Не тільки тому, що вже кілька років не було такої зими – таких снігів, таких морозів, від яких стіни камениць промерзають так остаточно, як літом перегріваються, – а й через милу і любу неспроможність міста розгорнути, розкидати той сніг хоч трохи ширше, ніж стежечки між кучугурами на хідниках, переношуся у зиму зим. Тоді було так...
Четвертого листопада 1995 року випав сніг. Трохи швидше, ніж у Львові 1918-го (то була моя слабість, роками я слідкував за щоденною зміною погоди у листопаді, порівнюючи щоразу з хронікою такого важливого для нас падолисту). І відразу ж після надмірного снігу вдарили морози. Дороги розділилися надвоє: трохи ковзанки, а трохи високих і твердих міжколісних валів.
Тата забрали у лікарню на діаліз, між яким (без якого) він міг витримати два дні. Мама заразилася гепатитом, стала жовтою, і її забрали в інфекційну лікарню у старомодних австрійських бараках недалеко від закрижанілої ріки. Оскільки вона вже кілька років мусила щоденно приймати вишукані ліки для розрідження крові – аби не утворилося тромбів на механічному протезі серцевого клапана – то до жовтого додалися фіолетові підшкірні крововиливи, від чого вона нагадувала убогі тогочасні дитячі розмальовки.
Натомість я заполучив ровер. Випросив у близького друга, якого вже теж – як і тата, як і мами – нема на цьому світі, високу «Україну» на тонких колесах. І оце було справжньою радістю. Їхати таким ровером по міських снігах, під якими ковзанка, було страшенно файно. Ще й відстані: від дому до інфекційної – п'ять кілометрів, від інфекційної до діалізу – теж п'ять, ще й під мінімальну гору. Ноги у такому випадку менше потрібні для крутіння педалями, більше – аби були розставлені в обидва боки, щоби завжди бути готовим підпертися, не впасти, випростатися. Справжній Париж–Дакар. Замість піску – перетертий сніг. Темніло скоро, бо скоро грудень, а грудень мусить бути щодня темніший (ну, земля нахиляється, якийсь такий кут, проміння човгає по круглому, кудись ніяк не може потрапити). Дуже добре, що так є, як має бути, – ще ліпше, коли з цим лагідно погодитися.
Тої зими, яка ні на день не перервалася аж до квітня, можна було насолодитися перебуванням у стихії. Попросту якась літографія. Біла-біла. Тоді багато чого сталося такого, що залишилося записане чорним, а все ж – на білому тлі.
А я їздив на ровері, підпираючись розширеними і напруженими ногами. Падав сніг. У відділі діалізу помирали щирі наші люди, отруєні яблуками з пивниці. Того року вродили яблука. Того року щурі чомусь дуже слабували на лептоспіроз. І так багато людей після своїх яблук потребували діалізу, штучної нирки.
Носячись на ровері між містом, двома лікарнями, домом, повним дітей і жінок, люксусовим баром, в якому днював, химерним палациком дитячого садочка, в якому щоранку розчищав стежечки після щораз агресивніших хурделиць, я думав про те, що було би добре, якби ця зима ніколи не скінчилася. Вона ж так вдало усе законсервувала. Вона виглядала спасінням від неуникних змін, метаморфоз.
Та й було багато всякого, що відкладало кінець ненормативної зими. Бабця поїла востаннє улюблених голубців, які ми разом зробили, я придбав першу в житті араукарію, почала працювати ночами міська ФМ-радіостанція. Сніг робив дороги недоступними. У валютному склепі з'явився Ділмах з різними смаками. Татові він смакував, коли доводилося лишатися ночувати коло нього. А я не йняв віри, що можна так багато встигати і не завалитися.
Але кожна зима – навіть піврічна – мусить ся скінчити. Кінець кожної зими трагічніший, ніж сентиментальний кінець літа, чи проґавлений у шаленстві кінець весни, чи лагідно-замислений кінець осені. Кінець зими – це болюче розчищення.
У березні помер тато. Ще були сніги і морози, але сонце не обдуриш. За три тижні – його мама, наша бабця. Якраз все почало текти, сніги ставали вільними водами. Зима минула, і не було вже що розгрібати. Багато років зі страхом і надією я чекав на то, що такої зими ще дочекаюся. Бо то було сильно, та сильна була.
для ілюстрації використано фраґмент картини Володимира Богуславського
15.01.2026