Концерти до урочистих подій, у престижних приміщеннях — як-от Національний Оперний Театр чи Палац «Україна», — на мою думку, є особливим феноменом. Традиція відзначати Державні Свята за участю владної верхівки і наближеної до неї «еліти суспільства» саме у театрах і палацах — винахід Радянської Системи. Львівський Оперний чи не вперше був задіяний у такий спосіб у «золотому вересні» 1939-го. З часом це стало традицією, і цей рудимент вчорашнього дня зберігся у Львові й досі.
Примусова заанґажованість мистецтва у політиці та ідеології — одна з ознак будь-якої тоталітарної системи. Щось не пригадується, щоб за останні півстоліття якісь політично-мистецькі акції відбувалися у … Штатс-опері в Берліні, у Ковент-Ґардені чи в Метрополітен-опера. А погляд у недавню нашу історію вихоплює з пам'яті «людей в цивільному», що дискретно з'являлися в культурній установі напередодні урочистої політично-мистецької акції, або ще екзотичніше — людей з міношукачами, що прочісували всі ряди партеру, балкони, вбиральні… А ще були спеціальні перепустки, обов'язкова присутність усієї «вертикалі» кадрів з Обкому, Райкомів, Комсомолу і… обов'язково піонери з квітами і «речьовками»-привітаннями про щасливе дитинство.
Атрибутами і «наповненням» акції за тих часів також були: серпасто-молоткаста трибуна, «доклад», до особливих дат: Орден для доярки, Медаль для токаря, Грамота для професора і… пишний, точно вивірений до усіх дрібниць, скрупульозно просвічений рентґеном цензури концерт. Ніяких випадковостей щодо програми і самих учасників-артистів бути не могло. Суцільний порядок, відповідальність, професійність і…страх: у начальника управління культури і в директора культурної установи, відповідальних за «художню частину», — більший, а в піонера, що боїться забути слова в «рєчьовкє» про Лєніна, — менший.
На щастя, все те вже у минулому. Щоправда, сама форма тих акцій залишилась майже без змін, як і рудименти тої системи — а-ля НАУ, ЗАУ, ЗДМ…( народні, заслужені…), що їх часто здобувалося саме на таких концертах. Попри всі сьогоднішні декларації на тему європейськості, ревне бажання зберегти ці рудименти промовисто свідчить про реальний рівень ментальності сьогоднішньої культурної еліти і про її бажання щось змінити. Зрештою, це вже досить стара, хоч і дражлива тема.
Форму з назвою Урочиста Академія, як тепер почали називати такі акції, практикували в Галичині ще задовго перед часами «історичного матеріалізму» на цих теренах — 1939 роком. Зрештою, йдеться не так про форму, як про її наповнення і про ставлення до амбітної, відповідальної справи Державного рівня.
З позиції глядача Урочистої Академії до 22-ої річниці Незалежності України, що відбулась у Львівській Опері 23 серпня, у поєднанні з рефлексіями «старих часів», про які щойно йшлося, хочеться говорити про почуття відповідальності як свідомого добровільного вибору людини — з одного боку, і про відповідальність лише через страх — з іншого.
Протягом десятиліть страх був наріжним каменем свідомості абсолютної більшості людей на цих теренах і — хоч як це непопулярно і принизливо звучить — цементуючим елементом суспільства.
Система розвалилася, цемент посипався і… виявилося, що іншого ефективного засобу-альтернативи, що тримав би це суспільство у здоровому тонусі й відповідав новим засадам і принципам, — не видно. Хоч це неправда. У цивілізованому світі, де, крім свідомих і чесних людей, теж є чимало дурнів і злодіїв, давно вже має попит інша «цементуюча субстанція» — чинний для усіх Закон. Просто там вже давно це зрозуміли і жити їм легше. Нам, поки-що, ще живеться важко… Напевно, треба більше часу, щоб Закон почали трактувати як життєву необхідність, а не як Дамоклів Меч.
А втім, якщо у суспільстві такі поняття, як «професійна відповідальність», «честь мундиру», «втрата обличчя», «громадська опінія», повністю зіґноровано і цинічно висміяно, то без Дамоклового Меча не дати ради — навіть якщо назва йому страх.
