реалізуватися і бути ефективними, ці люди повинні бути добре інтегрованими в суспільства, в яких вони живуть. Якщо ж вони не інтегруються, то стають маргінальною групою, «українцями у вишиванках», без реального впливу. Але водночас вони мають залишатися лояльними до української ідеї, до країни, з якою пов’язують свою ідентичність. Ця подвійна лояльність є неуникненною. Вона не є зрадою – вона є умовою ефективності.
Багато в чому ця лояльність і ця активність живляться почуттям провини за сепарацію – за те, що вони не поруч, не всередині спільного досвіду війни. І саме це напруження між інтеграцією та приналежністю є визначальним психологічним станом української діаспори сьогодні.
Висновок цієї доповіді, напевно, очевидний: ми різні. Поділені на групи, які перетинаються, змінюються, переходять одна в одну. Питання не в кількості груп, а в тому, чи зможемо ми збудувати інклюзивний проєкт, у якому буде місце для всіх. І це потребує великої мудрості. Нам ще ніколи в історії цього не вдавалося. Але це єдиний шанс не програти цю війну. І потім не програти мир.
30.01.2026