Звичайно, навіть щире бажання «зробити краще» не може компенсувати брак смаку, компетентності і розуміння: чого, скільки, якого саме треба для такої акції; і саме зараз, і саме у Львові? Хоча, володіючи багатим творчо-професійним ресурсом на Державному рівні, таких проблем в організаторів-постановників Дійства не мало б бути.
За усієї любові до рідного фольку «Великої» України, вважаю, що доза «шароварів» на сцені Львівської Опери, як для Львова — була явно перебільшена. Ця пропорція не відображає реальні смаки сьогоднішнього галичанина. Крім гопаків і патріотичних пісень, львівський професор, лікар, художник, літератор, бізнесмен і… навіть політик — охоче посмакував би і чимось академічним на якісному професійному рівні. Але, видно, той, хто за нього це вирішує, має своє коло уподобань і свій рівень понятій…
І все-таки — не це було найгострішою проблемою. Зрештою, всі гопаки щодо професійності виконання були на доброму рівні. Але дуже вже прикро було усвідомлювати, що не якась ще одна «клубна вечірка», а саме урочистість з нагоди першого за ранґом Державного Свята псувалась подекуди відвертою байдужістю і недбалістю.
Почалося все хоч і не з «доклада», але з на диво оптимістичного, як на сьогоднішній день, спічу 22-річної студентки-журналістки. Якийсь недобрий присмак залишав по собі цей чи то романтично-наївний, чи наївно-фальшивий «комсомольський» стиль. До кінця промови усе прояснилося. Зокрема, коли «ровесниця Незалежності», перелічивши в іменах усю «спортивну славу України», закликала більше згадувати у Світі про наші «великі здобутки» (напевно, насамперед за останні 10 років), а «не лише про Голодомор».
Може, в Держуніверситеті забули, що за вікном 2013 рік і що події 80-літньої давності сьогодні мають для великої частини українців певний пріоритет… Видать — не для всіх. Але не сумніваюся: Міністр Освіти, як і всі його друзі в Україні та за її межами, залишилися задоволені. «Молодєц! Зачтєно».
Іншу думку з цього приводу мали глядачі, зокрема учасники Світового Конґресу Українців (з 33-ох країн світу), що якраз проходив у Львові, і саме під знаком 80-х роковин тих трагічних подій.
Ориґінальним і свіжим можна було б назвати перший номер концертної програми — виступ народного ансамблю «Древо» з Полтавщини. Але… Почуття міри в будь-чому — чи не найперша запорука успіху. Мистецтво теж не є винятком. Одна народна пісня акапела (без супроводу), але наживо, у живій акустиці без мікрофонів (!), напевно, захопила б публіку. Втримати увагу, виконуючи дві та ще й багатокуплетні, — складно. А запропоновано було публіці аж три! Тривало те все майже 15 хвилин — чи то у мікрофон, чи під фонограму «плюс»? Подумалося: ну як ще краще можна відбити охоту не лише простому посполитому, а й і академіку до національної пісенної автентики?
Дбаючи за цілість форми усього дійства, своє тверде слово тут мав би сказати режисер. Не сказав… Через технічні проблеми незрозумілою на сцені була і присутність учасників театрального центру «Слово і голос». Їхні старання було лише видно, але не було чути. Від початку і до кінця номера публіка чула лише два голоси «Древа», найімовірніше, записані і подані з фонограми. Під'єднати до них ще десятьох співаків, забезпечуючи баланс звучання, звукотехнік так і не зумів. Отож задум був цікавим, але втілення…
Під час наступного номера у виконанні модерн-балету «Життя» подумалося: як важливо ознайомитись з програмкою концерту, де все «пояснено». Без пояснення цей номер викликав теж доволі цікаві й чіткі образні асоціації, можливо, навіть оригінальніші та пікантніші, ніж задум хореографа. На сцені під музику з явним східним колоритом — хроматичними інтонаціями мелодій — танцювали люди в тюрбанах! А позаяк дійство проходило на фоні театрального живописного полотна — куполів «Софії» у Константинополі, то дуже природно могло трактуватися як «тріумф Турків після захоплення Константинополя» (16 ст.). Ключ до правильного розуміння номера крився саме у Програмці — «Древо роду» (Ляльки-Мотанки). Як добре, що люди у нас поголовно вміють читати!
До позитивів Дійства можна зарахувати виступи чоловічого вокального октету «Орфей», стабільно професійного «Дударика», дуже емоційного, але актуального і «в темі» Романа Ковальчука з його піснею «Холодний Яр». Дуже щиро, без фальшу і з чарівною дитячою безпосередністю відпрацювали свій патріотичний номер «Слава Україні!» діти із Зразкового театру української пісні «Джерельце» зі Стрия.
Щодо танців, яких тут було вдосталь, то треба визнати — виконавство було на доброму рівні. Нема нічого поганого і в традиційності хореографії українських «візиток» з відомим уже на весь світ набором трюків… Утім ідея літаючої бочки з порохом (бо на пиво, вино… була явно замала) у танці «Їхали козаки» була трохи «заекстрімна» і…банальна. А що якби впала — подумалося. Прощавай, перлино архітектури, Львівська Оперо…
Та це все можна оцінювати і трактувати по-різному: сприймати поважно, або з гумором, і навіть побачити позитив у спробах хореографа знайти щось нове і свіже.
Гумор скінчився у наступному номері, «Українському жартівливому танці з бубнами». Власне, з танцюристами, як і з їх бубнами, усе було гаразд, а от звукорежисер, відповідніше буде сказати — терорист за пультом, вдався до експерименту.
Піддослідними стали і самі танцюристи, і, що трагічніше, понад тисяча людей у залі Львівської Опери. Протягом усього номера сила звуку стрибала від найголоснішого рівня до найтихішого. До цього звикнути було неможливо, а той бідака за злощасним пультом у партері ніяк не міг дати тому ради. Якби щось таке трапилося на якомусь рок-концерті, де континґент слухачів трохи інший, то все могло б закінчитися трагічно…і для «спеціаліста», і для його пульта. Після закінчення номера якась поважна пані (напевно, з Австралії) приречено, але виразно зітхнула: «Як у сільському клюбі».
Можна, звичайно, здогадуватися, припускати: не перевірили диск, не провели пробу… Але кого це має хвилювати на Урочистій Академії з нагоди Національного Свята?! Ех, подумалося, вам би сюди якогось «Пєрвого Сєкрєтаря Обкома» з початку 80-х, не кажучи вже про «комісара-совнаркома» з кінця 30-х… Отут і згадалося про страх і його ганебну необхідність.
Останню ж крапку, з одного боку, сумну, а з іншого — дуже промовисту, було поставлено під саму завісу Дійства. Народна артистка України, Герой України, народна улюблениця, Ніна Матвієнко, з такої урочистої оказії запропонувала львів'янам високоякісну…«фанеру».
Простий «people» міг би і не здогадатися, що його дурять, якби співачка трохи більше потренувалася з «попаданням». «Паранормальний феномен» — як швидкість звуку перевищувала на добру секунду швидкість «зображення»-світла — було видно не лише з партеру, а й з третього балкону.
Будь-де у цивілізованій Європі щось подібне тяжко собі навіть уявити. А в нас це стало нормою. Курйозних випадків, коли «фанера» давала збій і дорогий народно-фанерний співак ганьбився перед публікою, — аж задосить.
Цього разу «фанера» начебто збою не дала, але навела на роздуми про реальний стан речей навколо: якесь воно все у нас несправжнє, фальшиве, брехливе… Фанерне. І всі про це знають, і всі мовчать, і всіх це, як виглядає, влаштовує.
Але пригадалася дитяча казочка: « …І прийшов страшний голодний вовк, і дмухнув на солом'яну хатинку — вона й розвалилася!.. Дмухнув на фанерну хатинку — і ця теж розвалилася!... А на кам'яну дмухав-дмухав!..»
Здається, вже найвищий час нуф-нуфам і наф-нафам зрозуміти: у фанерній халабуді їм не вижити.
(Використано знимки Ярини Гриновець)
04.09.2013